Слова з Півдня: українські письменники з краю морів і степів

Що таке Південь? Я народилася і виросла у Херсоні, тому для мене Південь — це у першу чергу дім. Із приходом літа неможливо про Південь не думати: хоч я і не люблю спеку і задуху, але вони завжди нагадують мені про рідні місця, дитинство, відчуття повної єдності зі світом, коли вона, ця єдність, сама собою зрозуміла, коли до неї немає жодних питань.

Найкраще у Півдні те, що він рівно належить усім, хто готовий його любити, хто уві снах чує плескіт води у морі або у річці, хто ловить сонячне проміння в долоні, хто з насолодою вгризається у цукровий кавун (або може влупити відро черешень за раз). Південь відкритий для всіх, хто готовий у нього поринути.

А ще Південь — це історії. Це легенди, вірші, романи, повісті — і люди, які їх творять. Влітку нікому не завадить трохи південного настрою, а де його шукати, як не у південних історіях? Саме тому зібрала для вас авторів з Півдня України, які надихають мене і які так чи інакше вплинули на те, як про Південь пишу я. 

(Дисклеймер: Жодним чином не варто сприймати це як вичерпний список, чи навіть список топ/маст рідів. Приготуйтеся до нетипової підбірки. Це радше дорожня мапа, що може привести вас до відчуття Півдня, близького мені).

Дніпрова Чайка

Дніпрова Чайка — це псевдонім Людмили Василевської-Березіної, про неї я довідалася ще у школі (шкільна програма з літератури насправді має чимало маловідомих перлин). Народилася вона на території сучасної Миколаївщини і в усьому, що писала (а це були і проза, і поезія) відчувається південний дух. Дніпрова Чайка — це, у першу чергу, образність, ліричність і простота. Достатньо почути її псевдонім — і вже все розумієш. Пам’ятаю, як ми читали “Морське серце” — коротеньку авторську легенду: “І меншого брата сховала морськая цариця на дно, і сльози його повернулися в чистії перли, а кучері в пишні коралі…” Чим не казка з Півдня? Нехай і не зі щасливим кінцем.

Олесь Гончар

Олесь Гончар уже більше відомий українцям; Південь у його творчості зовсім інший, ніж у Дніпрової Чайки, — він гострий, реальний, відчутний. Про південну українську літературу не можу говорити без нього. Я ж про нього дізналася ще до того, як прочитала якийсь із його творів: у Херсоні на його честь названо велику бібліотеку. Цей пост-фактум зв’язок Олеся Гончара із моїм містом чомусь завжди здавався мені важливим. Найвідоміший і, певне, найвизначніший твір Гончара — це роман “Собор”. Грандіозний за своєю структурою, героями, темами, повний символізму, потужний роман. Гончар багато зачіпає у ньому тему пам’яті — у першу чергу національної. Для мене тема пам’яті теж є важливою, її чітко видно і у “Волковицях”, і у “Кімнаті”. Та Гончар — це не лише “Собор”. Це і більш ліричні “Берег любові”, “Твоя зоря”, “Бригантина”. Такий контраст добре описує і самі південні краї, де замріяність легко вплітається у часом гостру реальність.

Борис Мозолевський

Той самий, що відкрив Скіфську пектораль. Більшості людей (як і мені свого часу) він відомий своєю археологічною діяльністю та саме цим відкриттям, але він був ще і поетом, і при цьому поетом добрим. Який Південь без степу, скіфів, курганів? Отож.  У його віршах цей степовий древній Південь постає, як живий: зачитаєшся — і ніби вдихаєш на повні груди п’янкі аромати степових квітів. 

Я встав серед ночі і вийшов у степ,  
У скошене царство моє опівнічне,  
Де місяць над стернями наче затерп  
І лив у пітьму своє світло магічне. 
Воно колихалось, густе, як меди,  
Таке золоте і терпке, аж зелене,  
Що можна було розпізнати сліди  
Усіх, що ходили цим степом до мене. 
Озвався бугай — покотилась луна,  
Поволі затихла у травах зарічних.  
Стогнала в могилі чиясь таїна — 
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність 

Втім, він писав, звісно ж, не лише про це. Але саме його “степова” лірика повертає мене додому щоразу, як трапляються на очі рядки його віршів.

Так. Люко Дашвар — псевдонім письменниці, з якою я маю спільне рідне місто. Камінг аут: здається, її “Село не люди” стало моєю першою книгою сучасної української літератури (але це не точно, пам’ять — штука підступна). Український південь взагалі (принаймні, поки що) мало асоціюється в українців з літературою. У тому числі і в українців звідти. Саме тому, до речі, і важливо говорити про авторів, які походять звідти. Цікаво, що про те, що Люко Дашвар, як і я, починається на українському півдні, я дізналася вже набагато пізніше. Втім, “Село не люди” справило на мене велике враження і без цього знання. Тож ця авторка виявилася для мене такими собі “брейкінг ньюз”: воу, сучасна українська література цікава! Воу, вона ще і може бути південною! Потім було “Молоко з кров’ю” і “Мати все”, але після від Дашвар я якось відволіклася. Може, варто повернутися?

Борис Херсонський

Хтось на Півдні народжується, а хтось Півдню належить і без таких умовностей. Борис Херсонський — з останніх. Це поет, який українською почав писати не так давно — усього років зі п’ять тому. Це нас дещо споріднює, адже моєю першою (в тому числі поетичною) мовою теж є російська, і у сім’ї говорять саме нею, але писати я обираю українською. Для декого мова — це щось за замовчуванням, щось, що не потрібно обирати. Я ж обираю мову щодня. Українська, російська, англійська — що робити, коли приблизно однаково можеш висловити одне і те саме різними мовами, які до того ж мають для тебе різне значення? Або мовчати, або робити вибір. І я його роблю, схоже, як і Борис Херсонський. На його думку, “вірші не пишуть, їх ловлять” — і це ще одна точка споріднення з ним для мене. І якщо писати вірші чимось схоже на вудження риби, то з Бориса Херсонського вийшов би блискучий риболов.

Як я вже казала, Південь належить усім, хто готовий його любити. Тому завершу рядками зовсім не південного поета, Івана Малковича:

Тут іще не вивітрився дух  
кіммерійських срібел і куниць,  
ще тягучий спокій не ущух  
в цих струнких, величних молодиць.  
Хіть землі невтолена й крута  
в них струмує з дикістю ріки.  
Глянь – хоробрих воїнів полки  
дозрівають в їхніх животах.  
Я вже знаю, що це за земля,  
я вже знаю, що тут був за лад:  
в цих жінках ще й досі промовля  
ніжно-навісний матріархат.

Ну хіба ж не так?