Голландець Рейган

Нещодавно я прочитав нон-фікшн Марка Еліота «Рейган. Роки в Голлівуді» і ця книжка наштовхнула на деякі міркування.

Згадайте-но скільки українських президентів написали мемуари? У голові крутиться «Україна – не Росія» Леоніда Кучми, яку дружно критикували, як у Рашці, так і рідній неньці. А ще й книга захмарно коштує, а ще сумнівним є кучмівське перо в цьому виданні, котре вперше побачило світ саме в ненависній Московії, а вже потім у нас.

Менше знають про працю Леоніда Кравчука, не таку й свіжу, але ще не припалу пилом книгу. Мова про «Перший про владу». Ця праця ніякого особливого розголосу в суспільстві не набула, так само, як епоха панування цього Президента промовистим символом якої є тачка-кравчучка.

Краща історія з мемуарами Віктора Ющенка. «Недержавні таємниці». Видані Ющенківські таємниці у «Фоліо» широко презентувалися публіці на Книжковому Арсеналі, Форумі видавців у Львові. У ній третій Президент України оповідає про приватні автобіографічні сторінки: любов та кар’єрні злети, найближчих людей, долю батьків Андрія і Варвари, віщі сни і тяжкий хліб дитинства. Себто це поки перша і єдина книга, яку написав український Президент про своє життя. І вона ще не стала бестселером, і по ній не знімають кіна.

Була спроба написати мемуарну книгу й у Петра Порошенка. «Найжахливіша ніч у моєму житті». Стосувалася вона аж ніяк не життя самого Петра Олексійовича, а Мінських угод і домовленостями з РФ у переламний період життя країни.

З етичних міркувань промовчу про Віктора Януковича та Володимира Зеленського. Першого навряд хтось читатиме, а нинішньому очільнику держави поки не до цього, не до складання в письмовій формі оповіді про здобутки й невдачі.

До чого цей короткий огляд мемуарних потуг наших Президентів? А до того, що всім їм варто було б повчитися у 40-ого Президента США Рональда Рейгана писати мемуаристику. Саме недавно побачила світ книга не самого Рейгана (яких у нього про нього дві: «Де решта мене?» 1965-ого року та «Американське життя», остання налічує 725 сторінок), а захопливий нон-фікшн Марка Еліота «Рейган. Роки в Голлівуді». Чим же ж він такий захопливий?

Чому Голландець? Батько Рональда згадує: «Як на такий малий кавалок голландця-товстуна він з біса голосно верещить!».  При народженні він довго й голосно верещав, сім’я була бідною, до таких родин не ходили лікарі, у помешканні була відсутня гаряча вода. Але татові майбутнього Президента вдалося знайти повитуху, яка й привела немовля на світ. У місті Тампіко штату Іллінойс, серці аграрного Чикаго народився він, спочатку зірка місцевих газет, а згодом і відомий спортивний коментатор бейсболу. Маленький зріст і поганий зір не ставали на заваді літньої роботи рятівника життів на пляжі в Лоуелл-Парк на Рок-Рівер із платнею 15 доларів на тиждень. Після порятунків життів у місцевій пресі «Діксон Телеграф» на перших шпальтах з’являлися такі заголовки, як «Вирваний із зубів смерті», де читачі довідувалися про самовіддані стрибки у холодну воду річки Рок. Але врятовані ним люди були не надто вдячні: знаходили молодого хлопця й звинувачували його в тому, що він хотів виставити себе героєм, і вони самі б упоралися. Частково то було саме так.

Але, як оповідає сам Марк Еліот, Рейган не тільки сидів у студії та й розповідав про спорт, він ще й добре знав самих спортсменів, які виходили на поле. У книзі навіть є карколомні розповіді про ведучого, який сам домислював хід гри, коли втрачався зв’язок по телетайпу. Але захопливіше написав сам М.Еліот, тож відсилаю вас до його книги, щоби не спойлерити.

Врешті перед нами постає Рейган-актор. І це основний корпус видання. Пан Еліот пише, що найвідоміша роль Рейгана «Бонзо час спати» Фредеріка Кордови 1951-ого року. В комедійній стрічці сюжет обертається навколо людини і її дружби з шимпанзе. Але переважна більшість акторських робіт Рейгана забуті, адже він став Президентом цілої країни і для більшості залишається саме державним мужем, а не актором.

Відповідь дає Марка Еліот.  «…як президент Рональд Рейган грав тільки одну роль «Президента Рейгана» – усміхненої, товариської людини зі звичкою кивати головою, з люб’язними манерами, чиє постійне вживання виразу «що ж» дало багату поживу гумористам усього світу, то можна й сказати, що той самий ретельно продуманий персонаж з похитуванням голови і м’якою манерою висловлюватися, з тими всіма його незмінними «що ж» зробив його одним з найулюбленіших президентів, якого будь-коли бачила очолювана ним держава».