Новий правопис. Рік по «погодженню»
Вас може зацікавити
Фактично, нормалізація правопису цікавить лише купку маргіналів
Якщо ви філолог і в житті оточені суцільними редактор(к)ами, перекладач(к)ами, вчительк/ами або й цілим коригувальним цехом, то у вас могло скластися враження, що весь рік, од попереднього 22 травня — коли Кабмін ухвалив постанову «Питання українського правопису» — і до сьогоднішнього дня, минув у нескінченних баталіях на орфографічному фронті. Цілий рік словесники воювали за емансипацію фемінітивів (постійно), освіжали знання новогрецької фонології (рідко), хвалили нове написання «пів» (переважно) і вишукували бомби вповільненої дії у паперовій версії Правопису (педантично).
Так от, це ваше враження, ніби все українське суспільство як один жило правописним, pardon my French, срачем, цілком оманливе. Бо за межами цього орфографічного фронту правописний рік минув, скажемо так, без надмірного ажіотажу, прикрих утрат чи щасливих здобутків! Широкому загалу було по барабану! Скажімо, ми, філологи, знаємо про нібито масове невдоволення реформою своїх колег, юристів, широкої громадськості, батьків переляканих дітей, яким ось-ось складати ЗНО за новими правилами, що акцентовано прозирає в окремих репортажах або численних дописах соцмереж. Проте всі сім петицій за скасування змін до орфографії навіть у сумі набрали менше голосів, ніж потрібно було би для розгляду цього питання хоч яким компетентним органом, а найбільш успішна (якщо можна її так назвати) не зібрала й 1,5 % необхідних голосів. У максимально агресивно налаштованій до реформи Фейсбук-групі «Проти правопису — 2019» немає і семиста учасників, а знакове ім’я херсонської восьмикласниці Юлії Пиргас, яка скоро вже рік як позивається проти уряду через новий Правопис, навряд чи без підготовки впізнає який-небудь політолог або журналіст-новинар.
«Без надмірного ажіотажу!» Мені ці слова здаються і прикрими, і спасенними водночас. З одного боку, ми можемо тільки порадіти, що інспіровано чи ні, але суспільству, в основному, однаково до орфографічних процесів і «зеленій» в усіх смислах владі не спаде на думку лізти в лінгвістику, як свого часу Кучмі, котрий волюнтаристськи загальмував правописну справу в 2001 р. З іншого боку, рік по «погодженню» КМУ з нинішньою редакцією наче під лупою, вкотре, висвітлив чимало проблем українських гуманітаріїв, про які дуже вигідно говорити на прикладі першого року життєдіяльності Основного Закону для українського філолога. Але про все по черзі.
Із чим же (і в якому статусі) зустрічає свій рочок наш Правопис?
Нова редакція, подобається вам чи ні, досить упевнено пішла в життя. За цей рік я побачив, мабуть, сотні «проєктів» у новинних матеріалах, побачив посібники, видані на «катедрах», побачив «пресконференції» без розділки і сотні, якщо не тисячі, фемінітивів.
По-перше, нова редакція, подобається вам чи ні, досить упевнено пішла в життя. За цей рік я побачив, мабуть, сотні «проєктів» у новинних матеріалах, побачив посібники, видані на «катедрах», побачив «пресконференції» без розділки і сотні, якщо не тисячі, фемінітивів. Ефемерність юридичного статусу нової редакції за рік нікуди не поділася (про це нижче), надійного правового ґрунту ця гідропонна орфографічна рослина все ще не здобула, але суспільству це, як я вже казав вище, по барабану. В очах широкого україномовного загалу Правопис-2019 уже легітимізовано. Так, попри бодання небайдужих щодо ти самих фемінітивів у ньому процес фактично запущено навіть на формальному рівні. Скажімо, в зв’язку з цим до Національного класифікатора України ДК 003:2010 «Класифікатор професій» уже підготовлено проєкт Змін № 9, який враховує положення правопису щодо утворення іменників на означення осіб жіночої статі від іменників чоловічого роду. А саме: абзац 22 розділу 3 «Основні положення» Класифікатора професій нібито буде викладено у такій редакції: «У КП професійні назви робіт наводяться у чоловічому роді, окрім назв, які застосовуються виключно у жіночому роді (економка, нянька, покоївка, сестра-господиня, швачка). За потребою користувача, при внесенні запису про назву роботи до кадрової документації окремого працівника, професійні назви робіт можуть бути адаптовані для означення жіночої статі особи, яка виконує відповідні роботи (відповідно до пункту 4 параграфа 32 Українського правопису, схваленого постановою КМУ від 22.05.2019 № 437). Наприклад, інженер — інженерка, верстатник широкого профілю — верстатниця широкого профілю, соціолог — соціологиня».
А в травні 2020 р. нові правописні норми було остаточно інтегровано в програмний інструмент «Правописник LanguageTool». (Цікаво, що дехто вперто приходить лаятися в коментарі на сторінку цього ресурсу у Фейсбуку, хоча «Правописник» всього-на-всього передбачив можливість підключення / відключення нової правописної норми, не вилучаючи українські спелчекери за старим стандартом.)
Прикро, що на фоні цього дефіциту офіційних версій цілий рік сурогатом єдиного академічного видання в книгарнях активно торгували липовими самопальними виданнями «нового правопису» від видавництв «Право», «Фоліо» і «Центр учбової літератури».
По-друге, в нього таки нарешті з’явилася остаточна версія, за якою вже можна сміливо судити про кінцевий продукт. Причому варто відзначити, що ці три тисячі паперових примірників «Українського правопису» від академічного видавництва «Наукова думка», які було презентовано 3 грудня 2019 року, не просто єдине офіційне видання, а й узагалі єдина форма небіологічного існування цієї остаточної версії! Адже «офіційні» pdf-ки від Міністерства освіти і науки, Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ [на момент написання матеріалу прямий лінк із сторінки Інституту був неробочий] та їх електронна версія із зручною розміткою та пошуком від Українського мовно-інформаційного фонду НАНУ [доступ до останньої зараз чомусь заборонено!] мають відмінності із друкованим варіантом. Деякі просто дрібні уточнення (наприклад, підчищений покажчик), деякі смішні дурнички (як-от поставлена не дуже ерудованим коректором кома між іменем та прізвищем італійського поета Торквато Тассо на стр 165), а от деякі свідчать про розрив комунікації між власне укладачами та його редакторами в «Науковій думці». Скажімо, із двох версій імені засновника КНДР «Кім Ир Сен» і «Кім Ір Сен» з «офіційної» pdf-ки на папері лишилася тільки одна — неправильна «Кім Ир Сен», що вже вводить в оману дописувачів української «Вікіпедії».
Прикро, що на фоні цього дефіциту офіційних версій цілий рік сурогатом єдиного академічного видання в книгарнях активно торгували липовими самопальними виданнями «нового правопису» від видавництв «Право», «Фоліо» і «Центр учбової літератури». Причому деякі з них були банальними роздрукованими pdf-копіями, а деякі, як-от від поважного видавництва «Фоліо», пройшли ще й внутрішню «фолієвську» редактуру. Так що майте це на увазі, коли підете по власний примірничок нової орфографії у крамницю.
По-третє, в українського Правопису, та й української мови взагалі, змінився юридичний антураж, якщо можна так висловитися. Бо 25 квітня 2019 року набрав чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», і там Правопису відведено кілька абзаців. Зокрема, що стосується органу-регулятора, яким стала Національна комісія зі стандартів державної мови — новий центральний орган виконавчої влади, що докорінно відрізняється від його безпосередньої попередниці, Української національної комісії з питань правопису, що була структурним елементом Міністерства освіти і науки. Згідно зі ст. 44, саме нова Нацкомісія має повноваження затверджувати найперший стандарт державної мови — правопис і зміни до нього. Із плюсів її діяльності за півроку: комісія затвердила своє положення, завершила утворення юридичної особи, домоглася визнання своїх членів держслужбовцями (навіть уже одержала ліміти на легкові автомобілі, що обслуговують органи виконавчої влади [1 шт.] та затвердила граничну чисельність працівників свого апарату [29 шт.]), відстояла, хоч би й урізане фінансування, приступила до формування свого апарату і подала на обговорення проєкт Порядку проведення іспиту на рівень володіння державною мовою, що, до речі, кулуарно та ні, називали головним пріоритетом серед найперших її рішень.
Ну, і четвертий важливий момент за цей період. Фактично цілий рік тривали мляві спроби в судовому порядку скасувати постанову Кабінету Міністрів із «погодженням» нового правопису, підставою для чого є не тільки те, що з набуттям чинності 16 липня 2019 р. закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», виключне право затверджувати стандарт державної мови має Національна комісія зі стандартів державної мови (п. 1 а) ст. 44), а й факт скасування сумнозвісного закону Ківалова — Колесніченка, який раніше таким правом наділяв Кабмін, що остаточно втратив чинність рішенням Конституційного Суду від 28 лютого 2018 р. Первинно в одіозному Окружному адміністративному суді міста Києва відкрили дві окремі справи: у найпершій із них позивачем виступала на той момент 12-річна херсонська школярка Юлія Пиргас, уже згадана вище, а в другій — ГО «Правова держава», яку очолює активний у соцмережах правник Ростислав Кравець, котрого голова цього ж самого суду і ду-у-уже відома особа Павло Вовк свого часу назвав «правдолюбом і захисником суддів». Поки що прогрес у провадженні невеликий: справи об’єднали, провели в них підготовче слухання, «перейшли до стадії дослідження доказів у справі про оскарження правопису у новій редакції та оголосили перерву до 18 березня о 13:00», з якої досі не вийшли через коронавірусну інфекцію та карантин. Дата наступного засідання досі не відома.
Кожен із цих чотирьох аспектів — лиш інформаційне риштовання навколо нової української орфографії, сухі факти. Якщо їх копнути глибше, на поверхню виступає чимало прикрих подробиць, із яких формується певний токсичний фон, який змушує переживати за здоровий характер і самої реформи, і процесів, що її оточуватимуть.
Укотре стороннім спостерігачам впала в очі дивна відстороненість академічної установи, яка, здавалось би, мала бути локомотивом упровадження нового правопису та головним його куратором. Інститут української мови Національної академії наук України узагалі відсутній в новочасному дискурсі про орфографію. На його сайті ви не знайдете ні електронної версії останньої редакції, ні хоч яких публікацій, пов’язаних з її упровадженням. Мовчало про правопис цілий рік і головне наукове періодичне видання Інституту — журнал «Українська мова». Таке враження, що після урядової постанови проблематика самого Правопису для Інституту вмерла. Хіба що професорка Катерина Городенська, яка одна з небагатьох співробітників Інституту інколи виступає з доповідями про новий Правопис, не так давно виголосила відкриту лекцію на тему «Новий “Український правопис” і проблеми внормування сучасної української літературної мови», але, схоже, почитати її матеріали вам не вдасться. Коли-не-коли рідкісне інтерв’ю давала і 82-річна її колега Світлана Єрмоленко, завідувачка інститутського Відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики. Саме вона представляла зміни до орфографії на спільному засіданні Президії НАНУ і Колегії МОН 24 жовтня 2018 року, саме її інколи формально називають верховодою старої комісії, оскільки вона очолювала Робочу групу Комісії для випрацювання пропозицій, і водночас до неї радикально налаштовані реформатори, як-от професор Олександр Пономарів, висували претензії в такій собі постколоніальній упередженості до змін та нечистоплотній біографії вихолощувачки української мови за радянських часів.
А тому через симптоматичне мовчання Інституту української мови, менеджмент якого, певно, лишився невдоволений кінцевим продуктом, ініціатива перейшла в руки іншої філологічної установи в складі НАНУ — Інституту мовознавства. Його очільник, професор Богдан Ажнюк, набагато частіше давав коментарі та проводив пресконференції, на сторінці Інституту було оприлюднено офіційну pdf-версію остаточної редакції Правопису-2019. А заступник директора Інституту Олександр Скопненко став новою talking head із питань правопису і навіть нещодавно опублікував велику статтю про зміни у «Віснику НАН України» — «Український правопис: традиції і сучасність (малі штрихи до великої історії)». З цією публікацією пов’язаний іще один яскравий казус, який показує рівень обізнаності навіть високого рангу науковців про всі редакторські процеси. Так, Скопненко наводить приклади до змін у Правописі «твітер, ґуґл», спираючись на «офіційну» pdf-ку, тим часом його паперова версія пише: «твіттер, гугл» (стр 86). Ось ця розбіжність мені — як довгими нігтями по іржавому металевому листі, бо як не можна краще ілюструє занепад редакторсько-видавничої культури в святая святих вітчизняної науки, національній академії та її видавництві. Ми й раніше знали про проблеми організації техпроцесу при укладенні нової редакції, але авторові цих рядків у кошмарному сні не могло привидітися, що після публікації чернетки Правопису, її громадського обговорення, що тривало півтора місяці, оприлюднення його результатів, зауважень на колегії МОН, розлогої преси в період між публікацією чернетки та кабмінівської постанови, піврічної роботи науково-видавничого відділу філологічної, художньої та словникової літератури в «Науковій думці» підсумкова паперова версія Правопису не тільки міститиме деякі старі редакторські суперечності й друкарські помилки, а й додасть хиб і технічних огріхів від себе. Чого тільки варта відсутність у друкованій версії абетки української мови?!
Багатьох цих проблем можна було би уникнути, якби процес створення нової редакції було від самого початку поставлено на цифрову основу. Існують десятки адекватних середовищ і програмних продуктів, які дозволяють належним чином здійснювати редагування тексту навіть великим колективом авторів, коректно відстежувати всі неузгодженості, суперечності, автоматизувати перевірку якості. Адже скрипт «Якщо ви помітили в тексті помилку, виділіть її і натисніть одночасно клавіші Ctrl і Enter» — це так просто і навіть тривіально в наш час… Тільки не для наших укладачів і публікаторів Правопису, на думку яких три тисячі паперових книжок — достатній вияв відданості своєму фаху та цілям кодифікації сучасної української літературної мови. З іншого боку, якщо символом Національної академії наук є її чинний 101-річний президент, то чому би символом сучасності та прогресивності її україністики не бути 390-сторінковому виданню на офсетному папері № 1?
Провал комунікацій — іще одна характеристика правописного процесу та імплементації нової редакції.
Провал комунікацій — іще одна характеристика правописного процесу та імплементації нової редакції. І якщо постульовану втаємниченість роботи старої комісії в 2015–2019 рр. можна було пояснити бажанням уникнути кучмівського сценарію 2001 року, який поховав проєкт-1999 і відібрав пару років життя у його автора професора Василя Німчука, то подальша гра в глухонімого зі сторони профільних філологічних установ Академії, укладачів Правопису та провідних філологів здоровій реформі орфографії тільки шкодить. Якщо не рахувати названої вище статті Олександра Скопненка яких-небудь значущих критичних, аналітичних, інтерпретаційних досліджень чи розвідок про вже ухвалений новий правопис, по суті, не було. Мовчить не тільки журнал «Українська мова». Мовчить журнал «Мовознавство». Агрегатор наукових публікації «Google Академія» фіксує рутинні copy/paste-статті про нове в правописі, які, наче під копірку, цитують ілюстративку з офіційних pdf-ок. Хіба що публікація доцентки Валентини Пугач із Ніжина «Від “Граматки” П. Куліша до “Українського правопису” 2019 року: соціокультурний контекст кодифікації» (2019) намагається здійснити трошки дальший крок в осмисленні ухвалених змін, ніж роздати чергову методичну рекомендацію про новий слововжиток та очікувані зміни до тестів ЗНО. Навряд чи нормальним можна вважати і те, що єдиним акумулятором новин про особливості імплементації нового Правопису, події навколо нього та супутні проблеми досі є Фейсбук-група «Український правопис — 2018», яка за умов інформаційного голоду стала збирати новини про реформу ще майже два роки тому та й надалі це робить фактично на самоті.
Огорнутими в полуду містичності лишаються і фінальні стадії появи паперової версії Правопису. Скажімо, ми нічого не знаємо про те, як здійснювало редагування видавництво «Наукова думка», хто безпосередньо несе відповідальність за найостанніші зміни в її тексті і в яких місцях, якщо формально редакторами заявлено четверо осіб, раніше не причетних до роботи правописної комісії, покажчик складало іще двоє людей, а коректора у видання взагалі не було, як вірити вихідним даним книжки? До речі, останні правки в офіційну pdf-ку також відбувалися у схожому ключі. Відомо, що в постанові / рішенні спільного засідання Президії НАНУ і Колегії МОН 24 жовтня 2019 р., яке відбувалося вже після громадського обговорення та внесення змін за його результатами, було зафіксовано нові зауваження до проєкту Правопису, от тільки протоколу того засідання так ніхто і не оприлюднив! А отже, не відомо, чого вони стосувалися, чи були враховані в остаточному варіанті, і врешті-решт чи керувалися ними редактори «Наукової думки», коли готували друкований варіант нової редакції Правопису.
Наведу такий приклад. § 154 велить окремо писати «географічні назви, що складаються з прикметника та іменника» (стр 192). У той же самий час на стр 186 маємо приклад із розділкою — «Велико-Тирново». О-кей. Велико Търново. Прикметник + іменник. Тільки болгарські. У Правописі є аналогічні як такі самі болгарські приклади («Стара Планина», стр 192), так і слов’янські з інших мов (сербський «Новий Сад» / Нови Сад, стр 186, або там же польська «Зелена Гура» / Zielona Góra). То чого ж у «Велико-Тирнові» дефіс?! Ба більше, формулювання «географічні назви, що складаються з прикметника та іменника» безглузде без типологічного обмеження мов (очевидно, що йдеться про слов’янські, адже в попередній редакції цей пункт звучав як «Прикметникові закінчення, що входять до складу слов’янських географічних назв, передаються відповідними українськими»). Що ж маємо зараз? Суто формально тепер маємо писати без дефіса такі відомі топоніми як «Нью Йорк», бо англійською це «Новий Йорк» (прикм. + ім.), «Буенос Айрес», бо іспанською це «Добрі Вітри» (прикм. + ім.), «Улан Уде», бо бурятською це «Червона Уда» (прикм. + ім.) і так далі до нескінченності… Примітно, що це, нове формулювання 154-го параграфа з’явилося вже ПІСЛЯ обговорення чернетки Правопису в 2018 р. У зведеній таблиці пропозицій, оприлюдненій у листопаді того року, зауважень щодо цього пункту нібито немає. То коли ж ця зміна проникла в остаточну редакцію?.. Ось так от зачепишся за дурну друкарську помилку, а з нею пліч-о-пліч вийдеш на методологічне провалля нового Правопису.
Узагалі, для мене розглядання нової редакції в усіх її оприлюднюваних версіях за останні півтора року перетворилося на таку собі шараду: розгорни книжку на будь-якій сторінці і спробуй не знайти помилки, неточності, стилістичної неоковирності чи хибодруку. Можна скільки завгодно іронізувати з цього приводу, але Правопис — це мовна Конституція, її Основний Закон, який мав би бути вилизаний аж до однотипності всіх друкарських знаків, не кажучи про стрункість термінології чи побудову статей. А дріб’язкових прикрощів навіть на офсетному папері № 1 від «Наукової думки» донесхочу. Наприклад, Правопис постулює три можливі типографські види лапок (стр 246), але вже на першій же сторінці основного тексту пише: «‘вимовляти і замість и’», — вдавшись до четвертого[!], т. зв. англійських одинарних лапок (стр 11). Поміж прикладів написання абревіатур із цифрами згадано неіснуючі транспортні засоби «ДС-3» і «Су-53» (стр 51), коли найпевніше мали на увазі американський транспортник «DC-3» і якийсь із літаків російського КБ Сухого: Су-33, або Су-57 — здавалось би, обирай будь-яку реальну модель російського КБ на свій смак, але взяли чомусь неіснуючу. В прикладі «компа́нія “Microsóft”», стр 85, над англійським словом стоїть знак наголосу, ще й неправильний! На стр 182 фігурує «Степан Тигряча Смерть», позичений із довженківського фільму «Аероград» (1935 р.): от тільки в монтажних листах стрічки зазначено «Старий тигрятник — партизан Степан Глушак “Тигрова смерть”». «ТИГРОВА», не «Тигряча». І так далі… Та годі з тим. Мусімо зупинитися і йти далі.
На виробничий туман навколо паперової версії накладається туман юридичний. Кабмін України постановою від 22 травня 2019 р. № 437 «Питання українського правопису» абсолютно однозначно 3-тю редакцію правопису скасував (див. п. 2 постанови). (Якщо ви раптом не знали, то попередня 4-та редакція з погляду законодавства ніколи не була чинною, бо в юридичне поле її ніхто не вводив. «Забули».) Водночас КМУ цією є постановою погодився «щодо схвалення Українського правопису в новій редакції» з МОН і НАНУ. Не «впровадив», не «затвердив», а саме — ефемерно — «погодився»!
Цілком логічно, що наступним кроком мав би йти якийсь нормативно-правовий акт МОН про запровадження нової редакції в обіг і його строки, перехідний період тощо, оскільки саме МОН, а не НАНУ є центральним органом виконавчої влади. Ну, і найголовніше: так і не видавши повноцінного нормативно-правового акта про запровадження нової редакції правопису (а не якісь там рекомендації його вживати) до 16 липня 2019 р., МОН узагалі утратив повноваження видавати такі акти. Згідно з новим законом «Про забезпечення функціонування української мови як державної», йому залишається лиш вносити в КМУ подання щодо призначення членів Національної комісії зі стандартів державної мови та координувати її діяльність. Правда, вже 30 травня 2019 р. МОН опублікувало на власному сайті роз’яснення щодо використання нового правопису вже з 3 червня поточного року, але, по-перше, воно не є нормативно-правовим актом, а по-друге, навіть цим роз’ясненням міністерство лиш «рекомендувало» застосовувати норми і правила нової редакції «в усіх сферах суспільного життя, зокрема, в офіційно-діловому стилі мовлення». Рекомендація, як ми розуміємо, не дорівнює імперативу, і якщо якомусь учителю ЗОШ раптом би закортіло перейти в навчальному процесі на яку-небудь желехівку, хотів би я подивитися, яким би чином міністерство спробувало обґрунтувати загальнообов’язковий характер свого Інтернет-документу.
Мені важко сказати, наскільки в МОН усвідомлюють дірявість урядової постанови та небезпеку її скасування славнозвісним Окружним адміністративним судом у м. Київ, але за весь час від першої спроби входу нового правопису в юридичне поле, профільне відомство опублікувало лиш один нормативно-правовий документ, пов’язаний з орфографічною реформою. Так, 29 липня 2019 р. вийшов наказ МОН «Про впровадження нової редакції Українського правопису» № 1033. У загалу, до речі, могло скластися враження про те, що, можливо, його склепали «заднім числом», бо інформація про нього з’явилася аж у другій половині серпня. Згідно з ним, до 16 вересня 2019 р. мав бути підготований план заходів щодо впровадження нової редакції українського правопису, а також розроблені терміни та етапи впровадження змін в освітній процес (спільно з МОН, НАНУ, Національною академією педагогічних наук України). Крім того, міністерство прямо вказало перейти на нові норми лиш своїм структурним підрозділам, розпорядилося готувати методпосібники для шкільних учителів і не включати змінені правила в завдання до ЗНО протягом п’яти років.
Це був перший і поки що останній раз, як ми почули про план заходів з упровадження нового правопису. За рік, який минув, змінилося два міністри освіти і науки й три його т. в. о. Фактично з моменту, як у вересні 2019 р. посаду першого заступника міністра покинув професор Максим Стріха, фізик і талановитий перекладач, котрий був не тільки натхненником самої ідеї оновлення правопису, а й безпосередньо курував правописними трансформаціями, в міністерстві питання правопису відпустили в самостійне плавання. Гіпотетично роботу Стріхи мав би продовжити новий перший заступник (якщо екстраполювати положення відповідного наказу) історик-ма(й)яніст Юрій Полюхович, але він, здається, жодного разу про зміну орфографії не висловлювався, ні офіційно, ні приватно.
Не з’явилося не тільки плану подальших дій, але й відповіді на питання: а як же інші сфери? МОН не наважився поширити свої розпорядження на заклади вищої освіти та науки. МОН нічого не говорить про обов’язкове вживання нової редакції юристами, технарями, журналістами тощо. Та й чи може він щось сказати? Мабуть, ні. А отже, порочне коло замикається, і ми повертаємося до постанови Кабміну, яка мала би те все врегулювати, проте там, як ми пам’ятаємо, імперативу немає. На фоні сміливого скасування попередньої редакції це веде до правописної анархії, неможливості адекватно імплементувати нову норму, не наражаючись на формальний опір юристів, що неозброєним оком бачать діри в процедурі нормалізації та стандартизації української мови.
Трохи розгублені досвідчені редактори і від ситуації з Дамокловим мечем судового процесу над 437-ою постановою. Знаючи репутацію ОАСК, де все ще має відбутися розгляд справи по суті, не можна бути впевненим у тому, що в один прекрасний момент його судді не визнають постанову незаконною і не відкотять весь процес реформування на кілька років назад, виставивши дурнями всю філологічну спільноту, яка вкотре спізнає ціну нехтування юридичними тонкощами.
Ціну фразам типу «Правопис вже почав діяти — з моменту його затвердження Кабінетом Міністрів і оприлюднення» (Ні, бо КМУ ні слова не сказав про «запровадження»); «Станом на сьогодні правопис оприлюднений на сайті Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України» (Ні, бо оприлюднений Правопис раптом[!] чомусь виявився неостаточною версією із невідомо ким санкціонованими остаточними змінами); «Міносвіти працює над циклом розпорядчих документів, в яких все буде унормовано» (За рік, що збіг із цього інтерв’ю, МОН не так і не оприлюднив план запровадження Правопису); «Фахівці наголошують, що в офіційних текстах правильним буде не використовувати різні варіанти написання слів, причому перевага має бути надана словам за новим правописом. Це допоможе уникнути юридичних колізій у майбутньому» (Юристам абсолютно однаково[!], що вважають анонімні філологи-фахівці, адже жодний нормативно-правовий акт, навіть поміж тих, що претендують на свій беззастережний характер, який не можна оспорити через діри в ньому, не встановлює, яка словоформа і коли має перевагу. Тому ця фраза тільки веде до ще більшої кількості колізій, у відсутності яких упевнений автор цитати); «Давайте пофантазуємо. Наприклад, підставою стане те, що прем'єр-міністрові чи ще комусь не подобається цей правопис. Але це виглядатиме як шарж. Скасування може бути на підставі висновку якогось кваліфікованого органу. Але тоді треба довести, що правопис був підготовлений нефаховими шарлатанами» (У цій країні одного разу докорінно змінили Конституцію голосуванням із рук, провівши засідання в забороненому Конституцією приміщенні, і ніхто — чуєте, ніхто! — не поніс за це покарання та найменшої відповідальності, а тому абстрактне словоблуддя про те, що в нас може чи не може зробити якийсь прем’єр-міністр чи тим паче суд, побоявшись думки «кваліфікованого органу», кінцевий продукт7 якого випадково[!] мав по чотири різні варіанти одного й того самого власного імені або відніс праслов’янське запозичення «вино» до винятків серед невідмінюваних іменників іншомовного походження, як мінімум, інфантильно та безвідповідально.)
Щоправда, зараз уже функціонує Національна комісія зі стандартів державної мови, в силах якої вже хоч сьогодні помножити зусилля борців проти нової редакції на нуль одним простим рішенням — запровадити її в офіційний обіг власним розпорядженням. От тільки з діяльністю самої комісії теж не все так просто. Чого тільки вартий початок її існування, коли комісію спершу утворив уряд Гройсмана, а потім — повторно?! — уряд Гончарука. Узимку своїм головою члени комісії обрали професорку кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» Орисю Демську. Однак цей орган центральної влади все ще чомусь не в повному складі. Досі не зайнята одна вакансія. У Комісії немає ні свого сайту, ні якоїсь платформи, яка би демонструвала її діяльність. Поки що її офіційним рупором є персональна сторінка Орисі Демської на Фейсбуку. Вона дещо пише, але не так багато, як хотілось би. За весь період, протягом якого її сватали в комісію (читай: з кінця серпня 2019 р.), вона дала лиш одне велике інтерв’ю в новій для себе ролі. Для тих, хто стежив за подіями на орфографічному фронті, великих одкровень воно не принесло. Серед інших членів комісії кияни, львів’янка і вимушений вінничанин: доц. Людмила Кравченко (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), доц. Наталія Мазур (Національний університет біоресурсів і природокористування України), доц. Данута Мазурик (Львівський національний університет імені Івана Франка), доц. Володимир Мозгунов (Донецький національний університет імені Василя Стуса), доц. Олександр Мирончук (Київська православна богословська академія), Юлія Чернобров (Інститут української мови НАНУ) та Ольга Шевчук-Клюжева (Національний університет «Києво-Могилянська академія»).
І можна, здавалось би, було розслабитися і не переживати за подальшу долю Правопису, якби не — скажемо так — менше завзяття нинішньої моновлади в гуманітарних питаннях. Показовою історією стала блискавична в своїй минущості кар’єра Тетяни Монахової на посаді Уповноваженої із захисту державної мови. 27 листопада 2019 р. її затвердив уряд Гончарука (не менш блискавичного в своїй кар’єрі прем’єр-міністра-рекордсмена), віддавши перевагу практично невідомій широкому загалу креатурі тодішнього очільника МКМС Володимира Бородянського, перед кандидатурою Тараса Креміня, якого всіляко підтримувала спільнота мовних активістів. От тільки наприкінці квітня Монахова подала у відставку за власним бажанням, по суті, повернувшись на займану до своєї кар’єри держслужбовця посаду завідувачки кафедри журналістики Чорноморського національного університету імені Петра Могили (м. Миколаїв). Відставку було прийнято без коментарів і пояснень 6 травня цього року. Сама мовна омбудсман(ка) стверджує, що їй попри всі зусилля так і не вдалося запустити Секретаріат через юридичну канітель, мовляв, мовний закон безпосередньо не вказував, хто і як має створити відповідну юридичну особу, яку мав своїм рішенням нібито мав організувати Кабмін. Схоже, після відставки Гончарука, а разом із ним і Бородянського, Вповноважена не знайшла спільної мови зі Шмигалем від слова взагалі. Кинувши на прощання: «Продовжувати безглуздо!» — пані Монахова спустила в унітаз фактично рік життя свого органу. Хтось каже, винні і справді законотворці, які чомусь передбачили різні процедури формування Секретаріату Вповноваженої та Національної комісії, хтось переконаний, що виною всьому цілковита відсутність досвіду й розуміння державної служби в самої Монахової. Ясно тільки одне: останній на часі український уряд не знайшов на неї часу, і Секретаріат, який за законом мав запрацювати ще 16 жовтня 2019 р. не сформовано навіть на папері.
Чому нам із погляду правописної та й мовної реформи важлива ця посада? Та тому що саме Секретаріат Уповноваженої буде реагувати на порушення орфографічної норми у випадках, передбачених ст. 6 Закону: «Навмисне спотворення української мови в офіційних документах і текстах, зокрема навмисне застосування її з порушенням вимог українського правопису і стандартів державної мови, а також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом». Усе більш-менш чітко: Нацком норму встановлює і регулює, а Секретаріат її відстоює. Власне сама Тетяна Монахова про нову редакцію висловлювалася неоднозначно: «Справді, затвердили новий правопис, але ніхто не вимагає, щоб ви прямо зараз, сьогодні або з завтрашнього дня почали вживати ці слова. Я думаю, що буде дискусія щодо правопису. Це не конституція, не категоричний припис — давайте дискутувати. Я вважаю, що суспільство має право долучатися, висловлюватися. І можливо треба знаходити компроміс, ми живемо в одній країні, треба розмовляти так, щоб всім було комфортно, це подобалося і всім було зрозуміло».
Особисто автору, крім цієї цитати, Монахова практично нічим не запам’яталася. Мала окрему сторінку у Фейсбуку. Інколи там писала. В одному інтерв’ю згадала, що її Секретаріат планує створення власного відділу лінгвістичної експертизи. Спитав у неї, як це вплине на функції та існування держпідприємства «Українське бюро лінгвістичних експертиз НАН України». Відповіді не отримав. На цьому персональні враження закінчилися.
Як ви тепер розумієте, рік по «погодженню» нового Правопису посада Вповноваженої із захисту державної мови вакантна. Станом на сьогодні, за інформацією нардепки Євгенії Кравчук (ПП «Слуга народу»), заступниці голови Комітету Верховної Ради з гуманітарної та інформаційної політики, відомо, що профільний комітет планує звернутися до Кабінету міністрів України щодо нового призначення, а також створення секретаріату й низки агентств, відповідно до вимог чинного законодавства. Інших новин поки немає.
У народі кажуть: «Млин меле, мука буде». Будемо сподіватися, що черговий запуск орфографічного млинка рано чи пізно домеле таки нашу калинову та солов’їну до гідної консистенції. З іншого боку, у відомому збірнику Номиса під № 1124 цю приказку наведено із продовженням, яке мене лякає: «…а язик меле, біда буде». Що ж, тоді просто потримаємо кулаки на щастя.
