Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/movchaty-ne-mozhna-hovoryty/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Мовчати не можна говорити

22.06.2021
Відгук

Авторка про себе:

Письменниця і журналістка. Працювала ведучою та журналісткою на українських теле- і радіоканалах («Громадське радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1»). Перша книга, збірка художніх репортажів про Вірменію під назвою «Рибка дядечка Завена» вийшла у видавництві Темпора у 2019 році і увійшла у довгий список премії «ЛітАкцент року» та короткий список Книжка Року ВВС-2020. Роботи авторки відзначені спеціальними нагородами конкурсу художнього репортажу «Самовидець»: «По той бік свята» (у збірці «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (у збірці «Як ми змінюємось», 2020). Засновниця першого україномовного блогу Karifood про смачні подорожі Україною та світом.

Тиша на вулицях розгромлених міст, святкові паради і урбаністична пастораль із дітлахами, що копають м’яча на руїнах – це іще не кінець війни, бо жодна війна не закінчується вихлястими підписами державних керівників на пактах, актах та урочистих паперах. Так само і розчахнуті двері політичних буцегарень і таборів смерті, чи історії дивовижних, щасливих, брутальних або й зовсім випадкових порятунків не ставлять жирної крапки в історії геноцидів. Війна не відходить із останнім померлим ветераном, а геноцид - із смертю останнього свого свідка.

«Я звинувачую Аушвіц» Міколая Ґринберґа - це книга про нерозплюсканий біль, що його несли у собі ті, хто вижили під час Голокосту. 

Але сам факт виживання іще не дорівнює життю. Ті, хто вижили й врятувалися, продовжували існувати і фізично бути, ходити, дихати, їсти і пити, працювати, читати книги, споглядати довколишній світ, що потроху оговтувався від брутальних ран війни, навіть народжували дітей і сподівалися на онуків.

Та над ліжечками цих новонароджених малят, що приходили у новий повоєнний світ, уже чатувала змарніла від горя Маліфісента і тримала напоготові свої зловісні подарунки, а добрих чарівниць, здатних відвернути прокляття «другого покоління», не було й видко.

«У нашому домі був Аушвіц. Ми їздили на аушвіцькі канікули. Я народився в Аушвіці, виховувався в Аушвіці й день у день дозрівав із тим Аушвіцом. У готелі, де ми зупинилися, якийсь дурень поскаржився татові, що не любить своєї роботи. І що почув? «Ніхто тебе тут силою не тримає, це ж не Аушвіц», - згадує один із героїв книги у розмові з автором.

Співрозмовник письменника сам фізично не зазнав нацистських переслідувань чи табірних знущань, але уповні проживав досвід батьківських травм від переслідувань та Голокосту. Не тому, що батьки його були якісь поганці чи навмисне знущалися із дітей. Просто вони не вміли інакше, ніхто ж не запрошував після концтабору «будь ласка, приходьте на курси з нормального життя», тож ті, хто вижили, часто не знали, як дати собі раду: світ охоче повірив, наче війна скінчилася, але ж і Аушвіц, і крематорії, і війна, і розстріли, і гетто, і голод, і холод, і кров, –  для них все ще тривали без перерви на «мир». І тримали їх у заручниках ціле-цілесеньке життя.    

Маленькі перехрестя доль – авторової (який, до речі, так само є представником «другого покоління») та його співрозмовників, їхніх дітей, батьків, онуків. Життя, оповиті тишею і смутком. Життя, в яких від крислатих родинних дерев позалишалися самі обвуглені цурпалки. Життя, де слова «бабуся», «дід», «вуйко» - це щось малозрозуміле і ніким з дітлахів не знане. Життя, прожиті в німуванні, на яке прирікають жахливі таємниці. Життя, присвячені пошукам правди. Життя сміливі й відкриті. Життя, збуті у смутку й соромі. У когось склався у фіналі умовний геппі-енд: про когось зняли фільм, хтось написав книгу, а хтось просто собі жив і долав життєві труднощі в міру своїх сил, допоки прожектор письменницької уваги не вихопив яскравим світлом їхні самотні тіні.

Тож, мабуть, ця книга не так про видатні й грандіозні людські долі (самі б герої найпершими б заперечили грандіозність своїх постатей та діянь!), а про травми, за влучним висловом українського політв’язня Василя Овсієнка, «постгеноцидних суспільств».

Попри те, що останні сто років видалися надзвичайно «врожайними» на глобальні та локальні геноциди, людство так і не подбало про належне лікування цих ран, які не зарубцьовуються самі собою ані з другим, ані з третім, ані навіть із четвертим поколінням, лишень множать перестороги до всього «іншого» та «інакшого», герметизують суспільства (наратив «триматися своїх» дослівно втілюється в абсолютному заохоченні та схваленні шлюбів із людьми своєї національності, і євреї не єдиний тому приклад, згадайте й про вірмен). Часом ці перестороги без жодних проміжних етапів переростають в ненависть, і не завжди це справедливий гнів скривджених на кривдників. Буває, кривдники оглушують ненавистю тих, кому вдалося чи просто пощастило вижити (є пронизливий епізод в книзі, коли один з героїв повернувся на поріг дому, де заарештували всю його родину, і сусіда-двірник з люттю кидає йому в обличчя, мовляв, як ви, собаки, посміли вижити!) – і щось це не дуже нагадує пропрацьовані травми, скоріше, скидається на небезпечне багаття, що роками роздмухують, і воно ось-ось палахне до неба, залишивши по собі лише чорну пустку.

«Я звинувачую Аушвіц» - це не рецепт порятунку, не збірник психологічних порад та натхненних настанов, не цілющий пластир від болю непрожитих доль і загублених життів, не інструкція із подолання наслідків геноцидів і війн.

Але це дуже цінна контурна мапа, яку ще належить замалювати, прокладаючи шляхи до порозуміння і залишаючи дороговкази для наступних поколінь, які нарешті могли б покласти край прокляттям Маліфісенти і порятувати себе та інших.

Читайте також:

Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту
small_image