Про Соляріс Станіслава Лема

До річниці Станіслава Лема, якому могло виповнитись сто років, я вирішив почитати одну з найвідоміших його праць - «Соляріс». До цього часу я взагалі не читав твори Лема. Мені було достатньо знати, що він крутий фантаст. Гадаю, що є книги про які не потрібно розповідати іншим, адже ти ніби знаєш, про що вони. І в цю категорію я зараховую саме творчість Станіслава Лема. Та знати і самому почитати – це зовсім різні речі. А я вже на цьому точно з’їв не лише собаку, а й слона, адже за своє коротке життя я прочитав не так багато книжок. Здебільшого я знаю, яка їхня тематика, стиль, задум та ключова ідея. Тому у вільний від роботи час намагаюсь почитати щось для себе у задоволення. Не скажу, що часто читаю наукову фантастику і не можу жити без неї, але як вже казав – не міг пропустити таку дату і творчість такого письменника.

Я навмисно не читав пояснення різних критиків та знавців творчості Лема щодо цієї книжки, бо не хотів щоб на моє сприйняття цього унікального світу, який для мене так і лишився таємницею, вплинула чиясь інша думка. І це ода з моїх книжкових рекомендацій. Ніколи, чуєте?

Читайте книжку як цікаву, чисту, невідому історію, а вже потім псуйте собі враження різними розборами, думками критиків, екранізаціями і все таке інше. А от біографії письменників ліпше читати до того, як візьметесь за їхню творчість.

Вважаю, що більшість з вас знають сюжет роману, тому я переважно буду писати про власні рефлексії та думки.

І я ще довго буду відчувати його драглистий солонкуватий післясмак. Сюжет полягає у тому, що головний герой Кріс прибуває на планету, яка з перших поглядів здається мертвою і безлюдною. Лишень два сонця і величезний неохопний океан, який має свідомість. Хлопець очікував на зустріч зі своїм наставником на дослідницький станції, але його не те що не зустрічають з теплом і радістю, а з дивляться з ворожістю і якоюсь недовірою.

Та з часом все стає на свої місця і тим двом вцілілим дослідникам уже байдуже щодо його перебування серед них.  

І ось тут починається найцікавіше. Адже Океан починає думати. Вся книжка просякнута відчуттям фальші. Адже могутнє драглисте тіло Океану вирішило створювати собі людей, яких неможливо відрізнити від справжніх. Тому й не завжди зрозуміло, хто справжній, а хто лише вигадка Океану. І ця психоделіка мені до вподоби. Але це нерозуміння доволі швидко зникає, все нам пояснюючи і чітко даючи зрозуміти, хто є хто.

Я не знаю, як вдалося автору настільки цікаво і атмосферно описати життєдіяльність Океану, його історію відкриття, досліди та припущення вчених. Письменнику постійно вдавалося мене тримати в напрузі, навіть в таких, здавалося, нудних описах.

Як кожен з нас буде діяти, якщо людину, яку ви любили повернуть до життя, але з деякими «дефектами»? Мені важко відповісти на це запитання. Гадаю, що мені треба більше часу для рефлексій і перетравлення всього, що відбувалося на цій дивній планеті.

Незалежно від того, що персонажів у книжці раз два і вже закінчились, Лему вдалося створювати цікаві діалоги. Він не каже прямо, що думають його герої, а натяками, паузами, зміною виразу обличчя чи просто поглядом.

Кожен дослідник намагається приховати свій «подарунок» від Океану. Кожен боїться знову втратити те, що вже давно не повернути.

Автор доволі влучно розташовує капкани для читачів, даючи лише натяки, образи, символи, але в жодному разі не відкриває таємниці химерної планети прямо. І це дійсно працює. Я постійно подумки повертався до цього дивного світу.

Лему вдалося передати атмосферу Солярісу – планети, де один лише єдиний мешканець – це желеподібний Океан, що досліджує людей. Однозначно рекомендую почитати. Думаю, що я ще продовжу досліджувати творчість Станіслава Лема, відкриваючи для себе химерні планети з персонажами, над психікою яких добряче познущались.

Фото Сергія Степаненка.