Чому нас учать казки братів Ґрімм?
Вас може зацікавити
24 лютого минає 235 років з дня народження Вільгельма Ґрімма – одного з братів-казкарів, а також відомого вченого-мовознавця і фольклориста. Водночас у 2021 році виповнюється 209 років із моменту виходу першого тому книги «Дитячі і родинні казки, зібрані братами Ґрімм», відомі нині як «Казки братів Ґрімм»
До збірки, що вийшла незадовго перед Різдвом 1812 року, увійшло 86 казок.
Книга набула шаленої популярності і принесла своїм авторам – вченим-лінгвістам Якобу та Вільгельму Ґріммам – набагато більше слави, ніж власне наукова діяльність (а вони були знаними мовознавцями свого часу, займалися порівняльними дослідженнями германських мов, сформулювали «закон Ґріммів», працювали над 33-томником «Німецького словника», що й досі вважається стандартом німецької етіології).
Нині це може здатися навіть дивним – книга вийшла майже випадково, буквально під примусом друга братів Ґрімм, письменника та фольклориста Ахіма фон Арніма.
Жодна історія книжки не вигадана, а записана з чужих слів. Більше того, братам навіть не довелося виходити зі свого кабінету, багатий фольклорний матеріал їм постачали чисельні родичі, сусіди та знайомі мешканці довколишніх містечок і сіл.
«Казки братів Ґрімм» не є унікальними, оригінальними творами, що не мають аналогів чи записані уперше. Як і більшість народних казок, що мають десятки і сотні варіантів, вони відомі під різними назвами та записані у різних редакціях, складаючи надбання народної творчості різних країн.
Та ж «Попелюшка» не менш відома у редакції французького казкаря Шарля Перро, і, до того ж, записана на 200 років раніше.
Що ж зробило казки Ґріммів такими популярними?
Одна з причин – влучний історичний момент. Початок ХІХ століття у Німеччині – це час наполеонівських воєн, політичної роздробленості, панування пережитків феодалізму. Але це також і час піднесення революційних рухів, реформування і розвитку німецької мови, пошуків національної ідентичності. Становлення романтизму в літературі та мистецтві сприяло зростанню інтересу до народної творчості не тільки в Німеччині – більшість європейських країн пережили цей «тренд» на збирання фольклору, дослідження традицій і звичаїв, мовознавчі студії говірок та діалектів.
Не вірте казкам. Вони всі колись були правдою (Станіслав Єжи Лєц)
Брати Ґрімм не були першими та єдиними серед європейських інтелектуалів, хто зацікавився старовинними легендами та переказами, приказками і повір’ями та почав вивчати їхню мову та художні прийоми. Але їхня збірка, з одного боку, підтвердила своєрідність народної культури, а з іншого – вписала німецький фольклор у світовий літературний процес, засвідчивши міжнаціональні зв’язки, традиційність сюжетів, спільність тем та мотивів європейської словесності. Словом, стала тим, чого так прагнула тогочасна Німеччина – символом національної єдності.
Загальновідомо, що перші редакції казок були менш «адаптованими для дитячої аудиторії» та містили значно більше кривавих сцен, ніж сучасні видання. У ті часи літературна обробка народної спадщини часто зводилася до надання творам «цензурності», пристойності, а також композиційної стрункості, введення їх у певні логічні та морально-етичні рамки. Втім, на відміну від своїх попередників, Ґрімми намагалися зберегти мовні особливості казок, лиш подекуди доповнюючи їх традиційними нині казковими формулами і кліше – зачинами «жили-були», триразовими повторами подій, приказками та прислів’ями.
Не буває безкровних казок. Будь-яка казка сягає корінням крові і страху. Це споріднює усі казки. Зовнішня оболонка відрізняється – в північних казках не так багато фантастичного розмаїття, як у африканських казках, але зерно – глибина туги однакові (Франц Кафка)
Перекладені на більш ніж 160 мов світу, казки братів Ґрімм увійшли до жанрового канону і досі зберігають свій культовий статус. Складно утриматися від міркувань над запитаннями «Чому так? Що в них особливого? Чому ці давні історії зберігають свою актуальність і в наші прогресивні часи?»
Казки братів Ґрімм заперечують усі стереотипи, що існують відносно дитячих казок.
По-перше, більшість казок – далеко не дитячі. Так, їх героями часто бувають діти. Але чи це робить історію дитячою? Аж ніяк. Казка – набагато більш універсальний жанр, ніж прийнято вважати у літературних чи широких читацьких колах.
Казки багатофункціональні, полісемантичні, мультикультурні. Це універсальний спосіб узагальнення особистого та колективного (народного) світогляду.
Цю ідею проголошували багато відомих казкарів – Ганс Християн Андерсен, Джон Р.Р. Толкін та Ніл Ґейман не раз підкреслювали, що пишуть не для дітей, а для всіх, хто любить і вміє фантазувати, хто хоче зберегти в собі здатність сприймати світ у його неповторності.
Колись ви станете достатньо старими, щоб знову почати читати казки (Клайв Стейплз Льюїс)
По-друге, не всі казки добрі і тим більше вони не завжди закінчуються перемогою добра над злом. Зрештою, і добро та зло – поняття відносні.
Прикметною особливістю книжок Ґріммів є те, що у їхніх казках Добро має кулаки – й чималенькі.
Маленькі і невинні Гензель і Гретель, рятуючись від відьми, спалюють її живцем, зведені сестри Попелюшки залишаються без очей, а простодушна дівчина на ім’я Червоний Капелюшок разом з бабусею та лісорубами препарують Вовка, напихаючи його черево камінням.
Правий був американський психолог та психіатр Ерік Берн, коли писав у своїй книзі «Ігри, в які грають люди»: «Можливо, мораль сюжету не у тому, що маленьким дівчаткам слід триматися подалі від лісу, де гуляють вовки, а в тому, що вовкам варто триматися подалі від наївних на вигляд дівчаток та їхніх бабусь».
По-третє, не всі казки мають повчальний зміст, мораль чи дидактичний пафос. А ті, які мають, не завжди проносять його крізь віки без втрат у вазі і змісті. Люди змінюються, моральні настанови теж, але казки лишаються пам’ятниками минулому з його викликами та цінностями.
Приміром, Попелюшку нині складно назвати гідним зразком для наслідування. Прихильники(ці) руху за жіночу емансипацію розбивають вщент образ роботящої та слухняної дівчини, що зазнає принижень від мачухи й сестер, отримує дарунки від чарівного ліщинового куща та покірно чекає, доки з’явиться принц на білому коні та повезе її до свого палацу.
«Будь завжди працьовита і добра» - так повчає Попелюшку її матір на початку казки, і далі читачі мають насолоду спостерігати, до чого призводить такий підхід, якщо поряд із працьовитістю і добротою характер не укомплектований почуттям власної гідності та вмінням захищати особисті кордони. Мій улюблений епізод казки – коли принц оголосив «Моєю дружиною стане тільки та дівчина, на яку підійде цей золотий черевичок», і зведені сестри зраділи, «бо в них були гарні ноги».
Будь працьовита і добра, терпи знущання, чекай принца і май гарні ноги – не найкращий приклад для виховання дівчинки.
Сучасний світ, здавалося б, рішуче повстає проти попелюшних стереотипів та пропонованих класичною історією гендерних ролей. Але масова культура продовжує експлуатувати сюжет і охоче множить його у різноманітних жанрах та варіаціях (його відлуння можна сміливо шукати і знаходити, наприклад, у образі Белли Свон – героїні саги «Сутінки» Стефані Майєр чи навіть Гаррі Поттера (особливо у першій книзі Джоан К. Ролінг). З іншого боку, читання та обговорення цієї казки з дітьми відкриває широкі можливості для бесід на важливі теми: стосунки з батьками, різниця між мріями і реальністю, шляхи досягнення успіху, способи відстоювання власного «я» etc.
Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумними, читайте їм казки (Альберт Айнштайн)
Ще одна історія, яка завжди змушує мене думати трохи більше, ніж хотілося б серед глухої ночі у процесі вкладання дітей до сну, – «Казка про Білосніжку».
Не позбавлена гендерних стереотипів та деякої абсурдної логіки, казка оповідає про вічну ворожнечу Добра і Зла, Краси і Потворності, Молодості і Старості, Життя і Смерті. Суперництво двох жінок – мачухи та її пасербиці за увагу та любов батька-короля. Протистояння королеви-тиранки, чию душу розривають заздрість і ревнощі, та доброї і працьовитої (так, знову!) принцеси Білосніжки, характеристика якої зводиться переважно до яскравої зовнішності – «шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як дерево». Мені траплялися тлумачення образу магічного дзеркала як втілення голосу батька-носія ідеалів патріархального суспільства, що визначає самооцінку мачухи та змушує її до самоствердження за рахунок залежної від неї дівчини.
У кожен момент нашого життя ми всі стоїмо однією ногою в казці, а іншою – в безодні (Паоло Коельйо)
Казка містить багато символічних образів і деталей – три краплі крові на білому снігу, темний ліс, сім гномів, отруйне яблуко, скляна труна, три спроби мачухи позбутися суперниці тощо. Але найцікавіше у цій історії, як на мене – її фінал, що має глибокий філософський зміст. У кінці лиха королева дізнається від дзеркала, що Білосніжка досі жива і знову перевершує її красою:
«Як почула це лиха отруйниця, то аж засичала з люті. І стало їй страшно, так страшно, що вона зрозуміла: той страх її вже ніколи не кине. Спершу вона вирішила не йти на весілля, та потім передумала, бо переконалася, що як не побачить молодої королеви, то не матиме спокою. Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам'яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва».
Все могло би завершитися зовсім інакше – мачуху міг би покарати король, принц міг би помститися за свою кохану. Зрештою, це могли зробити гноми чи Всесвіт (закони карми, зрештою, інколи спрацьовують навіть у чарівних казках). Але королеву вбиває страх. Страх, від якого вона тікала протягом всього життя – страх старості, страх конкуренції, страх втратити любов короля. Перенести його на суперницю, плекати ненависть до неї, прагнути її позбутися, і, зустрівшись із власним страхом віч-на-віч, зрештою програти тій, хто у цьому фатальному протистоянні навіть пальця об палець не вдарила.
Є у цьому якийсь античний фаталізм і сповнена психоаналітичних підтекстів шекспірівська трагічність. От вам і казочка для дітей.
