Ті, хто тримають небо

Книжка «Вулиця Причетних. Чернігівська справа Лук’яненка» (видавництво «Темпора», 2020) репортажистки Віри Курико подібна до багатошарового листкового тістечка «язичок» з мого чернігівського дитинства. Це був один з найголовніших смаколиків тих часів - прямокутник із листкового тіста, притрушений цукром і прикрашений клямкою повидла посередині. Продавали солодкі прямокутнички у гастрономах, та найсмачніші (читай – завжди свіжі!) завжди були в кулінарії на П’яти кутах. Так, так, тих «П’яти кутах», про які йдеться і в книзі.

Сторінка за сторінкою, шар за шаром розвідка журналістки занурює в буденність совєцького життя, яке фатально надщерблювало людей.

Я чула це питання у довгих зимових чергах за хлібом, за який розраховувалися паперовим сміттям – «купонами», у розмовах дорослих, які збиралися вдома на новорічну гостину за кришталевими полумисками із салатом «олів’є», в поліклініках, на вулицях, біля яток з морозивом, на стихійному базарчику, де з землі за копійки розпродавали родинні сервізи на дванадцять персон та підписні видання Конана Дойла і Жюля Верна. Питання було риторичним, бо, вочевидь, ті, хто його ставили, вже дали собі на нього відповідь і жодної іншої не потребували.

Реверсивного руху така система не передбачала. Тож коли постала незалежна Україна, автором Акту проголошення якої був Левко Лук’яненко, громадяни нової країни стали у метафоричну позу із скептично переплетеними руками на грудях, мовляв, «ну, і що далі?» А далі було чорне десятиліття дев’яностих із віяльними відключеннями, знеціненими вкладами, холодними батареями, інфляцією, новою ринковою економікою, за часів якої хтось, стиснувши зуби, шукав можливостей вижити і вистояти в непевні часи, а хтось, ув’язнувши в безгрошів’ї і безвиході, роками обурено допитувався, ну де ж всі ті блага і «плюшки», що йому завинила незалежність?

Звісно, нема сенсу дорікати людям, з яких поколіннями совєцька імперія, мов токсичний «дорослий», ліпила інфантильних, інертних, безвольних «вічних дітей», тотально від неї залежних, і яких за хорошу поведінку час від часу обдаровувала квартальною премією, профспілковою путівкою чи то державною квартирою. А за спроби випростатися із сірої желейної маси «типових громадян» карала швидко й тяжко: таборами, засланнями, катівнями, божевільнями, розстрілами.

Отже, з одного боку був Левко Лук’яненко, застряглий у Чернігові в короткій павзі між арештами під пильним оком КГБ та когорти наглядачів, з іншого - «порядні громадяни». Втім, міру своєї порядності кожен із них визначав для себе сам, керуючись хто страхом за себе і близьких, хто чистим розрахунком, а хтось навіть не завдавши собі клопоту оцінити свої вчинки з морального виміру, бо «так робили всі!».

Насправді, це якнайстисліша анотація до моструозного експерименту над цілими націями, яким доля присудила потрапити в «дружню родину союза совєцьких соціалістіческіх рєспублік». І висновки цього пекельного досліду демонструють, хто був людиною з піску й туману, а хто насправді «тримав на собі небо».