Юрій Винничук: про «Віллу Деккера», любов до Львова й творчу кухню

На днях у світ вийшла нова книга Юрія Винничука «Вілла Деккера» в якій автор затягує читача у атмосферний довоєнний Львів зі шпигунами, історичними подіями та душогубом, який полює в темноті. Саме з цієї нагоди відбулася наша розмова з письменником.

-Як ви готувались до написання роману? Адже у книзі багато історичних постатей та подій, які важко написати правдоподібно, не маючи знань про них.

Тема довоєнного Львова мене захоплювала віддавна. Я її висвітлив у романах «Танґо смерті», «Цензор снів», «Нічний репортер» та «Ключі Марії», який написав у товаристві з Андрієм Курковим. Там всюди події відбуваються в той самий довоєнний і воєнний час. У мене таке враження, що я вже там жив. Бо знаю до деталей тодішній побут. І мені подобається писати про це. Ось і зараз пишу серію оповідок про кримінальний світ Галичини – про злодіїв, бандитів, повій. То була колоритна епоха.

-У вас вийшов головний герой Марко Крилович таким собі Джеймсом Бондом. Він харизматичний, завжди знаходить неприємності й має багато жінок. Чи є у вас якийсь кінематографічний герой, риси якого ви б хотіли використати у персонажах власних книг?

Є і вже використав. Це літературний герой, який також став і фільмовим – Філіп Марлоу мого улюбленого Раймонда Чандлера. Я прочитав усі твори Чандлера, як і Дешіла Геммета, ще в 70-х роках польською та чеською, бо в СССР їх тоді мало переклали. Це визнані класики крутого детективу. Десь підсвідомо їхні герої впливали на мене. Зрештою, як і герої Діка Чейні та Алістера Макліна. Але Марко має і чимало моїх рис та пережив ті ж пригоди, що і я. Бо мені колись довелося дуже тісно поспілкуватися з кримінальним світом 80-тих років і дослідити життя повій. Тому багато чого черпав з власного досвіду.

-Що вас схилило до написання ретро-детективів?

Моя повість «Діви ночі» стала першим крутим детективом в Україні. А образ нічного репортера народився ще у 70-тих роках, і я перший роман написав ще тоді. А видав лише в 2019 році. «Віллу Деккера» я писав паралельно з «Ключами Марії». Писання детективів йде мені легко, я пишу їх відпочиваючи. Може, комусь здається, що автору серйозних творів не варто опускатися до криміналів, але дуже багато письменників робили те саме – і Гемінґвей, і Фолкнер, і Аполлінер, і Борхес. А згаданий Алістер Маклін – це також видатний шотландський поет.

-У вашому здобутку вже безліч книг. Ви і для дітей пишете і різноманітні дослідження. Наприклад, про той самий алкоголь, і ті ж самі ретро-детективи. Який жанр ваш найулюбленіший і чому?

Найулюбленішого нема. Мені всі ці жанри подобаються. Ось зараз пишу п’єсу і мюзикл. Просто коли я чимось захоплююся, то тривалий час цим живу.

Далі знову настав книжковий колапс, нічого не видавалося аж до 2000-го. Тож за ціле десятиліття я видав дві маленькі книжечки «Діви ночі» і «Житіє гаремноє». А весь цей час я й далі писав. Тепер витягаю ці гори паперу, списаного від руки, передруковую, опрацьовую і «печу» роман. Фактично всі мої романи розпочаті й в значній частині написані в той час. Хоч і жоден не завершений.

-Чи є у вас якась система написання книг? Можливо ви складаєте відповідний план і знаєте, чим закінчиться роман ще до того, як почнете його писати, як Джоан Роулінг?

У мені спрацьовує інстинкт читача, коли самому цікаво знати, що буде далі. Тому я наперед не зазираю і даю повну свободу дій своїм героям. А вони діють так, як їм хочеться, а не мені. Інколи навіть підсовують якусь несподіванку. І це не кокетування з читачем. Таке явище давно відоме в літературі і про це признавався не один письменник.

-Чи був у книзі епізод, який писався найважче?

Це останні розділи. Тому я ширше про це не говоритиму.

Коли починаю буксувати, йду прогулятися. Якось в русі у мене легше просувається сюжет.

-Ви однозначно майстер слова й багато читаєте. Як вважаєте чи все дозволено у літературі або ж треба вибудовувати якісь рамки?

В літературі описані геть усі сексуальні збочення, інцести, людожерство, тортури і навіть розмаїті процеси людської фізіології. У Сальвадора Далі є навіть трактат про пукання.

Коли я опублікував чорногумористичне оповідання «Ги-ги», дехто писав, що таке могла сотворити лише психічнохвора людина. А це оповідання перекладене на понад десяток мов. Його особливо полюбили чехи, воно регулярно звучить на їхньому радіо.

-Над чим працюєте зараз?

Ну, оскільки я людина-оркестр, то паралельно пишу дещо для дітей, укладаю нові антології і працюю над романом під умовною назвою «Консул», де події розгортаються у Львові на початку ХІХ сторіччя. А в планах - продовження «Вілли Деккера». Принаймні окремі епізоди вже написані.