Це все Маріанна! Це вона, Маріанна Бойко, авторка книги «104 днів без поліетилену», надихнула мене брати із собою полотняні мішечки, вирушаючи на закупи до супермаркетів ще в ті часи, коли пакувати в пластиковий пакет чи не кожне яблуко окремо вважалось нормальним і правильним. Ну, а що? Пакети же безкоштовні (насправді, ні, але ж ми у це вірили)!
Маріанна надихнула мене ходити на каву в місті не просто із своєю чашкою, а навіть із сервізними філіжанками (завжди різними!). Бариста в парковій кав’ярні раз зізнався: він щодня чекає, яку ж нову чашечку я принесу із собою (не те, щоб мені не подобалися великі кавові тумблери, та вони переважно розраховані на велетенські порції кавових напоїв, а мені достатньо маленького еспресо).
Пригадую, як кілька років тому, чекаючи на літак, я до останнього вагалась, чи виставляти мені в соцмережі традиційну фотографію «кави-напередодні-вильоту», бо напій в аеропортовій кав’ярні сервірували в «паперовий» стаканчик. Мені було дуже соромно, що Маріанна побачить те фото і справедливо поцікавиться: чи ж вартували дві хвилини насолоди трунком тих нескінченних сотень літ, що стаканчик розкладатиметься в ґрунті чи на сміттєзвалищі, затруюючи планету мікропластиком зі своїх внутрішніх шарів. Це завдяки Маріанні я більше ніколи не беру до рук касового чеку із задрукованого чорнилами боку, не купую воду в пластикових пляшках, відмовляюсь від одноразових соломинок у напоях і прошу в пекарні не завальцьовувати порізаний скибочками хліб у прозору плівку.
104 дні без поліетилену – це багато чи мало? Хтось скаже: «Пф, теж мені, подвиг! Чому, наприклад, не рік, щоб спізнати повний річний цикл переваг і недоліків життя без пластику – з усіма феєрверками свят, погодних сезонів та життєвих турбот?» Заувага слушна, але для початку я б порадила прожити не сто чотири дні без пластику, а хоча б чотири. Ба навіть один!
Одного дня більше, ніж достатньо, щоб усвідомити, наскільки сучасне людство (а надто у роки пандемії) узалежнилось від пластику і виробів з нього.
Роззирніться довкруж у власній оселі. У що запакована зубна паста? А шампунь? А крем? А рідке мило? Пральний порошок? З якого матеріалу зроблений ваш банний рушник чи пухнастий халат? Прокладки? Станок для гоління? Кришечка на флаконі парфумів? Кухонний таймер? Улюблена лялька? Ланч-бокс? Чохол для айпаду? Корпус ноутбуку? Обгортка цукерки чи упаковка гречаної крупи? Легенький акриловий светрик? Яскраві блискітки в тінях для повік? Кишеньковий санітайзер? Наші життя дослівно нашпиговані пластиком!
Щоб постати лицем до лиця перед огромом пластикових речей і не капітулювати перед ним найпершої ж миті, раджу брати на озброєння книгу «104 дні без поліетилену».
Її авторка, екологічна активістка Маріанна Бойко, була серед найперших, хто набивав болючі гулі, спотикався, підупадав на надію, але продовжував торувати цей шлях до зменшення кількості пластикових відходів, переходу до сортування сміття та його переробки. Для початку в межах власної родини, але поступово, крок за кроком, розширюючи свій вплив: на постійних читачів блогу, з якого потім і виросла книга, на читачів «що-пробігали-повз», на сусідів, на друзів, на знайомих, на знайомих своїх знайомих (я прийшла в життя Маріанни саме з цього дальнього кола), на продавчинь, касирів, охоронців крамниць, на власників великих бізнесів та менеджерів світових корпорацій, що запрошували читати Маріанну лекції із життя в стилі екологічного мінімалізму, на глядачів і слухачів тих програм і ефірів, куди Маріанну почали запрошувати завдяки досвіду, що вона його проживала у життєвому проекті «104 дні».
Читаючи книгу Маріанни, я із подивом ловила себе на думці, із якою блискавичною швидкістю змінилось наше ставлення до пластикових пакетів, одноразових пляшок, соломинок, «паперових» кавових стаканчиків! І це не розпливчастий і неозорий часовий відрізок у кілька поколінь, а відстань у 4-5 років!
Неймовірно, це ж відбувалось у мене на очах: оці збої програмних налаштувань у продавчинь і касирок, щойно вони чули «пакет не треба», оці доведені до автоматизму рухи бариста, коли його руки накривають каву кришкою і встромляють соломинку, перш, ніж ти встигаєш вигукнути «дякую, не треба!». І оці здивовані погляди, наче на міську божевільну, коли замість напакувати фруктами й овочами пластикові пакетики, я кидала їх просто у візок, а стікери з цінами наліплювала на його бортик. Одного разу до мене в магазині навіть підкотився незнайомий чоловік і порадив поскладати овочі в пакетик, бо без кульочка, мовляв, на касі ніхто не повірить, що я по-чесному зважила товари! А сьогодні касири у супермаркетах дякують покупцям, коли ті користуються багаторазовими торбинками, та вулиці міст заповнені плакатами із соціальною рекламою під хештегом #ДякуюПакетНеПотрібен!
А скільки ж разів Маріанні дорікали: нащо ти собі сушиш голову цими одноразовими пакетами, все одно ти нічого не зміниш, бо ти одна така дивачка, а «один-в-полі-не-воїн». Виявилося, що таки воїн!
Звісно, абсолютна відмова від пластику в сучасному світі навряд чи можлива, але оптимізація його споживання і заміна одноразових пластикових речей, що стають сміттям щойно ними скористалися, на ті, що слугуватимуть роками, якщо не десятиліттями, цілком можлива.
Особиста історія Маріанни, описана у «104 днях без поліетилену», тому прекрасний приклад. Але важливо тримати баланс і не впадати у крайнощі! Не варто відмовлялися від купівлі одноразових шприців чи ліків у пластикових блістерах тільки тому, що їх не приймають на переробку, а вам так кортить мати бездоганну репутацію людини, яка раз і назавжди відмовилась від пластику. Не треба приставляти ножа до горла рідних і друзів, розповідаючи їм, як це прекрасно – жити в дусі мінімалізму та «нуль-відходів», і «ти мусиш спробувати!», або на копняках виганяти дітей на двір прибирати загальне подвір’я багатоповерхівки від сміття, якщо вони від того почувають себе ніяково і пломеніють від сорому! А головне, не піддавати себе тортурам, якщо не виходить за помахом чарівної палички водномить змінити побутові звички, накопичені за життя.
Рішення відмовитися від надмірного споживання, пластикових пакетів чи одноразових речей не означає, що час від часу у вашій руці не вигулькне пластиковий пакетик з логотипом крамниці або «паперовий» стаканчик із кавою.
На цьому шляху важливо рухатися далі, а не оголосити після першої ж невдачі: «В мене не вийшло, я стратила (стратив), кінець історії!» і повернутися до старих звичок.
Це дорога маленьких кроків, і замість того, щоб не робити взагалі нічого, краще робити хоч щось.