Пригоди Еміля з Льонеберґи (Шедеври дитячої літератури рідною мовою) синя

І добра, і смішна, і повчальна

В дитинстві мені подобалися не всі твори Астрід Лінгрен. Не розуміла я «Пеппі Довга панчоха» та «Пітер Пен», хоча була у захваті від «Малюк і Карлсон» та Нільса з дикими гусьми. Але цю книжку вся наша родина, включаючи й тата, полюбили з першої сторінки; вже декілька років вона все читається і перечитується підростаючими синами (читали 6-ти річному, а ще горталась років до 10-11).

Це історія хлопчика Еміля, пустуна, як і більшість дітей. Книга не має на меті докладно розповісти про життя малого хлопчини, а складається немов з вибраних виписок про його витівки. У нього в голові постійно народжувалися дуже сміливі та оригінальні ідеї. Майже кожного дня він робив якусь витівку. Усі сусіди та знайомі вважали, що там де Еміль, завжди багато галасу і клопоту.

Але мало, хто бачив, що це не просто якісь капризи чи зле пустування. Якщо він і засунув голову до супниці, то для того, щоб виїсти смачну юшку. Якщо підняв сестру на стовп для прапора, то – вона його попросила, щоб побачити аж до Маріанналунда. Якщо і поклав пацюка в торбинку одній гості, коли вона від’їжджала, то через жаль до тваринки, яка нічого не бачила у своєму житті, крім шафи з ковбасами.

В усіх своїх вчинках Еміля немає злого наміру, немає хитрощів. Він дуже добрий і все робить від чистого серця. Йому жаль і поросятко, і вміє пожаліти бідних з притулку. Він працьовитий і наполегливий. Одного разу ці якості допомогли йому врятувати життя наймитові, але при цьому він не запишався.

Книга вчить дивитися не просто на вчинки, але й на наміри та наслідки. Дітям вона сподобалася за цікаві пригоди та дотепний гумор. Ми декілька разів переглядали німецьку та російську екранізації, але книга більш змістовніше і цікавіше.