Як книга Олександра Михеда змішала мене з вугіллям
Вас може зацікавити
Я народилася і виросла біля Інгульської шахти. Як пише Вікіпедія, це структурний підрозділ Східного ГЗК, найбільша з уранових шахт України.
Наш будинок так розташований, що видно верхівки териконів. А раніше ще й відчувалися вибухи у шахті. Щодня о 4 годині. За цим можна було звіряти годинник. А ще, ночами, коли я спала у саду, були чутні майже інфернальні звуки копера, яким підіймали з-під землі уран. Верхівка його блимала червоними вогниками і теж була у полі зору з нашого подвір’я.
Найбільша інтеграція шахтарського життя у моє була у вигляді шахтарських автобусів.
Автобуси розвозили шахтарів після змін, а інших навпаки — відвозили. Для місцевих (у тому числі й для мене) це був єдиний транспорт, яким можна було дістатися дому, коли маршрутки вже не ходили. Це були старі “лази”. Я любила сідати на передні бокові сидіння і повертатися до великого лобового скла. Іноді прямо біля цього вікна ставали статні чоловіки, які закривали собою весь вид, і доводилось вигадувати інше місце, в яке хочеш залипати. У плакати з оголеними жінками?
Попри сусідство із шахтою, я дуже мало знала про неї та про життя шахтарів загалом. У дев’ятому класі на якомусь іспиті на питання про те, що видобувають на нашій шахті, я сказала: “Буре вугілля”.
Не дивлячись на те, що шахта у нас стратегічно важливе підприємство, там працює велика кількість людей, але абсолютно відсутня шахтарська міфологема. Наш регіон ніколи не кликав за собою прикметник “шахтарський”.
У моїй свідомості за шахтарскість відповідав лише Донбас, про який, до речі, я знала рівно стільки ж, скільки і про Інгульську шахту.
На певному етапі читання книги “Я змішаю твою кров з вугіллям”, яку написав Олександр Михед, зрозуміла, що я намагаюсь збагнути не лише український схід, але і регіон, де я виросла. Чим відрізняються шахтарі там від шахтарів тут?
Після «Я змішаю твою кров з вугіллям» я переповнена відчуття, що Донбас — це примхливий підліток (порівняння, яке лунає у книзі). Підліток, за химерне виховання якого взявся поганий “старший брат”. Він дозволяв йому дуже багато, нав’язував ідею “особливості” та “відокремленості”. Донбас годує всю Україну!
«Легко полюбити Сан-Франциско, а ти спробуй Костянтинівку полюби…»
Ну що ж. Легко полюбити Лос-Анджелес, а ти Кропивницький полюби.
На початку книги ти виїжджаєш у Костянтинівку і тобі навалюють історії та сенси її мешканці, слова яких переказує Олександр Михед. Типова провінційна риторика, яку ти однозначно чув від різних людей. Ти бачиш у них концентровану витримку соціуму. Спроби людей хоч якось прикрасити місто або виправдатися за нього. Міфи та байки, які переповідають роками, і тому вони набувають майже історичної достовірності. І такі історії відлунюють із різних міст, про які ми всі багато чули у новинах. Сєвєродонецьк, Покровськ, Лисичанськ, Добропілля, Бахмут.
Саша Михед, я просто захоплююсь твоїм умінням працювати з архівами! Видобувати із них, майже як корисні копалини, історії знакових персонажів, які допоможуть дослідити східну ідентичність. І вплітати їхні історії у історичний контекст різних концентричних кіл років.
Після «Я змішаю твою кров з вугіллям» я переповнена відчуття, що Донбас — це примхливий підліток (порівняння, яке лунає у книзі). Підліток, за химерне виховання якого взявся поганий “старший брат”. Він дозволяв йому дуже багато, нав’язував ідею “особливості” та “відокремленості”. Донбас годує всю Україну!
Це як у, перепрошую, серіалах про тих самих підлітків, де обов’язково є розбалуваний, розцяцькований, зверхній та трохи підступний персонаж, батьки якого виявляються тиранами. Його поведінка — це захисна реакція. Його поведінка — це спроби привернути увагу.
Або Донбас — це як клас зі складними дітьми, де всі лідери — розбалувані діти. Велика частина — інертна. А поодинокі — бунтарі, які мають власну думку, але лишаються всередині системи фріками.
Якось на канікули до них приїхали відбиті чуваки із сусіднього регіону, які штовхають на відчайдушні вчинки. Власне, саме для цього вони й прибули.
Сорян, у мене педагогічна освіта, хочу хоч якось її використати у житті.
Я дуже яскраво уявила подорож Донецькою та Луганською областями у книзі, ніби сама здійснювала поїздки. Я почула голоси людей звідти, які говорили, що вони мало чим відрізняються від людей з мого регіону. Хіба що сходу «пощастило» межувати з рашкою.
Потужна книга, яка викликає багато питань до минулого країни та багато роздумів щодо речей, які вважалися зрозумілими або однозначними. Багато “чому?”, які мають свої відповіді, і які їх не знаходять.
А інтерв’ю з митцями, які народилися на Сході, взагалі окремий пункт для захвату.
Як я майстерно вмію використовувати узагальнення, бгг. Не може ж цей відгук тривати вічність.
Книга змішала мене з вугіллям у якомусь із найпозитивніших сенсів цього вислову. Відправляю молитви святій Варварі, аби вона знайшла якомога більше читачів.
