Про Шевченківську премію 2021 року

Національна Шевченківська премія – найвища відзнака в галузі культури і мистецтва в Україні. Її історія почалася рівно 60 років тому, у 1961 році, з «Республіканської премії імені Т.Г.Шевченка». Її першими лауреатами у галузі літератури стали Павло Тичина та Олесь Гончар. У наступні десятиліття змінювалася назва, кількість номінацій, порядок присудження. З’явилася і через три роки пішла у небуття Мала Державна премія. У 1999 році указом президента України премія була перейменована на «Національну премію України імені Тараса Шевченка».

«Совєцьке минуле» премії все ніяк не бажало у цьому минулому лишатися. Серед нагороджених в «донезалежні» часи чимало ідейних противників тих, хто був серед лауреатів уже після 1991 року. Що неодноразово ставило питання для журі та лауреатів: то з якого вони боку барикад? В останні роки рішення комітету викликали все більше суперечок, між його членами повсякчас виникали конфлікти, критики премії нарікали на непрозорість відбору, ідеологічну заангажованість, консервативність (або, навпаки, як у випадку з Григорієм Грабовичем, надмірну модерновість) та необ’єктивність. Все це спричинило глибоку кризу премії, чвари в шевченківському комітеті та втрату довіри у літературних та читацьких колах. Наприклад, у 2016 та 2019 році премія у літературних номінаціях взагалі не вручалася.

До того ж, прив’язка премії до рішення Президента України, на думку багатьох критиків, уже робить премію заполітизованою. Були випадки, коли лауреати від премії відмовлялися. Ще наприкінці 90-их проти неї відкрито виступав Юрій Андрухович. Василь Шкляр у 2011 році відмовився прийняти нагороду на знак протесту проти політики міністра освіти Дмитра Табачника. У 2019 році Борис Гуменюк оголошував їй бойкот. Тамара Гундорова стверджувала: кращих з кращих у мистецтві повинні визначати експерти, а не «призначати» чиновники. Оксана Забужко не раз заявляла: шевченківська премія – це рудимент радянської системи і має зникнути.

Премія вийшла на новий виток сподівань на перезавантаження у грудні 2019 року, коли Шевченківський комітет очолив письменник, публіцист та телеведучий Юрій Макаров. До цьогорічного його складу, серед решти, увійшли літературознавиця Тамара Гундорова, літературознавиця, перекладачка і поетеса Ірина Славінська, літературознавець, перекладач і поет Остап Сливинський, літературознавець і критик Євгеній Стасіневич.

Шевченківська премія наразі вручається у шести номінаціях: література, публіцистика і журналістика, музика, театр, кіно, візуальне мистецтво. До конкурсу допускаються твори, що були опубліковані упродовж останніх 5 років. Сума премії складає 200 тисяч гривень. Разом з премією вручається диплом лауреата та медаль.

Нині комітет працює над тим, аби втримати рештки престижності відзнаки і підвищити її статус до рівня, задекларованого Указом Президента України: «Національна премія України імені Тараса Шевченка є державною нагородою України за найвидатніші твори літератури й мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства».

На цьому перейдемо до цьогорічних лауреатів. До короткого списку, сформованого у результаті двоетапного конкурсного відбору, у номінації «Література» потрапили поетеса Олена Герасим’юк зі збіркою «Тюремна пісня», Василь Махно з романом «Вічний календар», Володимир Рафєєнко з книгою «Мондегрін (пісні про смерть і любов)», Оксана Луцишина з романом «Іван і Феба».

Фіналістами категорії «Публіцистика, журналістика» стали Олена Білозерська «Щоденник нелегального солдата», Вахтанг Кіпіані та його «Справа Василя Стуса», Станіслав Асєєв з книгою есеїв «В ізоляції».

Лауреатами Шевченківської премії 2021 року стали Оксана Луцишина та Станіслав Асєєв.

Книга «Іван і Феба» Оксани Луцишиної дуже непроста, і композиційно, і емоційно. Вона складається з трьох частин і структурою нагадує античну трагедію. Оповідь ведеться від імені Івана; натомість Феба отримує голос лише двічі, і обидва рази це вражаючі монологи, сповнені болем та мукою. Це не історія любові, а швидше – нелюбові. Приречений з самого початку шлюб цих двох не міг бути щасливим, і не був таким.

Авторка описує події з точки зору свідка і учасника, доповнює оповідь автобіографічними епізодами і власними спогадами. І ось історія Івана – перспективного студента, спершу натхненного революційними гаслами, а потім заляканого спецслужбами, загрузлого у побуті і нещасливому шлюбі, стає історією цілого покоління. Історією невиправданих надій та втрачених ілюзій.

У фокусі уваги Станіслава Асєєва, автора збірки есеїв «В ізоляції», – найновіші сторінки історії. Це не підручник, не автобіографія чи мемуари, а швидше літопис самовидця. Хроніка окупації Донбасу та репортажі з іншого боку лінії розмежування. Це спроба зрозуміти Схід, своїх сусідів і земляків, розібратися, що таке «русская весна» і як окупація взагалі стала можливою.

Уже після звільнення з полону Станіслав Асєєв написав книгу «Світлий Шлях: історія одного концтабору». У ній він продовжує ставити питання і шукати на них відповіді, змушуючи читачів думати, згадувати, жахатись і ненавидіти, співчувати і надіятися. Книга про перебування автора у полоні бойовиків, по суті, перетворює «В ізоляції» на власну передмову. Передмову, що отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка.