Анотація "Війна як внутрішнє переживання", Ернст Юнґер
«Війна як внутрішнє переживання» – це друга книга Ернста Юнґера, німецького офіцера та письменника. У цьому творі, як і в його відомих мемуарах «У сталевих грозах», ідеться про Західний фронт Першої Світової. Натомість тут Юнґер уже з перспективи 1920-х робить спробу філософського осмислення війни: розмірковує над тим, як війна змінює людину, як впливає на кохання, мистецтво, літературу, політику – і пояснює, чому помиляються пацифісти.
Читати все
Ернст Юнґер «Війна як внутрішнє переживання»
Читати всеЩиро зізнаюся – перша книга Юнґера. Також щиро зізнаюся – перша книга про Першу світову (каламбур!). Чому так? Бо тривалий час я зовсім не цікавився цім проміжком історії – мені більш приваблювала історія Другої світової (будучи євреєм я природньо тяжів до вивчення історії Ґолокосту) та історія ОУН-УПА (як опір російському імперіалізмові).
Але війна на Донбасі відкрила мені таке несподіване явище, як добровольчий батальйон. Зазирнувши у історію, я дізнавсь про існування під час тої-таки Першої світової «фрайкорів» – добровільних формувань небайдужої й зухвалої німецької молоді, яка ґартувала себе у вирії битв на початку ХХ сторіччя. Що ними рушало? Почуття Батьківщини – саме так, з великої літери. Ким був Ернст Юнґер – одним з тисяч тих, хто боронив свій край.
Він багато чого написав – загалом був час: Ернст прожив сто два роки і окрім великих праць писав есеї й статті. Юнґер вважається провідним німецьким філософом 20-го сторіччя. На відміну від Ремарка, який був на війні 2 тижні й Ґемінґвея, який на ній взагалі не був, Юнґер не теоретик війни, а її учасник, ба більше – він її герой. Ернст керував ротою і його шлях надзвичайно схожий на шлях Євґена Коновальця – обидва з низів й досягли великих успіхів й обидва були інтелектуально обдаровані.
Тепер все ж про книгу: вона містить у собі есеї, які тім не менш переплітаються у єдину розповідь, позаяк так і задумувались. Юнґер ґвалтує вас як завзятий маніяк – саме так, бо йому глибоко плювати на ваші відчуття і вашу нервову систему: не хочете – не читайте. Він чесно каже про все, що побачив, все, що осягнув і з талантом непересічного поета він романтизує Першу світову – вірить в кожен свій крок, не жаліє ворога, хоча з тим і поважає його, згадуючи як ставив над ворожими могилами хрести. Він свято вірить у справу ландскнехта – воїна від природи. З тим він елітарізує війну і назвати його демократом не відкривається рот (годі й казати про пацифізм) – Борхес не просто так був обурений книгою, назвавши її «жахливим нагромадженням метафор з метою піднести до рівня лицарства жах війни». Так, Борхес правий – але з тим що відомо Хорхе Луїсу про Першу світову? Він аргентинець і він пацифіст – згодом Борхес напише «Німецький реквієм», де дуже ґрунтовно покаже своє ставлення до Юнґера – але цю суперечку ґеніїв залишмо вже їм.
Погодьмось – Юнґер жорстокий реаліст, але також і погодьмось – Юнґер жахливий романтик. Він водночас і співець і журналіст. Він може заримувати кров із кістками, а наприкінці з’ясується, що мова про відвічну світову красу. В цьому Юнґер – німецький Бодлер. Він так само ще експерименттуватиме з наркотиками і ще писатиме про це – от тобі й тяглість традиції.
Як бути з поглядами? Розібратися самим – Юнґер достатньо поважає читача, аби не розжовувати йому своїх поглядів. Читайте – і розумійте. А бути згодними чи ні – рішення ваше. Але я однозначно раджу – услід за «Нотатками» Рільке. Тому що «історія-сука», як каже Оксана Забужка, має жахливу любов повторюватись однаково і підступно.
Тож читайте – й нехай по вас проїдеться важка машинерія Першої світової.