Книжка із назвою “Ліпше лютувати, аніж сумувати”, яку написав Алоїз Принц, символічно резонує із сьогоденням.
Непрості часи: частина твоєї країни окупована, армії фактично немає, більшість населення на межі своїх сил, хтось - дезорієнтований, хтось - співчуває ворогу, але життя триває, продовжує діяти парламент, а тебе обирають президентом.
Ти - консерватор: проєвропейський світогляд, християнські цінності, відсутність соціалістичних ілюзій. Мрієш про верховенство права, розбудову ринкової економіки, а головне - возз’єднання розірваних частин країни в єдину суверенну державу, але на кого розраховувати в цьому? Де брати сили?
Сподівання на підтримку міжнародної спільноти і внутрішню консолідацію населення, проте світові держави-лідери у кризі, а ідеологічні спадкоємці російської імперії (які і контролюють окуповану територію), як ніколи сильні, в твоїй країні багато їхніх прихильників. Ба більше: сам авторитет країни, якщо чесно, останніми роками суттєво зіпсований. З таким багажем - лише президентствувати.
Попри це, знання і досвід дипломатичної справи не мало значить: зустрічі, перемовини, компроміси, і от стосунки зі світовими гравцями поволі налагоджуються. Спочатку європейські лідери, а згодом і Вашингтон, активно включаються у твою боротьбу. З’являються успіхи: економіка зміцнюється, відновлюється торгівля, все йде до повернення справжньої армії, вступу до НАТО та утвердження повної незалежності.
Все би добре, але несподівано для тебе самого на заваді цьому поступу стає втома простого люду від війни, прагнення миру та гасла, що так подобаються молоді: “за роззброєння!”, “за дружбу народів!”, ну і, звісно, “за мир!”, як же без нього. Молодь починає дедалі більше втручатися в політику, мітинги, протести, інформаційні атаки, але найгірше - не всі вітають ідею створення нової армії і агресивну риторику в бік Росії. Намір створити власну ядерну зброю взагалі породжує істерики.
Мова про Конрада Аденауера і переможену Німеччину 50-70-х років минулого століття, що важко додала шлях до повоєнної незалежності і суверенітету через опір пацифістів, які перебували під впливом оманливих ілюзій соціалізму та мали небезпечне зачарування (а також і щедре фінансування) СРСР.
Натхненником і лідером пацифістських рухів, базованих на прагненні до християнських ідеалів упереміш із соціалістичним популізмом, стала тогочасна силебриті - яскрава зірка лівої журналістики Ульріке Майнгоф. Запекла в дискусіях і однаково переконлива на журнальних сторінках чи богемних тусовках, в університетських авдиторіях та на вуличних мітингах, Ульріке була ще й автором педагогічних праць, соціологом та матір’ю двох чудових дочок.
Викривальні статті, публічні дебати, мітинги, вуличні акції … та якось вже так сталося, що в ході боротьби за мир, рівність і християнські ідеали, Ульріке Майнгоф увійшла в історію як лідерка “Фракції Червоної армії” (сумнозвісна RAF) та одна з найнебезпечніших злочиниць і терористок другої половини ХХ століття. Буває. Шляхи Господні несповідимі. Власне про них і йдеться в книзі скрупульозного дослідника життя Ульріке Майнгоф Алоїза Принца “Ліпше лютувати, аніж сумувати” від видавництва “Темпора”. Читайте і бійтеся голубів миру.