Чаполоч

Роман "Чаполоч", як і заявлено в анотації, виявився новим віянням сучасної літератури

Почну з того, що справді сподобалося. По-перше, це, звичайно, мова. Автор володіє нею досконало, навіть неочікувано досконало для такого молодого письменника. Кожна метафора вивірена до титли, кожен звук майстерно вплітається в інший звук. Алітерації, асонанси - від них захоплює подих. Вірш, що перетікає у білий вірш, потім просто у ритмізовану прозу, потім вже навіть не в прозу, але цей ритм зберігається десь у напівтонах, щоб потім пройти зворотній шлях до піввірша.

Діалогам героїв віриш. Еліпсиси влучні, русизми і просторіччя вжиті там, де потрібно і так, як потрібно. Абсолютно не відчувається штучності і фальші. Хід думок напівбожевільного (але це не точно, бо не полишає відчуття, що він просто загублена (в усіх сенсах) людина) головного героя - такий, яким би він і мав (у моєму уявленні) бути у людини такого типу, тому тут теж 100%-ве попадання.

Окремої уваги заслуговують символи. Якщо символ з'являється в оповіді, він невипадковий. Він або лейтмотивом буде проходити через весь сюжет (омела, акаційка, деревоподібні), або буде з'являтися періодично, неочікувано, так, щоб читач побачив його під новим кутом (хрестик, голова і вуха, риба). Окремо хочеться подякувати автору за явні і приховані алюзії до інших творі. Роман настільки багатий на них, що хочеться влаштувати окремий квест на полювання за ними, розпізнавання їх, бо "зелений то любов, а чорний - то журба".

Що не дуже "зайшло". В романі (хоча я б називала це, швидше, повістю) аж занадто багато сексу. І якщо десь він просто необхідний (як сюжетотворчий, характеротворчий, звукописний елемент), то в книзі немало моментів, де його можна було без жодних сумнівів прибрати.

Друга і третя частини слабші у порівнянні з першою. Занадто перша заворожує свіжим баченням світу, мелодикою мови (аж до якогось первісного, шаманського трансу). Весь час чекаєш або на якусь неочікувану, неможливу розв’язку внутрішньої колотнечі головного героя (як ще один контрастний елемент до його занадто приземленого існування) або на продовження «трансу», який буде затягувати глибше і глибше, аж поки зв’язок з реальністю не буде розірвано зовсім. Натомість, як це не дивно, рух сюжету, який починається в 2 і йде в 3 частинах, руйнують «магію», хоча й дають відповідь на питання «Що ж трапилося о 7.30».

Цікавий хід зі «слічим», який також можна було розгорнути до чогось більш незвичного, ніж пізня (і досить недолуга) спроба помста.

Не зважаючи на окреслені недоліки, роман (чи повість) і справді вартий уваги. Чекатиму на наступну книгу автора, оскільки така потужна стилістика, така майстерність у слово-звуко-ритмовправлянні – те, що, на мою думку, виділяє справжнього письменника.