Оксана Забужко
Ім’я Оксани Стефанівни Забужко широковідоме в інтелектуальних колах і не тільки. Українська письменниця, поетка, публіцистка, філософиня та активна громадська діячка.
Детально про автора
Анотація "Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса", Оксана Забужко
У новій книжці, присвяченій пам’яті архіваріуса Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Оксани Міяковської-Радиш (1919–2020), Оксана Забужко звертається до свого улюбленого жанру — міксу мемуару, літературознавчої розвідки та інтелектуального детективу. Читачеві пропонується пройти захопливим маршрутом завдовжки в півтора століття, від сімейної світлини в нью-йоркській вітальні — до українського Таганрога і дитячих вистав «Москаля-чарівника» в домі Чехових, щоб знайти відповідь на одне з головних питань сьогодення: за які уроки історії, пропущені в XIX ст., Україна змушена розплачуватися ще і в XXI?
Читати все
Ця книга ще раз показала як багато ми втратили, але разом з тим і нагадала які ми сильні,глибокі. Що ми повинні знати свою правдиву історію, що мусимо оцінити її та зробити вірні висновки. Ми маємо віднайти себе, згадати хто ми є.
Шок.
Читати всеПісля прочитання «Як рубали вишневий сад» я поглянула на українців новими очима. На жаль, у нашій колективній свідомості не відклався Емський указ як масштабна катастрофа, яку ми (перепрошую) відхаркуємо і досі.
У книзі Забужко я знайшла відповідь на питання — чому Чехов не став українським письменником, попри те, що Таганрог, звідки письменник родом, тоді був українсько-грецьким містом?
Чому на той час, у народжених в 60-х роках ХІХ століття хлопчиків та дівчаток не було шансів творити українську культуру і яким чином Емський указ обрушував, викреслював нас із числа цивілізованих націй?
Лише зараз я зрозуміла, що цей Емський указ був криміналізацією українства, яка сьогодні відлунює і в кремлівському дискурсі. Зі шкільної програми для мене це запам'яталось як чергова заборона мови, яких були десятки до та після.
Однак зараз я пропоную звернутись до тексту указу і порівняти із фсбшними методичками. Цікаво, що технологія кгбських диверсій залишилась такою ж)) Хто б міг подумати, що ноги тонко пропрацьованої технології гібридної війни ростуть ще в Емському указі, де головний удар було спрямовано на освіту та медіа.
Повертаючись до сюжету, скажу, що книга розповідає про 2 героїв: це Антон Чехов та Оксана Міяковська Радиш. Авторка по шматочках її розповідей збирає історію протистояння систематичному пригнобленню всього українськомовного, кульмінацією якого був Емський указ 1876 року (до речі, саме у Бад-Емсі і був підписаний цей «документ»).
Тут Забужко висвітлює впровадження в світ того, чого дуже не люблять згадувати русисти — малоросійського дворянства кінця ХІХ століття, яке дуже відрізнялось від «общєруского», і навіть не ідентифікувало себе таким чином ніколи. І про яке ми знаємо, насправді, дуже мало.
Нам не давали кисню для розвитку, модернізації. Лише архаїка. А все, що стосується живого життя — залізниця, журнали, навчання — це все озвучується лише російською. «Хохлятские» можуть бути анекдоти, бажано про сало. І те саме продовжується і зараз, коли бункерський дід виходить і каже: «ми одін нарот». Страшно уявити, що б сталось, якби їм це вдалось.
Але, з іншого боку, у ній книзі описана історія успіху. Навіть попри суворі заборони наші предки творили модерну Україну. Мізерними, невидимими силами, будучи у складі «великоруських» губерній, вони творили культурну спадщину. Це феноменальна історія.
Цю книгу я прочитала на одному диханні. Знаєте, література на історичну тематику сприймається швидше та глибше під звуки сирен повітряної тривоги.
Це той тип книг, який допомогає зрозуміти теперішнє, долаючи прірву до минулого. Всього лише 90 сторінок, які перевернуть ваш світогляд. Раджу прочитати!
Нещодавно я прочитала книгу Оксани Забужко «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса». Книга написана в улюбленому жанрі авторки — мікс мемуару, літературознавчої розвідки та інтелектуального детективу. У своїй книзі О. Забужко зачепила болючі для українського народу теми: еміграція, меншовартість української мови та культури, самоідентифікація та усвідомлення власної державності.
Читати всеЗокрема увага звертається на подію, яка стала фатальною для України і увімкнула послідовний ланцюг катастроф. Мова йде саме про підписання документу під назвою «Емська депеша» у місті Бад-Емс, який Забужко називає «гиблим місцем новітньої історії». Це є одна з помилок, наслідки якої нас переслідують і досі. Адже після підписання: «почалася франко-прусська війна (яка запустила в рух Першу світову, а та, своєю чергою,— Другу, а та — «гібридні війни» Путіна за сталінськими мапами, і «ми зараз тут»).».
Оксана Забужко привертає увагу до дійсно актуальних проблем, які ми не можемо вирішити і дотепер. Дійсно прогрес у національному самоусвідомленні помітний, особливо останнім часом, але прикро, що для цього потрібно було стільки жертв. Не можу не погодитися, що такі накази, які забороняли українську мову та літературу необхідно сприймати, не як подію обмежену літературою та історією, а ««пологовою травмою» всієї модерної української ідентичности, а отже й державности, ПТСР по якій ми не залікували й досі.»
Дуже вдалим також було висловлення про подію, яка колись мала місце в нашій історії. Люди настільки не розуміли катастрофи русифікації, що пропонували зробити російську другою державною. Я підтримую, що «Це очевидне, дотепер не заліковане нами до кінця ментальне насильство варте серйозних соціо- і психолінґвістичних досліджень, але от оголошувати його наслідки «українською російською» й пропонувати їх через 115 років після скасування Емського указу леґалізувати — то, далебі, ненабагато дотепніше, ніж оголосити жертву зґвалтування «фахівцем із сексології» й запросити консультувати молодят.».
Як не парадоксально, але для українців досі гострим є питання української мови. Це проблемна тема, яка переслідує нас століттями. Нашу мову забороняли, за неї розстрілювали та переслідували, нам «заливали бетонну кладку меншовартості». І не дивно, адже коли ти розмовляєш українською ти думаєш і сприймаєш світ по-іншому. Мова – душа народу, його ідентифікаційний код, його культура, його невід’ємна частина. Коли ми чуємо українську – в голові спрацьовує маячок «свій». По нашому говорять – «Це безмежно українська фраза, і про неї можна написати цілу книжку — фраза-пароль, фразагасло глибоко пораненого народу, півторастолітній безпомильний «емський» розпізнавчий код для «своїх», дотеперішнє — не скрізь уже, на щастя, по нашій новочасній-соборній, але я ще пам’ятаю, коли було скрізь, крім Львова, Франківська й Тернополя,— озирання на звук: по-нашому говорять!.. Ти диви, не бояться!.. Мабуть, хороші люди…».
Авторка закликає «побороти комплекси й сказати собі це вголос: ми також впливали на світові культури, а не просто постачали їм якісний біологічний матеріал». Ми сміливий та волелюбний народ! Українська мова, яку забороняли 134 рази вважається однією з найважчих та найбільш милозвучних мов світу, це неймовірно багата мова, яка сукупно налічує до 1 млн. слів. Саме в Україні з’явилася перша в Східній Європі академія і зародився книгодрук. У нас є все: родюча земля, багата на корисні копалини, неймовірно красива природа, ліси, гори, моря, степи, пустеля – в Україні є все, багатюща культура і прекрасна мова. Єдине, що нам і досі життєво необхідно це позбутися відчуття меншовартості, усвідомити власну силу і пишатися своєю країною та своєю національністю.
Дуже вчасна книга, просто-таки залпом по скрєпах вєлікой русской - яка з рук українських.
Книга-відкриття, як майже і все від Оксани Забужко. Відкриття нових облич та масштабу української культури. В книзі невеликій за обсягом, яка є продовженням збірнику нових ессеїв авторки "Планета полин" розповідається про незнаних широкому загалу постатей справжньої української аристократії (виявляється є така, в протилежність твердженню російських колонізаторів та сучасних пропагандистів). Аристократіїї не тільки по крові, але й по духу, що зробила величезний вклад в українську культуру, який нам українцям ще належить осягнути.
Читати всеА ще в ній ведеться про те, що абсолютно не випадково Антон Павлович Чехов так вдало критично зміг висвітити російську дійсність з її віковими невиправними вадами. А все тому, що він як і Гоголь, і Зощенко, і Аверченко, був УКРАЇНЦЕМ. Не тільки по духу, а й по крові.