«Доця» Тамари Горіха Зерня як Книга про кінець безтурботності

Героїня твору Тамари Горіха Зерня “Доця” жила, як тисячі інших людей: робота, старенька бабуся, купа тимчасових проблем. Та й дитинство Доці не було таким, яке хочеться згадувати. Можливо, занадто сіре, раз до дев’яти років героїня не пам’ятала себе. Росла без мами, знаючи тільки, що її звали Марія та її вже немає серед живих, вимушена переїхати до бабусі на Донбас через те, що батько рушив на заробітки до Польщі, знала також, що таке проблеми з грошима. Згодом – перше кохання, яке навряд чи можна назвати коханням, якщо заглиблюватися в значення цього слова, робота в магазині та розчарування юності. Вона вміла долати труднощі. Здавалося б, занадто багато звалилося на плечі тендітної дівчинки? Але це ніщо, порівняно з тим, що буде скоро…

Із перших сторінок читач заглиблюється в життя головної героїні. Радіє, коли удача посміхається Доці та вона починає заробляти гроші талантом. Коли вона говорить бабі Олі, що скоро вони забудуть про бідність.

Коли їхала з Рівного в Донецьк у свої сімнадцять, то й подумати не могла, що знатиме, що таке війна, на власному досвіді. Баба Оля розповідає їй про криваві бійні минулого. На що Доця робить припущення, що ця війна буде ще гіршою. Адже можливо все. Дівчина співпереживає іншим, більше того, рятує їх, допомагає знайти роботу на не окупованій Україні, запастися продовольством тощо. Небачена сміливість тендітної дівчини вражає чи не кожного читача. Вона не панікує, а діє. Попри те, що сама втратила прибутковий бізнес через непередбачувані обставини. Попри те, що не знає, що буде завтра. Доця говорить, що їй нічого втрачати, адже не має чоловіка та власної родини. Хоча звісно ж, дівчині завжди бракує любові та тепла.

Дитинство та малювання вітражів можна назвати часами відносної безтурботності. Адже вирішення всіх можливих проблем було в її руках: втратила роботу – знайшла для себе можливість відкрити бізнес. Донбас фактично став рідним. І місцем, яке Доця без вагань могла назвати домом. Але не все на світі залежить від неї. Адже ніхто не знає, коли закінчиться війна. Юна, патріотично налаштована та добра душею, Доця не в силах змінити все.

2014 рік показав їй, хто друг, а хто – ні. Донбас метушиться. Розмови про те, на чиїй стороні воювати, на кожному кроці. Середина книги таки дала мені відповідь на запитання, чому головна героїня не має імені.

Із перших сторінок я уявляла хрущовку баби Олі чи майстерню Доці до кожної деталі. А вже коли на Донбасі починається передвоєнна метушня та населення охоплює стан тотального занепокоєння, читач уявляє себе учасником подій. Це одна з найатмосферніших книг серед тих, які мені доводилося читати.

Читач не дивиться на сторінки, а бачить перед собою тих же людей, що й Доця, спустошений Донбас. Навіть той, хто ніколи не був в цих краях, вмить опиниться там. Адже кожен може пережити те саме. Ніхто не знає, що буде завтра. Куди прийде війна. Коли настане кінець його безтурботності.

Після того, що переживає головна героїня та будь-який житель Донбасу, важко починати щось із чистого листа. Можливо, авторка зменшувально-пестливим звертанням до героїні хоче показати співпереживання їй. Адже майже всі персонажі книги думають про себе. Але хто ж пожаліє тендітну дівчину (із такою назвою книги не дуже хочеться назвати її жінкою, хоча станом на 2014 рік Доці вже близько тридцяти), приголубить, підтримає.

Книга, безперечно, змусить кожного замислитися. Адже я не прочитала, а прожила цю історію.