Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/rej-bredberi-ta-mij-najkorotshyj-misyats-roku/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Рей Бредбері та мій найкоротший місяць року

20.08.2020
Відгук

Авторка про себе:

Поетка у літературознавстві і літературознавиця в поезії. Кандидатка філологічних наук. Тренерка креативного мислення і провокаторка зміни світу через себе.

Просту істину, що серпень - найкращий місяць року, я усвідомила десь після тридцяти разом із тим, що це... найкоротший місяць року… “Кульбабове вино” Рея Бредбері дало післясмак лише тоді, коли досвід, помножений на здійснені мрії, дороги, розчарування й усвідомлення чогось справді важливого прийшли в життя не через текст, а через невловний ритм проминальності. І знаєте, я цілком згодна з тим, про що мова в “Кульбабовому вині”:

“Мені треба відчути все до кінця. Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра”.

У ці серпневі дні минає 100 років з дня народження Рея Дугласа Бредбері. Сказати, що я люблю Бредбері - не сказати нічого. Для мене Бредбері почався з оповідання “Все літо, наче один день”. Хоча це й було понад двадцять років тому, однак достеменно пригадую, як намагалась уявити життя без сонця, коли йде одвічний дощ, а тебе ненавидять за те, що ти знаєш, як це - бачити сонце… 

Бредбері - унікальна постать. По закінченню школи його родина не мала змоги оплатити навчання в коледжі, тому, як письменник неодноразово зазначав, свою освіту він здобув у бібліотеках.

Випадок Рея Бредбері - це випадок, коли письменник став відомим виключно завдяки таланту й наполегливій праці, а письменницька праця стала основним джерелом його заробітку.

Писати почав із 12 років, вигадавши продовження до твору «Великий воїн Марса» Едгара Берроуза. З тих років Бредбері чітко знав, що хоче стати письменником, тому писав не менше тисячі слів щодня. Згодом він поставив собі за мету писати по оповіданню щотижня.

Талант, помножений на наполегливість дав свої результати: сьогодні ми маємо близько восьми сотень прозових і поетичних творів різних жанрів…

Сприяла цьому й дружина письменника, яка перші роки після одруження дуже багато працювала, щоб Рей мав змогу більше писати. До речі, зі своєю дружиною Бредбері познайомився у книжковому магазині, виховав чотирьох доньок і присвятив твір, який вважав найкращим - “Марсіанські хроніки”. Мені також здається, що це один із найсильніших творів Бредбері. Не так сюжетно-композиційно, як ідейно-естетичним враженням. Для мене Бредбері не є фантастом, але є тим, кому вдалося залишити в своїх творах певний футурологічний заповіт з елементами застереження. Тому сьогодні, як на мене слова Бредбері з цього твору не втратили своєї значимості: “У нас, землян, є дар руйнувати велике і прекрасне. Якщо ми не відкрили сосисочної в Єгипті серед руїн Карнакського храму, то лише тому, що вони лежать на відшибі і там не розвернеш комерції”. 

Я люблю “Марсіанські хроніки”, бо впізнаю в них оту історичну боротьбу поневоленої нації проти своїх загарбників…

Те, що сьогодні відбувається в світі й зокрема відбувається на сході нашої держави, перегукується з подіями, описаними письменником. Марсіан не так просто колонізувати, бо вони горою стоять за цілісність своєї батьківщини… Проте й земляни, що вже встигли зробити свою планету не придатною для життя, з упертою войовничістю здійснююють вторгнення у чужий світ, нав'язують свої звичаї й прагнуть зруйнувати засиллям власних стереотипів чужу автентику, бо “... в мертвих містах чомусь хочеться говорити пошепки, хочеться дивитися на захід сонця”...

“450 градусів за Фаренгейтом”, твір, який приніс Бредбері всесвітню славу, письменник опублікував у “Playboy” 1953 року. Цю повість було двічі екранізовано: у 1966 році режисером Франсуа Трюффо і в 2018 році — Рамином Бахрани. Важко сказати, яка з екранізацій сильніша: перша, коли ще минуло не так багато часу з моменту написання роману, чи друга, яку представлено світу через 65 років після його першої публікації. Мене вразив цей твір змодельованою у ньому картиною майбутнього. Написана багато років тому, повість описує нашу сучасність: глобальне відчуження людей один від одного. І ще більше знецінення один одного:

“Врешті-решт, ми живемо у вік, коли люди вже не представляють цінності. Людина в наш час - наче паперова серветка: її виривають, викидають, беруть нову, виривають, кидають...Люди не мають свого обличчя”...

Крім того, випадково чи ні, однак Бредбері лишив у цьому творі чимало того, без чого сьогодні ми не уявляємо свого життя, однак чого в період написання твору не існувало. Вгадав, передбачив, вигадав? Випадково чи цілеспрямовано у повісті мова йде про плазмові широкоформатні екрани, які замінюють людям реальне життя, є прототипи банкоматів, інтелектуальних машин, бездротових навушників, “браслетів для зв'язку”, камер спостереження… Однак, це не найбільш глобальні “передбачення”, що збулись… Вражає інше: ситуація, коли пожежники виїжджають на виклик не заради гасіння полум'я, а заради того, щоб спалювати книги. Так, сьогодні книжки ще не спалюють, однак паперова книга істотно витісняється електронною, і загалом, відсоток тих, хто не читає, стрімко зростає… А ще - моральна відчуженість, збайдужіння, крах багатовікових цінностей... Читаючи “451 градус за Фаренгейтом”, важко не впізнати і технологічний, і духовний образ нашого сьогодення.

Загалом, Бредбері якщо й можна назвати фантастом, то з наголосом на тому, що його фантастика гуманістична. Чого лишень варте його оповідання “Про тіло електричне я співаю”, що отримало свою назву за однойменним віршем Волта Вітмена…

Це напрочуд лірична історія, де фантастичне стає природним і реальним, коли в життя звичайної родини приходить бабуся-робот. З іншого боку, почуття, переживання, взаємини, що складаються у членів родини з бабусею-роботом - абсолютно щирі й справжні, позбавлені фантазій і вигадки. Тому зворушливим є фінал твору, коли старенького робота переселяють у будинок для іржавих відпрацьованих роботів…

Невимовно проникливим є останній прижиттєвий твір Бредбері - “Прощавай, літо”... Так, Бредбері знав щось значно більше, ніж знаємо ми. Умів бути щасливим і закликав до цього інших. Заперечував, коли його називали письменником фантастом, однак зізнавався, що вважає своїм батьком Жуля Верна, а хрещеним - Едгара Аллана По.

Письменник залишив у своїх творах для нас два світи: світ, який ми неминуче заслужили, і світ ідеальний, до якого варто прагнути.

Саме тому так природно звучить його голос з останнього прижиттєвого роману: “Життя дається нам тільки на час. Користуйся, поки можеш, а потім без сліз відпусти”. Я сприйняла цю тонку філософію як символічне продовження “Кульбабового вина” і як натяк на те, що все хороше закінчується. У тому числі і серпень - найкращий, і найкоротший місяць року. Хай закінчується серпень, але хай триває Бредбері з його простим і переконливим життєвим правилом: “Самі створюйте те, що може врятувати світ, - і якщо потонете по дорозі, так хоч будете знати, що пливли до берега”... Чому? Бо серпень - найкращий і найкоротший місяць року. Чому? Бо внутрішню красу й радість можна відчути лише тоді, коли відчуваєш проминальність, бо емоції вимірюються не кількістю календарних днів, а кількістю прожитих життів у цій проминальності…

Читайте також:

Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту

Тільки зараз!

Знижки до дня Конституції

до -50% на все

Детальніше
Знижки до -50%