Володимир Винниченко: політик, який не тримався за владу

Володимир Винниченко-політик – це тема завжди гостра та дискусійна. Ювілей видатного земляка є чудовою нагодою проаналізувати його політичну спадщину та внесок в українське державотворення під кутом зору філософської системи Винниченка під назвою конкордизм, одним з пунктів якої є імператив: бути чесним з самим собою. У ці дні минає 140 років з дня народження цієї видатної постаті.

28 липня 1880 р. народився Володимир Кирилович Винниченко – один з найвпливовіших українських політиків періоду Української революції 1917 – 1921 рр., хоча за деякими даними помилково датою його народження вважають 26 липня. В. Винниченко із захопленням писав про степові ландшафти малої батьківщини:

Грецька церква, в якій хрестили Володимира Винниченка

Володимир Винниченко народився в серці степової України, у Єлисаветграді, який українці називали Єлисаветом. Миколі Смоленчуку, відомому досліднику життя та творчості В. Винниченка, вдалося відшукати запис про це у церковній метричній книзі Грецької церкви. Будівля храму, яку П. Тичина порівнював з кораблем, збереглася до нашого часу.

Якою ж була кров і душа В. Винниченка? Володимир Панченко вважав його подібним до «Федька-халамидника», героя відомого оповідання В. Винниченка. Спогади матері В. Винниченка не дають підстав сумніватися в їхній схожості:

Ну точнісінько як його літературний герой, який грався в екстремальні забавки на берегах Інгулу та Сугоклеї. Літературний герой твору «Федько-халамидник» загинув, а от його автор та прототип продовжували демонструвати свій сильний характер вже в юнацькі роки. Історія навчання В. Винниченка в Єлисаветградській чоловічій гімназії ніби є її продовженням. Як відомо, гімназії В. Винниченко не закінчив саме через свій бунтарський характер. Один з видатних освітян краю пояснив це тим, що В. Винниченко порушував правила цього навчального закладу, ніби виправдовуючи рішення її керівництва.

Чоловіча гімназія

Що ж сталося? Що цього разу накоїв справжній Федько-халамидник, тобто вже В. Винниченко в гімназії? Порушень було декілька: спілкування українською мовою з товаришами-гімназистами та викладачами гімназії, демонстративне підкреслення свого селянського походження і врешті-решт поема про Запорозьку Січ, за яку Володимир Винниченко, як він сам висловився, дістав перше політичне ув’язнення в гімназії (тиждень тюремного карцеру). Завершувати навчання В. Винниченко був змушений у Златопільській гімназії, де згодом викладитиме неокласик Микола Зеров.

Отже, формально порушення дисципліни таки мали місце, але можемо стверджувати, що якби не такі «федьки-халамидники», то Україна навряд чи б здобула незалежність, як в 1917, 1991 роках, та змогла захистити її в 2014 р.

У ХХ столітті В. Винниченко поєднував університети навчальні з революційними. Таке поєднання на початку ХХ столітті було небезпечним, тому революційна лава іноді змінювалася тюремними нарами, але не могла зупинити В. Винниченка-революціонера. Це був той політичний шлях, який він обрав для себе аж до 1920 р.

До самого завершення своєї політичної кар’єри В. Винниченко намагався поєднати національні та соціальні прагнення, ніби підказуючи своїм нащадкам, що у випадку, якщо незалежність України не буде підкріплена економічними успіхами та соціальною справедливістю, вона стане вразливою та може бути легко скомпрометованою.

В. Винниченко-письменник, хоча й не уникнув спокуси писати російською, своєю творчістю та політичною діяльністю готував підвалини відродження нації, без якої, як довів досвід українського державотворення, сталий та успішний розвиток країни є неможливим. В. Винниченко на відміну від своїх політичних опонентів, особливо Павла Скоропадського, був своєрідним деміургом Української революції 1917 – 1921 рр. Тому й не дивно, що вже в квітні 1917 р. він стає впливовим теоретиком та практиком українського державотворення. Є думка, що Винниченко митець, значно вищий за Винниченка-політика, а окремі політики та журналісти, іноді історики, вважають його ледь не головним винуватцем всіх поразок перших українських визвольних змагань. Стосовно порівнянь митець-політик, то можливо, прихильники такої думки мають рацію, а от намагання зробити В. Винниченка єдиним винуватцем поразки Української революції 1917 – 1921 рр. не завжди витримують критику, тут скоріше треба говорити не про індивідуальну, а про колективну відповідальність. Тут є вагома частка Винниченка, як в її перемогах, так і в поразках.

Незважаючи на вагомі прорахунки, політичний досвід В. Винниченка є надзвичайно корисним, який не втратив актуальності. Перше випробування В. Винниченка як політика відбулося в травні 1917 р., коли він як голова української делегації вирушив на переговори до Петрограда. Фактично виконував роль міністра закордонних справ або першого посла України в Росії. Головним підсумком цієї зустрічі стала фраза В. Винниченка про те, що «російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Вважаю, що на знання цієї цитати та її змісту треба перевіряти кожного українського президента, міністра та депутата! Цей візит до Петрограда мав ще декілька важливих наслідків. У політичний лексикон українсько-російських відносин увійшов термін «географія Винниченка», яким позначалися етнічні терени України, що мали увійти до складу її автономії. Російська сторона, традиційно, користувалася іншою географією, яку ми нині називаємо «географією Путіна», тобто без південно-східних територій. В. Винниченко згадував їхню аргументацію: «Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край».

Проте брутальна відмова російської сторони, яку емоційно відтворив Винниченко, мала інший ефект. Українські військові, почувши його звіт про дискусії з російською владою, почали вимагати від Центральної Ради негайного проголошення автономії України, не чекаючи офіційного дозволу російського Тимчасового Уряду. Невдовзі було проголошено Перший універсал Центральної Ради, Україна стала автономною під гаслом:

Автором тексту цього документу, як й інших двох універсалів, був В. Винниченко, який став Головою Генерального Секретаріату, тобто першим українським прем’єр-міністром! А невдовзі В. Винниченко вперше довів, що ніколи не тримався за владу, яка була для нього лише інструментом втілення в життя своїх світоглядних та політичних проєктів, часто помилкових та утопічних. Мова про серпневу кризу 1917 р., викликану загостренням стосунків з Тимчасовим Урядом, який відкинув компромісні домовленості, оформлені Другим універсалом, та проігнорував «географію Винниченка», відрізавши від української влади Харківську, Катеринославську, Херсонську та Таврійську губернії, тобто «найбагатші частини України, заселені з давніх-давен українцями, политі їхньою кров’ю, якраз ті землі, де билося серце Козацької України, Січ Запорізька».

Генеральний Секретаріат

Всі стріли полетіли у Винниченка та його уряд. Він був готовий подати в відставку, але охочих зайняти його крісло просто не знайшлося! Тож Винниченко продовжив керувати українським урядом протягом 1917 р. та на початку січня 1918 р. Саме В. Винниченко в грудні 1917 р. став автором відповіді на ультиматум В. Леніна про фактичну ліквідацію української державності. Розпочалася перша в ХХ ст. російсько-українська війна, до якої Україна виявилася не готовою. Боєздатної армії створити не вдалося. Головним винуватцем часто називають саме Винниченка. Безумовно, що він, як голова виконавчої влади, несе за це відповідальність, яку має розділити разом з М. Грушевським – головою Центральної Ради (парламенту), бо Україна фактично була парламентською республікою, та С. Петлюрою – секретарем військових справ. Крім того були обставини значно вагоміші за прорахунки українських лідерів – це проросійські настрої українських офіцерів та військових, локальна свідомість селянства, які не бажали воювати далеко від своїх земельних наділів. От в чому точно В. Винниченка звинувачувати не можна, так в це в загибелі хлопців під Крутами, хоча йому нерідко за це дістається, та розпуску боєздатної армії в мовах війни з більшовиками. На момент бою під Крутами (наприкінці січня 1918 р.) В. Винниченко вже не був головою Генерального секретаріату, поступившись цим місцем земляку Всеволоду Голубовичу, хоча й встиг долучитися до створення Четвертого універсалу, який проголошував Україну незалежною. В цьому документі є згадка про розпуск армії та заміну її міліцією, але це рішення було викликане бажанням замінити ненадійні, пробільшовицьки налаштовані регулярні частини на добровольців, охочих захищати Україну від більшовиків.

У 1918 р. В. Винниченко відійшов від політики і наважився на крок, який він радив кожному зі своїх наступників: проїхатися в «скотячому вагоні» поміж людей та почути їхні думки про політиків, їхню діяльність та дізнатися про власні рейтинги та прорахунки безпосередньо. В. Винниченко на це наважився, хоча й ретельно загримувався:

Гетьманський переворот 1918 р. повернув В. Винниченка в політику. Він завжди був в опозиції до П. Скоропадського, поява якого серед очільників Української революції була випадковою. Гетьман ніколи не приховував, що «любить Росію, не менш ніж Україну», ця світоглядна амбівалентність є неприпустимою для державного діяча, керманича Української Держави. В. Винниченко був в опозиції до П. Скоропадського завжди, бо не сприймав його авторитарного, антидемократичного та антисоціалістичного курсу, який врешті-решт опинився під впливом проросійських кіл, що й призвело до ліквідації української державності та включення її до складу Російської Федерації. Намагання окремих дослідників зробити В. Винниченка більшовицьким агентом не витримують критики. Сам П. Скоропадський попри неприязнь до В. Винниченка визнавав його правоту, коли слухав його поради про стратегію відносин з Росією:

Павло Скоропадський

Протигетьманське повстання лідером якого був В. Винниченко, було вдалою спробою зупинити російський реванш, який полягав у поверненні України до складу Росії, бо якби не намагалися пояснити вимушеність такого кроку прихильники П. Скоропадського, його Грамота про федерацію була кроком назад від незалежності до автономії в складі держави, яка не визнавала за українцями права на суверенітет.

«Послепоявления грамоты о федерации великорусские круги уже никакой Украины совершенно не признавали», - згадував Павло Скоропадський.

Винниченко і Петлюра

Січень 1919 р. має величезне значення для України. 22 січня 1919 р. було підписано Універсал Соборності українських земель. Його автором був В. Винниченко, саме його підпис був першим у цьому історичному для України документі. Винниченко розумів, що прийняття, з точки зору тогочасного політичного моменту цього документа, було невдалим, бо прирікало УНР на війну з Польщею, однак історично такий шанс не можна було втратити! Україна вперше за багато тисячоліть стала незалежною соборною державою, точно окресливши свої політичні кордони!

Універсал соборності

Невдовзі В. Винниченко вкотре довів, що ніколи не був політиком, який тримається за владу. Програвши політичну боротьбу опоненту С. Петлюрі, та, зваживши на вимоги Антанти, яка домагалася його усунення від влади, В. Винниченко поступився посадою голови Директорії С. Петлюрі та емігрував за кордон. Критики В. Винниченка називають цей факт втечею у відповідальний момент. Насправді ж В. Винниченко вчинив як мудрий політик: програв – йди, а не створюй в умовах війни з більшовиками проблеми її керманичу та головнокомандувачу, яким був С. Петлюра.

Винниченко в еміграції

Повернення В. Винниченка в політику в 1920 р. ми детально аналізували в статті «Троцький та Винниченко: степові деміурги революцій у 1920 році». Це «Третє сходження на Голгофу», так називав Винниченко своє повернення в політику, вкотре продемонструвало, що цей політик попри свої помилки ніколи не прагнув влади заради самої влади. 

Коли В. Винниченко зрозумів, що, попри високі посади в більшовицькому уряді, не зможе впливати на політичні процеси в Україні, то негайно припинив переговори та емігрував за кордон. Влада для Винниченка завжди була інструментом для реалізації своїх політичних планів та проєктів, часто помилкових та нездійснених, але він ніколи не тримався за неї, тому в цьому питанні В. Винниченко завжди був чесним з самим собою.