Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/pro-nimetsko-ukrayinski-literaturni-zv-yazky/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Про німецько-українські літературні зв’язки

03.02.2022
Відгук

Авторка про себе:

Письменниця, громадська активістка, художниця, головна редакторка та співзасновниця україно-німецького журналу «Gel[:b]lau», голова та співзасновниця ГО «Українське Ательє Культури та Спорту» в м. Штутгарт. Закінчила Донецький Національний Університет за фахом «Англійська мова та література» та Штутгартський Університет Медіа за фахом «Реклама та маркетингові комунікації». З вересня 2019-го року - авторка «Українського Тижня». Народилась в Донецьку, наразі живу та працюю в Штутгарті.

Дві країни. Чотири міста. 16 Учасників. 45 Локацій. Один німецько-український проєкт. Це все про «Інший ракурс» та про місця, пов’язані з історією й історіями українців та німців. 

Учасники проєкту «Інший ракурс» створили чотири маршрути для мобільного додатку Walqlike - „німецькими“ Києвом та Чернівцями та „українськими“ Мюнхеном та Берліном.

А я своєю чергою, як і обіцяла у своїй минулій статті, пропоную вам літературну підбірку україно-німецьких літературних відносин в рамках цих чотирьох міст.

Після поразки визвольних змагань на початку 20-го століття чимало українських діячів культури переїхало до Німеччини. Спочатку центром української еміграції був Берлін.

У 1922-23 роках тут жив та працював секретарем консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині відомий український режисер, письменник та кінодраматург Олександр Довженко. Саме на честь німого фільму Олександра Довженка «Арсенал» був названий кінотеатр у Берліні, в якому щороку в рамках кінофестивалю «Берлінале» проходить Міжнародний форум молодого кіно. Якщо ви цікавитесь історією українського та й світового кінематографа, то стрічка «Арсенал» - як то кажуть «must see», так само як і біографія самого Довженка – «must read» :)

Іншим яскравим драматургом, письменником, політичним та громадським діячем, який жив у Берліні, був Володимир Винниченко. Вистави за творами Винниченка мали неабиякий успіх у театрах Берліна, і він став справжньою літературною знаменитістю у Веймарській республіці. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх», романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля» перекладалися німецькою і мали значний успіх.

За п’єсами Винниченка йшли десятки спектаклів як у театрах Німеччини, так і на сценах інших європейських країн. Так, наприклад, у берлінському театрі «Фольксбюне» п'єсу Винниченка «Брехня» ставили понад 60 разів!

А ще в Берліні є меморіальна дошка нашій Лесі Українці. Будівля, на якій вона встановлена, колись була приватною клінікою німецького хірурга Ернста фон Бергмана, де у 1899-му році лікувалася і працювала відома українська письменниця, поетеса, феміністка, фольклористка та культурна діячка - Лариса Петрівна Косач, відома широкому загалу як Леся Українка. Пам'ятна меморіальна дошка в Берліні - це пам'ять і шана видатній українці. Її встановили 30 серпня 2010-го року. Ініціатива належить Людмилі Млош, голові Центральної спілки українців Німеччини.

Леся Українка приїхала в Берлін 17 січня 1899-го, за кілька тижнів до свого 28-го дня народження. У клініці лікаря Бергманна вона провела 5 реабілітаційних місяців з діагнозом туберкульоз правого тазостегнового суглоба.

Завдяки виставі німецького драматурга Гауптмана, яку переклала Леся Українка, народився новий шедевр поетеси «Лісова пісня».

Починаючи із 30-х років Мюнхен користувався великою популярністю серед незручних для радянської влади особистостей, які змушені були тікати з України.

Після Другої світової війни значна частина української діаспори, яка зросла численно до майже 200 тисяч людей, розташовувалась саме у Мюнхені. Як наслідок, у місті утворилися десятки творчих осередків, до яких належали й видавництва книг та преси, а післявоєнні роки позначені стрімким розвитком української літератури у Німеччині. Цілих 44 українських видавництва діяли у післявоєнному Мюнхені, які опублікували понад 700 книжок. Яскравим прикладом видавничої діяльності українців Баварії є переклад антиутопії «Колгосп тварин» («Animal farm») Джорджа Оруелла. Українська стала першою (за іншими відомостями - другою) мовою перекладу книги. Друком дітище Оруелла вийшло у видавництві «Прометей», яке за одними свідченнями знаходилося у Мюнхені, за іншими - в Ульмі. Натомість достеменно відомо, що Оруелл підтримував цю ідею і власноруч написав передмову до українського видання.

Сьогодні у Баварській державній бібліотеці, що є однією з найбільших громадських та дослідницьких бібліотек Німеччини, можна знайти спеціальне зібрання «Україніка», до якого входять твори українською мовою, книги про Україну або авторів з України. Загалом близько 110 000 друкованих книг класиків і сучасників.

Серед них: твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Сергія Жадана, Ліни Костенко, Емми Андієвської. Остання є авторкою 29 поетичних збірок, 5 книжок короткої прози, 3 романів та понад 9000 картин. Сергій Жадан назвав мисткиню «скарбом української культури». Емма Андієвська народилася у Донецьку, але більшу частину свого життя живе у баварській столиці. Саме тут вона написала свої романи «Герострати», «Роман про добру людину», «Роман про людське призначення», оповідання «Подорож» та численні поетичні збірки.

Переносимося в Україну - а саме до Чернівців, мультинаціональна атмосфера яких, посприяла появі своєрідній літературній школі.

На цьому невеличкому просторі творило багато авторів, і йдеться не лише про добре відомих письменників єврейського походження як Пауль Целан, Роза Ауслендер, Йосиф Бурґ, Агарон Аппельфельд тощо. Тут також працювали Карл Еміль Францоз, Георг Дроздовський, Грегор фон Реццорі, Міхай Емінеску та багато інших німецькомовних літераторів, які надихалися красою та традиціями Буковини та популяризували її у своїх творах. Це був маленький світ дуже високої щільності культури та мов. Недарма Чернівці називають «містом мертвих поетів», з творчістю яких можна чудово ознайомитись за допомогою антології німецькомовної поезії Буковини «Загублена арфа», яку упорядкував Петро Рихло.

Українська столиця, на відміну від Чернівців, не відрізнялась високою популярністю серед німецькомовних письменників. У Києві жили та працювали багато німецьких архітекторів, ремісників, науковців, фінансистів, інженерів, а от майстри слова не надто шанували місто. Але достеменно відомо, що в окупованому Києві зупинявся відомий німецький письменник та мислитель Ернст Юнґер, коли їздив у відрядження по СРСР. У своєму щоденнику 21 листопада 1942-го року він написав:

«У Києві мене розмістили в «Палас-Готелі». Хоча поруч з раковинами не було рушників, в кімнаті — чорнила, а на сходах — кількох мармурових сходинок, кажуть, це кращий готель в окупованій Росії. Крани, скільки б я їх не крутив, не давали ані гарячої, ані взагалі будь-якої води. Те саме з клозетом. Поганий аромат наповнював весь «Палас-Готель»… Як існують на нашій землі магічні країни, так доводиться нам дізнатися й інші, які вдалося позбавити всякої магії чарівності, відібравши у них і дещицю привабливого».

Окрім цього в Києві народився німецькомовний письменник єврейського походження Дмитро Капітельман, який у вісім років переїхав разом з родиною у Німеччину. У своєму дебютному романі «Мій незримий батько», який досяг неабиякого успіху, Дмитро розповідає історію життя свого батька, який працював математиком в Україні, але перетворився на людину-невидимку в еміграції.

Як бачимо, україно-німецькі літературні зв’язки мають давню історію, відбиваються у мові та будують міцні культурні мости між країнами. А я щиро радію, що сьогодні завдяки літературним міжнародним проєктам, як, наприклад, «Міст з паперу» чи «Meridian Czernowitz», ці мости продовжують й надалі «будуватися».

Читайте також:

Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту
small_image