Манюня. Книга 1 (м'яка обкадинка)

Вірменія. Це був 1979 рік. Маленьке містечко Берд. Часи дефіциту речей, довжелезних черг за продуктами та оновлення гардеробу лише при наявності "зв'язків" чи дружби з продавчинею з універмагу.

В один з тихих, спокійних сірих буднів за незабутніх обставин познайомились та подружились дві восьмирічні дівчинки - Марія та Наріне. Ось тут і почалось.... Такі різні за зовнішністю та характером - повненька Манюня та худюща Нарка (цитую: "Мама мені по дві пари колготок надіває, бо ноги в мене такі тонкі! Вона боїться - люди скажуть, що мене вдома голодом морять.") знаходять спільну мову та мають купу геніальних ідей, котрі бажають втілити у життя тут і зараз.

Яскравий епізод книги - це знайомство з Розою Йосифівною, а для своїх просто Ба - жінки з перченим характером, яку бояться син та внучка Марія, при цьому безмежно й віддано її люблячи. "Ба сміялась так, наче в неї десь у животі мордують нещасну тварину...". Ба знала усе місто й усе місто знало Ба. Поважали і боялись... Це жінка, про яку можна писати окремо книгу, описуючи її ексцентричний та непересічний погляд на життя та цитувати майже кожне її слово.

Якщо за якихось обставин з вуст Рози Йосифівни злітало словосполучення "господибожетимій" - починалася стихійне лихо... і не було поділу на своїх та чужих, перепадало на горіхи усім.

Двоє юних героїнь, зважаючи на вік, на протязі усієї книги ведуть дослідження навколишнього світу: закохуються, намагаються слідкувати за модою, літають на парасолях, топлять вошей, навчаються мистецтву та музиці. Та часто їх природний інтерес та потреба творити-витворяти створює для дорослих проблеми: зойки, пиття валеріани та отримання доброго прочухана цим милим янголятам.

Рекомендую книгу як ліки від поганого настрою, для читання у відпустці, як перерву між читанням серйозних книг і творінням ще серйозніших справ. Колоритно. Легко. Весело.