Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/novyny-knyzhkovogo-svitu/zhuri-konkursu-istorychnoho-opovidannya-promynule-oholosylo-peremozhtsiv/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Журі конкурсу історичного оповідання «ProМинуле» оголосило переможців

25.05.2020
Відгук

Список авторів, що написали найкращі оповідання, опублікували не фейсбук-сторінці конкурсу. У загальному організатори отримали 128 оповідань з різних куточків України та  з-за кордону. Тема конкурсу – «Українське місто у 1920-х рр.»

Перша ліга:

дмитро шиян.jpg • Перше місце: Дмитро Шиян, «Виклик»:

«Мене завжди, мабуть ще від самого дитинства, цікавила історія.

А оскільки я ще й трохи пописую, то цікаво було спробувати себе у новому жанрі.До того ж запропонована епоха 20-х років минулого сторіччя вабила мене і без конкурсу.

У ній є шалена пристрасть, величезний конфлікт поколінь, вірувань, переконань та суджень. Є також безмежна віра людей у те, що вони спроможні збудувати новий світ, до цього звівши нанівець старий. Словом, є все, що приваблює людину слова, як приваблює доброго пса м’ясиста кістка.

Отже, з мотивацією у мене проблем не було. Значно важче було перейти від загального відчуття епохи до місцевого рівня, оскільки спогадів очевидців недостатньо, а мова документів суха та безжиттєва. Тому матеріал довелось виловлювати потроху та звідусіль. У нагоді стали саме гебрейські джерела, тому що збереження пам’яті там після циклону XX століття на значно вищому рівні ніж у нас. А позаяк місто Первомайськ віддавна знаходилось на перетині світів (свого часу тут проходив кордон між Річчю Посполитою, Російською та Османською імперіями), то й гебреїв серед його строкатого населення не бракувало.

Мені було цікаво побачити цю епоху очима саме гебрейської сім’ї, яку роздирає безліч протирічь, яка намагається вціліти у часи змін, та все одно є втягнутою у їх невмолимий вир. Незважаючи на відстань в сторіччя, історія ця, на диво, жваво перегукується з нашим часом, де кожен з нас, як і сто років тому, стоїть перед своїм викликом».

олег форостюк.jpg • Друге місце: Олег Форостюк (псевдонім – Марко Каламар), «Викрадення Дракона»:

«Шкільні роки, коли човп грубезні томи історичних романів, давно минули. Студентом мене більше вабили наукові дослідження. Відтоді вже не відчував спраги за історичною художньою прозою. Ба більше – після роботи в архівах із кримінальними справами 1930-х років отримав таке емоційне потрясіння, що у мене геть відбило бажання читати не те що історичну, а будь-яку художню літературу, як несерйозну. Лише згодом, коли хотів зануритись у якусь історичну добу, повернувся до книг.

Водночас ідеї художніх текстів постійно рояться у мене в голові. І, певно, ніколи не всівся б за клавіатуру, щоб оживити їх, якби не конкурси. Певно, що дослідження про роль конкурсів у феномені бурхливого розвитку літературного процесу особливо в 2014-2019 роках ще попереду. Тут треба віддати належне організаторам і журі, які перебувають, якщо говорити словами 20-х, на передовій культурного фронту. Тому-то щиро вітав появу «ProМинулого» і навіть три роки тому розмірковував над оповіданням «Гайдамацький хрест» про найсхідніший форпост УНР на Луганщині. Але не склалось, як гадалось, бо успішно впрягся в інший конкурс – «Мателот».

Цьогоріч на написання оповідання надихнула виставка втрачених культурних артефактів, проведена у Мистецькому арсеналі у грудні 2019 року. На виставці файл і розпакувався. Згадалась сумна історія про вилучення більшовиками з Музею Ханенків диптиха «Адам і Єва» Лукаса Кранаха Старшого для продажу за кордон, про що дізнався ще у далекому 1988 році. Століттями то орда, то імперія, то наші гречкосії як не нищили, то вивозили культурні коштовності з України. Однак серед маси невігласів виявилась невелика когорта ентузіастів-мрійників, які кинулись рятувати шедеври, щоб перетворити київські музеї на «другий Лувр». Можливо, їм і не вдалось би бодай наблизити Київ до музейних столиць світу, але імперський центр відібрав у них навіть шанс це зробити.

Прототипом головного героя став історик-мистецтвознавець Федір Ернст, інших персонажів – київські музейники і колекціонери Сергій Гіляров, Василь Іщенко, Василь Щавинський. Головна героїня хоч і не має конкретного прототипу, але, описуючи її, я пам’ятав, що у цей час жили майбутні відомі українські художниці Катерина Білокур, Марія Примаченко, Олена Яблонська.

Є в оповіданні ще один персонаж – будинок із драконами. Він реально існує, щоправда не на Лук’янівці. Це – занедбана споруда на розі бульвару Шевченка і вулиці Петлюри, повз яку я часто йду на роботу. І перед самим конкурсом я несподівано для себе роздивився на ній зображення цих казкових створінь. Я люблю це місто з його химерними кам’яницями, які оповідають мені історії. Іноді, щоби запам’ятати їх, доводилось створювати для себе кілька статей-шпаргалок про київські будинки у Вікіпедії. Власне, так само під час конкурсу у Вікіпедії з’явились і статті про диптих Кранаха Старшого, Василя Іщенка і будинок з драконами».

іван канівець.jpg • Третє місце: Іван Канівець, «День святого Йосипа»:

«Жанр історичного оповідання – це можливість відкрити читачеві вікно у захопливий світ, в якому існували покоління українців. Ближче познайомити його з відомими визначними особами або показати життя людей, про яких залишилось мало відомостей. Дати можливість сучаснику поглянути на сьогодення крізь призму вже підзабутого досвіду. Наповнити барвами сухі офіційні трактування подій. Передати свій захват людьми та їхніми діями. Використати своє багаторічне дослідження історичних джерел для документального кіно, і застосувати їх у спосіб, неможливий в цьому жанрі.

На мій погляд, 1920-ті роки – це дуже важкий період для України. Поразка Української революції, окупація, репресії, перший за більшовиків великий голод, оманлива українізація в УРСР, знову репресії, поневіряння в еміграції тих, хто не здався. Хоча знання дозволяють писати про все це, але серед усіх важливих тем хочеться говорити про людей, які знайшли можливість пережити 20-ті, не втративши свого внутрішнього стрижня. Серед них особливе значення посідають ті, хто жив у містах. Бо, з одного боку, життя там було більш різноманітним і давало можливості влаштуватися, з іншого – там важче було уникнути тенденцій часу. Українське місто 20-х заклало важливу базу для продовження визвольної боротьби.

Текст писався як компіляція на основі спогадів вояків УГА та документів, які описують підривну діяльність СРСР на теренах Польщі. Ми мало знаємо про життя людей, які в лавах нашого війська боролися за волю України у 1917-1921 роках, а потім повернулися до мирного життя. Мрія, за яку вони проливали кров, не відбулася. Держави, в яких вони жили у 20-х, не поважали в них ветеранів, а то й ставилися як до злочинців. Колишні вороги нічого не забули, і за нагоди мстилися або намагались використати їх. Та й самі вони навряд чи могли викинути зі спогадів ті буремні роки. Тепер вони мали боронити найцінніше, що залишилось — свої родини. Про те, як життя випробовує відданість — оповідання "День святого Йосипа". А на що ми готові заради наших рідних?»

Друга ліга:

альона бичковська.jpg • Альона Бичковська, «Гекса і чесні злодії»:

«Історія захоплювала мене завжди, особливо тим, що йде по спіралі і постійно повторює себе. Саме тому, через історію, ми маємо вивчати своє минуле, щоб не стати його в’язнем. Читаючи історичні романи, можна пізнати різні аспекти тієї чи іншої епохи. Пишучи історичну прозу – досліджувати, вивчати і захоплювати читача неймовірними перипетіями історичного сюжету. Для мене історичне оповідання своєрідний виклик. Треба бути лаконічним, фантазувати у межах фактів, вміло розкручувати сюжет і утриматися від польоту думок, необмежених друкованими знаками. Цей конкурс – мій трамплін у, перш за все, реалізацію своїх задумів – писати і бути прочитаною! А жанр – вдалий як ніколи, зважаючи на неймовірну любов і до історії, і до письма.

Прочитавши тему конкурсу подумала, що я знаю про 20-ті роки?! З історичним аспектом все зрозуміло, але мені стало цікаво, чим жило українське місто в цей період. Інтерес приходив поступово, чим більше я занурювалася в історію Миколаєва, тим більше прагнула вивчати. Перечитуючи статті, спогади столітньої давнини, ніби сама переживала тогочасні події.
У мене не було досвіду участі в подібних конкурсах, тому вагалася, чи вдасться зберегти історичну достовірність, чи зможу відшукати необхідні матеріали і зацікавити читача. Але виклик прийнято, значить треба діяти. Завдяки цьому конкурсу я знайшла неймовірний пласт нерозказаних історій. І тепер я точно знаю, що це не остання історія, написана мною в цьому жанрі.

Спочатку я вирішила абстрагуватися від теми і зосередилася на роботі з архівними даними. Миколаїв має надзвичайно багату історію: тут переплітаються таємничі катакомби, містичний некрополь, спадщина грецьких міст-поселень, історії видатних адміралів та засновників міста.
Тіні минулого закарбовані в кожному дореволюційному будинку, в кожній вулиці. Мені хотілося описати атмосферу того часу чітко, емоційно, з повним зануренням. Під час роботи з архівними даними до рук потрапила стаття з газети початку 20-х років ХХ століття, де я й побачила фото собаки-шукачки Гекси, що служила у Миколаївському карному розшуку. Виявилося, що Гекса була зіркою того часу. Достатньо було почитати статті про її службу, як у голові завертілися ідеї. Решта – справа часу і кропіткої роботи. Історія вийшла несподіванкою і для мене самої. Роздумуючи над перипетіями сюжету, вивчала розкриті Гексою справи, і, врешті-решт, знайшла ту історію, якою захотіла поділитися».

анастасія якименко.jpg • Анастасія Якименко, «За щастям», «Всі свої»:

З тих пір як я, будучи школяркою, прочитала «Золоте теля» Ільфа і Петрова, Радянський союз став для мене однією із найцікавіших тем для осмислення. І я відразу вирішила для себе, що якщо вже писати на цю тему, так треба робити це з гумором. Насамперед тому, що СРСР – це Імперія парадоксів, Імперія ідіотизму. А серйозно сприймати ідіотизм неможливо, інакше можна з’їхати з глузду і скінчити, як Скрипник або Хвильовий.

Тема першого твору напросилася сама собою, коли мені на очі потрапив «Словник жаргонної лексики», виданий у 1927-му Народним комісаріатом внутрішніх справ. Той, що значиться під грифом «Не підлягає розголошенню» і носить яскраву назву «Блатная музыка». Після побіжного перегляду стало очевидно, що авторами «Блатной музыки» стали зовсім не агенти під прикриттям і ніякі не «джеймс-бонди» (як традиційно прийнято було зображати радянську агентуру). Таке могли скласти тільки свої – «Всі свої». Звідси виникла назва оповідання про злочинний Харків або Харків парадоксальний. Початок 20-х – саме той час, коли формувалися лави радянської міліції і агентури усіх рівнів. І, якщо пильніше придивитися до тих новоявлених «лицарів правосуддя», можна знайти багато знайомих облич.

Наступним джерелом невичерпного натхнення для мене стали студентські газети 20-х років. Приголомшує та невиправна корозія, якої зазнали нещасні молоді голови того покоління. Початок 20-х – це становлення системи Народної освіти (яка, між іншим, була зовсім не народною, а суворо класовою і вибірковою). Саме в цей час зароджується унікальний побут радянських студентів і та шедевральна лексика, яка заслуговує окремих томів в енциклопедіях і яку просто неможливо читати без усмішки.
Пишучи обидва оповідання, я сама сміялася до сліз. Нудно не буде – це я вам обіцяю!»

ірина пасько.jpg • Ірина Пасько, «Паралакс»:

«Від моменту оголошення теми я знала, що візьму участь у третьому конкурсі «ProМинуле». Опрацьовуючи матеріал до оповідання, відкриваєш для себе речі, на які, можливо, ніколи не натрапила б в інший спосіб. Бачиш «живу» історію: приватні трагедії на тлі загальнолюдських, курйозні випадки, деталі побуту й свят, розваги, злочини, пристрасті. Тож хочу подякувати організаторам конкурсу за те, що знову надали таку змогу.

Загальником буде сказати, що 1920-ті – один із найцікавіших і найдинамічніших періодів в історії нашої культури, але це справді так. Як літературознавиця, я була впевнена, що напишу про когось із діячів Розстріляного відродження – зрештою, це було б логічно. Але вибрати одну особистість, місто, подію виявилося майже неможливим: усі варіанти видавалися занадто привабливими й захопливими. Разом з тим, перебуваючи в дискурсі фахового знання про літературу, я відчувала, що сказати нове й свіже після глибоких праць вітчизняних і діаспорних науковців – завдання надто складне для мене, у першу чергу психологічно.

Свою героїню я знайшла цілком випадково – перечитувала «Найкоротшу історію часу» Гокінга і раптом подумала: а що мені відомо про українську астрономію? Певно, що нічого. Так я дізналася про Зінаїду Аксентьєву – одеситку, яка присвятила своє життя зіркам. Вишукувати інформацію про неї довелося справді по крихті. Але я рада, що взялася за цю тему, адже в процесі мені краєчком відкрився світ точних наук 1920-х – астрономії, математики, теоретичної фізики. І його представники виявилися не меншими бунтарями – і водночас титанами думки й праці, – ніж ті, хто обертався на мистецьких орбітах. А окремою приємністю під час роботи над оповіданням стало дослідження того, якою була Одеса першої половини 1920-х – місто, що дало Україні, Радянському Союзу й цілому світу блискучу плеяду вчених.

Мене тішить, що говорити про жінок, які зробили внесок в науку, зокрема українську, останнім часом стало трендом. Маю надію, що написала про Зінаїду Аксентьєву, її будні, працю, почуття й сумніви з достатньою повагою»

михайло цьома.jpg • Михайло Цьома, «Persona grata»:

«Чому історичний жанр? Мабуть тому, що історія – каталог сюжетів. Галерея рідкісних типів. Антураж прописаний за тебе самим життям. Конфлікти вже означенні реальними характерами і обставинами. У цього жанру самі плюси, якби тільки не проколюватись на деталях.
Я вибрав 1928 – початок першої п’ятилітки. Нога вже занесена над прірвою, на українське село напливає гнітюча тінь. У містах дозріває нова бюрократія. Локація – один з промислових центрів, з типовим металургійним комбінатом у передмісті, таким самим, як і десятки інших упирів, на яких замкнули кровоносну систему країни. Герой – іноземець, людина, ще здатна відчути шок просто від місцевого побуту. У нього ще не виробився стійкий імунітет до більшовицьких “прожектів”, як це траплялося із радянськими людьми, коли навіть, найвитонченіші із них, як наприклад Микола Зеров, намагалися відшукати сенс, у навколишньому бенкеті дикості і безумства. І от, цей першокласний американський інженер, що спокусився попрацювати на сталінський режим, показаний у момент, коли замість зарплатні йому приходить відплата».

василь горбатюк.jpg• Василь Горбатюк, «Дебют»:

«Вивчаю архівні документи, читаю спогади, листи, в яких розкривається історія українського народу. Видав три романи на історичну тематику. Тому й зацікавився у створенні історичного оповідання на конкурс «ProМинуле». Щоправда, тема ІІІ конкурсу – про українське місто 20-х років – здалась мені непривабливою. Не думав брати участі у конкурсі. Але за кілька тижнів до дедлайну поїхав до Києва, попрацював в архіві (на літературну тематику, бо я очолюю Хмельницький обласний літературний музей) та йшов Києвом, бо мав ще кілька годин до від’їзду мого потягу. Ще «переживав» документи, які недавно опрацьовував в архіві, і подумав, що багато років лежить у мене невикористаний лист юної Наталі Забіли до Олени Пчілки. Пригадав також факт перебування Наталі Забіли у Кам’янці-Подільському. Вмить спалахнув задум написати оповідання саме про цю подію й надіслати на конкурс. Ішов Києвом, а бачив Кам’янець, події у ньому на початку 20-х років. Оповідання вже просто «жило» у мені, наповнювало мене. Я зрозумів, що коли не сяду зараз писати, то втрачу його. Але де знайти місце? Звичайно ж, я одразу пригадав колег-музейників. Зайшов до Національного музею літератури України, звернувся до завідуючої відділом Галини Володимирівни Болотової: «Будь ласка, дайте хоч якогось паперу і місце, де можу усамітнитись».
За кілька годин в якомусь закутку коридору музею й написав оповідання «по-чорному». А в наступні дні, уже вдома, допрацьовував, залучав ще деякі історичні документи.
Усі ці дні перебував у надзвичайному душевному піднесенні, творчому окриленні. Складалося враження, що все, про що пишу - бачив сам, усе чув, переживав.
Незважаючи на те, чи буде оповідання відзначене на конкурсі, я вдячний йому (конкурсу) за те, що наштовхнув мене на такі переживання, на створення такої історії»..

наталка доляк.jpg • Наталка Доляк «Дзиґа»:

«Свого часу я написала два історичні романи, які вийшли друком. Після того зареклась братись за цей жанр. Бо дуже складно над ним працювати, а читачі часто-густо не оцінюють таку літературу. Тобто не цікавляться, не купують. Ще у мене є недописаний історичний роман (детектив) і дописаний (але я ним не задоволена) історичний роман про Леся Курбаса. Хоч я й ніби відреклась від цього жанру, він мене не відпускає.

І тут я побачила у Фейсбуці допис, що триває конкурс історичного оповідання. Попередні два конкурси я якось проґавила. Думала, ось-ось щось напишу, але доки чухалась, вже оголошували короткі списки. Цього разу примусила себе написати. Тема мене привабила відразу. Бо я люблю своє місто й мені цікава його історія. Текст писався дивно. Спочатку, на чистому аркуші я написала назву «Дзиґа». І навіть ще не знала, як дія оповідання пов’яжеться з цим словом. Думала, дописавши, назву зміню. Для мене назва твору – це її тема, а останнє речення – ідея. Тому слово "дзиґа" диктувало мені сюжет).

Герой оповідання з’явився раніше, ще до написання «Дзиґи». Бо я надсилала на конкурс два тексти. Перший описував героя за 9 років до подій, що відбулись у «Дзизі». Тепер я думаю, що писатиму роман в новелах, дві з яких у мене вже є, завдячуючи «ProМинулому»

ірина звонок.jpg• Ірина Звонок, «Гурток юних безбожників»:

«Спочатку я писала російською мовою і видавалася в російськім видавництві. Але події, що сталися в Україні в останні роки, змінили мою свідомість. Я вирішила писати українською, щоб відкривати для себе і для інших історію України. За радянських часів нас вчили так, що між Київською Руссю і Богданом Хмельницьким у нас виникало якесь провалля, про яке говорили дуже побіжно, поверхово. Так склалося, що про московських князів і царів нас вчили більше, ніж про наше рідне. Ось нам зараз і доводиться збирати нашу історію по крупицях. А вона ж така цікава, самобутня і зв'язана з Європою більше, ніж нам про те говорили у радянські часи.

Мене зацікавили постаті з нашого напівзабутого минулого. Зараз я працюю над романом «Гальшка Острозька», який можна почитати на сторінці Букнету. Ця неймовірна княжа сім’я, чиї вчинки, доблесті, заслуги, помилки, нещастя та зневіряння вплинули на хід української історії, постає на сторінках роману.

Взагалі, історичні романи та оповідання – це посередники між кабінетними вченими-істориками та простими читачами. Цікаво написана книга, прочитана у підлітковому чи юному віці, пробуджує інтерес до історії. А історію треба знати, бо це не просто наше минуле. Наша сучасність – це закономірний результат минулого. Ми такі, які ми є, саме тому, що наші предки пройшли призначений їм або обраний ними шлях.

Звісно, що з такою любов’ю до історії я не могла пройти повз конкурс «ProМинуле»!

20-ті роки минулого сторіччя... Бурхливий час, час змін. У світі – повоєнне відродження, жадоба до життя, до усього нового: вкорочені платтячка замість незручних корсетів; нова музика, нові танці, що шокують любителів вальсів; автомобілі, що йдуть на заміну коням; технічний прогрес, що змінює життя суспільства; культура спорту та здоров’я. А у нас – невдала спроба створити свою Українську державу, утворення СРСР, неп, боротьба з релігією, знищення класових ворогів... Це був період, коли Україна опинилася на роздоріжжі і пішла іншим шляхом. А попереду чекали розкуркулення, колгоспи, розстріляне відродження і голодомор...

В 20-х роках у Володимирському соборі був створений «Антирелігійний музей». Це просто диво, що ми не втратили навіки цей храм з чудовими росписами. Список храмів, що були зруйновані у період боротьби з релігією, довгий та гіркий: Михайлівський Золотоверхий монастир, Десятинна церква, Трьохсвятительска церква, Георгіївська церква, Стрітенська церква, церква Богородиці Пирогощі, Микільський військовий собор, побудований за наказом гетьмана Мазепи... На черзі стояв Софійський собор. Знищувалася історія та культура, на підставі того, що це – культові споруди.

Фотографія Володимирського собору, над брамою якого півколом вигнувся напис: «Антирелігійний музей», дала поштовх моїй уяві. Так народилося оповідання «Гурток юних безбожників». Герої – хитрий комсомольський ватажок, легковажна дівчина-непманка, серйозний хлопець, що приїхав до Києва вчитися, та донька священника, вимушена приховувати своє походження, – теж подивилися на мене зі старих фотографій».

галина лицур шадей.jpg • Галина Лицур-Щадей, «Допоки звучить фортеп’ян»:

«Історична проза завжди мені імпонувала – ще у шкільному віці історія “довивчалася” на історичних трилогіях Скляренка, Лепкого, романах Загребельного... Інформація з художнього тексту засвоювалася краще, а крім того, це була можливість не лише довідатися, але й побувати у тому чи іншому часі. Тому любов ця родом із дитинства.

Цьогоріч минуло сто років від дня смерті Наталії Кобринської. В Болехові, де жила і похована письменниця, пам’ятають про неї завдяки голові Болехівській філіі Союзу Українок Ларисі Дармохвал. А оскільки пані Лариса походить зі свідомої української родини, яка вела активне громадське життя, – у родинних архівах збереглися фотографії, книги, і, зокрема, оригінал листа вчительки Євгенії Дригинич, в котрому є спогади про останні дні та смерть письменниці. Ми, спілкуючись, часто намагалися реконструювати ту епоху. Яким було маленьке прикарпатське містечко на роздоріжжі воєн? Яким бачили і відчували його ті, хто тоді жив? Якими були останні дні Наталії Кобринської у цьому місті?

А коли у віршах Ярослава Дригинича – сина тієї вчительки, що приятелювала і підтримувала Наталію Кобринську, вигулькнув фортеп’ян (який, ймовірно, належав письменниці) – він згадує і пише про нього так тепло і щиро, аж з’явилося бажання цим поділитися. Потім були пожовклі листки із нотами, надписані рукою Теофіла Кобринського. Саме з цих “живих” крапель почав на чуттєвому рівні створюватися текст. На рівні осмислення – теми в орбіті постаті Наталії Кобринської однозначно потребують обговорення і досліджень у значно ширшому контексті, аніж маємо це сьогодні. Оповідання – це лише фрагмент.

Далі було багато праці – вивчення документів, листів, перечитування опублікованих розвідок про місто, про Наталію Кобринську, занурення у тогочасну атмосферу, багато розмов з Ларисою Дармохвал – дослідницею і знавчинею життя та творчості Наталії Кобринської. Була екскурсія містом з завідувачкою краєзнавчого музею Галиною Скворій. Мені було надзвичайно цікаво пізнати місто, в якому минули моє дитинство і юність, значно глибше. Відчути його вібрації і дух крізь століття.
З вибором головного героя не було сумніву – чим далі, тим чіткіше окреслювалася горда і сильна постать жінки, якій судилося на багато років випередити свою епоху. Наталія Кобринська. А за нею зринало те місто – з вулицями, парком, цвинтарем, церквами і руїнами замків, панськими будівлями і хатами простих містян, з річкою, в котрій любив ловити рибу Іван Франко... Те місто тодішнім його нутром боліло письменниці, і водночас було близьким і рідним серцю. Ці її почуття і задали сюжет оповідання.
“Допоки звучить фортеп’ян” – це текст-посвята. Наталії Кобринській, сторіччя з дня смерті якої вшановуємо. І Ларисі Дармохвал – моїй любій вчительці і справжній українці, самовідана праця котрої гідна пошани і захоплення».

марина павленко.jpg • Марина Павленко, «Драма в Умані»:

«Мабуть, історичне оповідання не є цілковито "моїм" жанром, хоч і в своїх книжці "дорослої" прози "Як дожити до ста", і в "підлітковій" серії "Русалонька з 7-В...", і в книжці про дитинство кількох українських письменників "Райдуга в решеті" так чи інакше доводилося торкатись історичних подій. Власне, й історія манила мене завжди. Але саме конкурс "ProМинуле" став поштовхом до того, що чи не вперше написала якраз "історичне оповідання". За що дуже вдячна, адже то був прецікавий досвід!

По-перше, дуже люблю своє рідне гарнюще й старовинне місто Умань, яке донині у своїх вуличках приховує безліч давніх таємниць. По-друге, рівно сто років тому в Умані гастролював театр "Кийдрамте" Леся Курбаса, і це якось просилося в текст. По-третє, якраз 1920 року в Умані перебувало так багато митців на метр квадратний, що позаздрила б і столиця. По-четверте, особа, від імені якої написано оповідання (спойлер: це "одіозний" для багатьох Павло Тичина), цікавить мене давно і глибоко. Як і загадка, чи бував він хоч раз в Умані, де його іменем названий цілий педуніверситет (теж мій рідний).

Отже, сюжет сам "обрав" мене. Взялась доскіпливо вивчити епоху. Саме завдяки конкурсу я нарешті до найменших деталей відстежила перебування "Кийдрамте" в Умані. Вкотре проштудіювала історичні довідки й спогади очевидців про Умань тих часів. По-новому перечитала щоденник Павла Тичини "Подорож з капелою К.Г.Стеценка", яка відбувалась тієї ж осені (мова, настрої, погода, імена, побут, хронологія і географія). Провела консультації з уманськими істориками та колегами-філологами, за що їм дякую. Залишилось тільки зібрати всіх "персонажів" в одній точці і в один день, додати до драми театральної трошки драми любовної, побутової і суспільно-політичної. Ну, і крапельку такої собі містифікації: якщо ця подія відбулась, то чому про неї всі мовчали і, якщо про неї всі мовчали, то чому б мені оце зараз про неї не сказати? А ще було дуже важливо вжитися в той "гуманський" 1920 рік, відчути себе там і заразити цим відчуттям читача. Сподіваюсь, хоч трошки це – вдалося».

Третя ліга:

олександр вівчарик.jpg • Олександр Вівчарик, «Валіза артиста»:

«Мене дуже зацікавив конкурс історичного оповідання „ProМинуле”. По-перше, тому, що дуже люблю історію (свого часу навіть працював старшим науковим співробітником Черкаського обласного краєзнавчого музею), а також полюбляю читати історичні романи і оповідання. З них дізнаєшся про минулі часи більше, ніж із сухих наукових розвідок.
По-друге, маю велике зацікавлення 20-ми роками минулого століття. Ті роки – вододіл. Ми програли визвольні змагання, але українська інтелігенція в своїй масі сподівалася на краще, вірила в українізацію від завойовників. Що було далі, ми знаємо. Тож у відведених мені конкурсом рамках спробував показати розгубленість і прагнення вижити у складних обставинах не найгірших представників нашої нації.
А щоби цікавіше було читати про ті часи молоді, увів інтригу, якусь таємницю, елемент детективу. Один з головних героїв Омелян Поцілуйко вже з’являється у мене в детективному оповіданні, де йдеться про події початку 20-го століття в Смілі і околицях. Мрію написати цикл історичних оповідань детективного плану, пов’язаних з цим слідчим.
Оповідання писав досить легко, бо давно знайшов для нього героя – реальну особу, артиста Григорія Григор’єва, який справді грав на сцені театру Смілянської цукроварні на початку 20-х років. Для мене як краєзнавця і журналіста то було відкриття. Тож дякую організаторам конкурсу за приємну нагоду повернути до життя його і Омеляна Поцілуйка».

вадим грін.jpg • Вадим Грін (справжнє прізвище – Гринченко), «Гіпсова маска»:

«Нам потрібна нова оптика, яка допоможе тверезо дивитися на наше минуле й відкриє можливість творення нового майбутнього. Для цього маємо відшукувати історичну правду, викопувати її, пробираючись крізь руїни радянської спадщини, копирсатися в її міфах та нав’язаних образах, щоби зрештою віднайти ті вирвані й загублені сторінки нашої власної, багатої та цікавої історії.

Свого часу я поставив собі на меті долучитися до цих досліджень та пошуків механізмів руйнування горезвісного комплексу меншовартості українців, а результатами моєї робити є саме історичні оповідання. Тож я не міг обійти конкурс «ProМинуле». Я брав участь тогоріч, але дістатися короткого списку вдалося лише з другої спроби. Бути серед фіналістів цього конкурсу — це для мене велика честь і радість!

Оповідання «Гіпсова маска» розповідає історію будівництва мого рідного міста Запоріжжя, нова глава розвитку якого розпочалася саме у 1920-х роках. Тож тема конкурсу цього разу стала для мене майже подарунком.

Я волів показати справжню атмосферу на «будівництві сторіччя» (запорізького ДніпроГЕСу) та тогочасні реалії, що були доволі страшними й часто абсурдними. Саме ця абсурдність наштовхнула мене також на експеримент із формою твору і я спробував створити текст із зазіханням на постмодерний характер. Головний герой мого твору є збірним образом типового радянського комуніста, що сумлінно працює над «світлим майбутнім» країни Рад і водночас переживає конфлікт між власними переконаннями й навколишньою дійсністю, сповненою абсурдом, за яким ховається тоталітаризм і рабство.»

віоліна ситнік.jpg • Віоліна Ситнік, «Квітка і камінь»:

«Написати оповідання в історичному жанрі було для мене свого роду випробуванням. Я досить універсальний автор, пишу фентезі, горрор, містику, жіночі та підліткові оповідання тощо. Єдине, що було мені не під силу, – історичний жанр. Зупиняло те, що це занадто відповідально, адже потрібно не тільки опрацювати купу літератури, а й не приписати реальній постаті чогось такого, після чого буде спотворений її портрет і мені стане соромно за свою недосвідченість. Та врешті мене підкупила тема цьогорічного конкурсу «ProМинуле» – українське місто в 20-х роках. Чому? Згадайте шкільні уроки. Ми виросли на тому, що українська література - сільська, аж раптом виявляється, що в нас є чудові зразки урбаністичних романів, що герої не тільки на панщині пшеницю жали, а й їздили відпочивати на море, ходили в театри і крутили любов! А оскільки я ще й обожнюю кидати собі виклики та випробувати свої можливості, вирішила взяти участь у конкурсі, тим паче, що живу в такому місті, де історія практично під ногами. Щодня, повертаючись із роботи додому, я проходжу повз один із найстаріших українських університетів, минаю дитячий тубдиспансер, де раніше була резиденція Директорії, та станцію юних техніків, де розташовувалася її канцелярія в часи, коли Кам’янець-Подільський був останньою столицею УНР. Здається, варто тільки заплющити очі, і бруківка та кам’яниці самі почнуть розповідати бувальщини.

Насамперед я звернулася по допомогу до друга, який працює в музеї і розбирається в історії краще, ніж я, аби він скерував мене, чим дихав і жив Кам’янець-Подільський у 20-х роках. Коли ж отримала стосик статей та досліджень, зіткнулася з іншою проблемою: інформації було хоч греблю гати, стільки постатей просилося на папір, що треба було вибрати, про що (чи кого) саме писати. І враз на очі потрапляє факт про те, як Вінницька облнаросвіта вирішила поліпшити склад студентів Кам’янець-Подільського вишу комсомольською і незаможницькою молоддю. Як уявила собі групу студентів у перешитих шинелях та з торбинами в руках, які приїхали розбудовувати соціалізм у місто, де панночки з ридикюлями церемонно шпацерували бруківкою, ведучи інтелектуальні розмови з паничами, так одразу потягнулася до ноутбука. Головними героями зробила вигаданих персонажів Семена та Касю, однак їхні друзі, викладачі та просто люди, з якими вони зустрічаються, – це реальні історичні особистості, кавалочки справжнього життя яких показано крізь історію дівчини та хлопця. Відверто, оповідання не відпускало мене, герої переслідували і навіть снилися, а необхідна інформація просто сама пливла мені в руки. Скидалося на те, що ця історія мала бути розказана. І навіть коли я поставила крапку, зрозуміла, що є куди продовжувати. Хто зна, може, з цього колись народиться повноцінний роман?..»

юрій гуз.jpg • Юрій Гуз, «Комуна»:

«Історію і художню літературу люблю з дитячих років, а інтерес до 20-х викристалізувався під час навчання в університеті, коли обрав тему наукової роботи, пов’язану з цим періодом. Десь тоді ж зацікавився українським кінематографом і відкрив для себе його «золоту епоху» періоду ВУФКУ. Спочатку планувалося написати саме кіносценарій в стилі німих фільмів, але потім я дізнався про конкурс історичного оповідання „ProМинуле” і вирішив спробувати сили в цьому новому для себе жанрі.

Мої герої є представниками втраченого покоління, маргіналами, що не знайшли себе у великому місті і тепер змушені тулитися в крихкому повітряному замку, що руйнується, зіткнувшись з суворою правдою життя. Образи персонажів є збірними, в основі їх біографій лежать долі реальних людей, які жили в тих 20-х роках, а характери частково списані з моїх знайомих, яким належатимуть 20-ті роки вже нашого століття.

Комуни як форми проживання людей, в основі якого лежить повне усуспільнення майна всіх її членів справді були досить поширеними в той час, особливо в робітничому середовищі. Власне, ідея твору зародилася зі спроби змоделювати ситуацію, коли в якості такої спільної речі опиниться жива людина, каталізуючи розв’язання дилеми між особистими інтересами і колективними. А ще «комуною» іноді називали радянську владу…

В будь-якому разі вдячний організаторам конкурсу за мотивацію до дії і за популяризації української історії засобами художнього слова».

ольга радей.jpg • Ольга Радей, «Модистка»:

«За конкурсом «ProМинуле» спостерігаю від початку. Це прекрасно, що створено майданчик саме для історичної прози. Любов до неї мені прищепили вчителі історії, бо від час вивчення давнього світу вчитель зачитував «Спартака» Р. Джованьйолі, а ознайомлюючи з французькою революцією 1848 року, декламував уривок «Знедолених» В. Гюго. Це було неймовірно, хотілося віднайти книгу й прочитати самому.

Історичне оповідання з легкістю фіксує увагу читача на якомусь конкретному випадку з життя героя в контексті реальних історичних подій. Крім того, цей жанр дає можливість відчути тонкий смак минувшини. Занурення в різні часові простори в межах одного міста - це тема твору, над яким працюю вже досить довгий період. Тому, опинитися в 20-х роках на вулицях рідного міста було приємною пригодою.

А почалося все зі статті, що трапилася на очі: «Рівненська історія уланів Надвіслянських». З неї і вийшов улан-квартирант, а тоді молода вдова-модистка і її донечка. Герої заговорили, і їх залишилося оселити в місті та познайомити із справжніми містянами.

Хотілося показати, що і в провінційних невеличких містах вирувало цікаве життя. Люди створювали аматорські театри і оркестри, читали книги, обговорювали політику, цікавилися модою, ходили в кіно. І усе це відбувалося на тлі суспільних змін, нестабільності, кризи.

Західноукраїнські міста барвилися етнічними меншинами, та це не заважало жити в мирі, долучатися до різних культур та знати інші мови, не втрачаючи власної ідентичності, аж поки їх не розсварювали політичні ігрища можновладців. Думаю, що це актуально й сьогодні»

Роботи відбирало журі у складі Софії Філоненко, Віктора Разживіна, Віталія Михайловського.

За умовами конкурсу, переможці отримують фінансову нагороду. Оповідання, що ввійдуть у «короткий список», будуть опубліковані окремим збірником у видавництві «Темпора».

А збірники попередніх конкурсів історичних оповідань можна замовити в інтернет-магазині Книгарні «Є»:

▪️«Memento momentum свободи. Українські визвольні змагання 1917-1924 років»  

▪️«Звіяні вітром бездержавності»

За матеріалами фейсбук-сторінки ProМинуле

Читайте також:


Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту
small_image