Фінальний драфт

Трохи про «Фінальний драфт» Поліни Кулакової, або Як дописати сценарій трилера, коли тобі все заважає

Сучасний український трилер «Фінальний драфт» від Поліни Кулакової майстерно поєднує клаустрофобічну атмосферу з темою творчої кризи. Через оповідь від імені ненадійної оповідачки, у якої психологічні травми минулого спричинюють ПТСР та панічні атаки, авторка буквально поміщає читача в голову героїні — письменниці, яка намагається дописати фінальний драфт (останню чернетку) сценарію до фільму. І, здавалось би, усе дуже сприяє зосередженню на роботі: віддаленість від столичної метушні, затишок гірського готелю, красиві зимові гори за вікном — але водночас ізольованість у віддаленому будинку стирає межі між реальністю та вигадкою. Цей ефект занурення тримає в напрузі з перших сторінок і дарує майже фізичне відчуття замкненості в просторі, з якого немає виходу.

Однією із сильних сторін роману є психологічна достовірність переживань Олесі. Дійсність в романі поступового «розповзається»: творчий процес летить шкереберть, минуле переслідує не лише в думках, а й моторошними знахідками намагається похитнути впевненість Олесі в тому, що ще секунду тому вона знала на всі сто відсотків, зовнішні загрози змішуються в єдину тривожну субстанцію. Те, що здається незначним, з часом набуває моторошної ваги, і читач постійно балансує на вістрі сумнівів героїні.

Варто сказати, що напруга в романі тримає до кінця, але авторка не шокує читача надміром кривавих сцен через сторінку, і дуже різких поворотів сюжету немає — усе відбувається плавно й послідовно, як і має бути. Поліна радше бере читача атмосферою, а також певним контрастом, бо поруч із вибухом неподалік готелю, нескінченним сніговієм, відсутністю світла, тепла, знайденим за річкою замерзлим трупом і незрозумілим чорним силуетом за вікном ви знайдете в книжці добродушного власника готелю Зіновія, який власноруч готує своїм постояльцям, колорит гірського відпочинку й дуже милого алабая, в якого неможливо не закохатися.

Мене як читачку також потішила добра порція іронії в романі, бо за своєю суттю цей трилер — це не просто історія про вбивство (до речі, саме герметичних трилерів, написаних українськими авторами дуже і дуже бракує). І цим ця книжка докорінно відрізняється від інших історій Поліни, у яких вона говорить з читачем абсолютно серйозно. Одночасно це реверанс трилерам, які вже стали класикою, як-от «Вбивство у східному експресі» чи «І не лишилось жодного» Агати Крісті, «Сяйво» і «Мізері» Стівена Кінга, чи вже сучасним текстам, або ж навіть фільмам, наприклад, «Я знаю, що ви робили минулого літа», «Крик» чи «Ідентифікація». Саме в поведінці Олесі, яка дописує сценарій трилера (ну, не може ж бути такого збігу!) і частенько лає себе за те, що якби її герої зробили те, що робить вона (думаю, усі знають основний загальний троп, коли герої розуміють, що не можна йти туди, де явно чигає небезпека, але все одно йдуть, як зачаровані, а глядач/читач такий: «Ну куди ти, бляха, преш?»), то їй би перепало як сценаристці, простежується іронізування почасти і над самим жанром. Як натяк, що пора шукати нові стилі, нові тропи, новий голос.

Фінал у «Фінальному драфті», попри всю свою логічність… логічний (даруйте мені таку подвійну тавтологію — не втрималась). Навіть попри те що під час читання роману вимальовується принаймні два варіанти закінчення історії Олесі. Та саме обраний правильний і влучний і чіпляє якраз логічністю й передбачуваністю як для жанру, бо підсвідомо очікуєш трохи не такої розв’язки, зважаючи на всі гачечки й натяки в тексті.

І замість підсумку.

В історії літератури було доволі спроб переосмислити жанри чи просто сюжетні тропи й ходи, наприклад, Мішель Уельбек в «Карті і території» вбиває самого себе, а Чак Поланик в «Привидах» перевертає герметичний трилер з ніг на голову так, що й читати важко, і відірватися неможливо. Гадаю, Поліна Кулакова у «Фінальному драфті» також пробує намацати щось інше, щось іще, надмірне й додаткове саме для жанру трилера, бо вся жанрова література так чи інак послуговується певними впізнаваними і лише їй притаманними фішками. Звісно, можна міксувати, але є певні речі, які не зміниш. Горор має лякати, комедія — смішити, драма — змушувати проживати катарсис разом з головними героями. Але це ніяк не означає, що потрібно зупинятися, бо вже все написали і немає сенсу вигадувати ровер наново. Не потрібно, бо завдання доброго письменника — шукати й вимислювати те, що може вказати нові напрямки.

Ірина Червінська