Ярослав Лодигін: про Дике Поле, тяглість часів та Божий промисел

На мій скромний погляд, екранізація «Ворошиловграда» Сергія Жадана, яку зробив Ярослав Лодигін, дуже вдала. Мріяли це зробити всі, а Ярослав цю мрію реалізував. Саме про це я і розпитала режисера, коли ми зустрілись у Франкфурті.

— Ярославе, що мають побачити та зрозуміти глядачі в Україні та ЗА кордоном, особливо якщо вони не читали роман?

— Ми зробили таке кіно, яке не потребує знання контексту, щоб його зрозуміти. Не треба нічого знати про ситуацію в Україні, не треба знати роман, навіть із субтитрами не треба знати української мови. Ми намагалися із самого початку тримати в голові такого умовного неукраїнського глядача. У нас в команді був швейцарський копродюсер Міклош Гімнеш, який став очима саме європейського глядача.

— Можеш пригадати якісь смішні чи цікаві ситуації, які виникли під час зйомок?

— На думку спадає одразу одна історія. В маленькому селі на Луганщині, знімаючи деякі сцени на дрони, ми знайшли закинуту церкву 19-го століття зі старовинними фресками. Про неї мало що було відомо, проте виглядала вона дуже цікаво, тож ми вирішили її зафільмувати. Як тільки ми підняли вгору наші дрони, з’явився дядька на велосипеді з рушницею і пивом. Він подумав, що це днрівські чи лнрівські дрони й наказав їх негайно посадити. Але ми пояснили ситуацію і все владнали.

А взагалі ми багато сміялися поки знімали, і кожен день був радісним. А курйози вони постійно трапляються на знімальному майданчику.

— А яка сцена була найважчою?

— Мені особисто було важко знімати кульмінаційну сцену фільму про фінальну «розбірку».

Важко з психологічної точки зору події, дуже багато людей. Ми знімали це одночасно на дві камери, після декількох днів репетицій. І так випало, що саме на ці дні я захворів і сприймав все через димку. Тож найважче було зрозуміти, чи ми взагалі зняли все заплановане. Я не міг спати протягом декілька ночей, доки монтажер не показав мені відзнятий матеріал.

Пізніше я передивився все свіжим поглядом і заспокоївся. Бо це ключова сцена, і якби вона не вийшла, то решта фільму не мала б сенсу.

— А чия ідея була назвати фільм «Дике поле»?

— Мені хотілося максимально точно передати те, що я люблю в цьому романі.

А для мене це, перш за все, трагікомедія, і домінує в ній саме комедійна частина.

Також роль зіграли кілька маркетингових завдань. В Німеччині або в інших європейських країнах «Ворошиловград» — це взагалі слово, яке важко прочитати і вимовити. Більш того, — слово, за яким нічого не стоїть.

Я багато думав стосовно Дикого Поля (прим. авторки: Дике Поле — у вузькому розумінні — історична назва нерозмежованих причорноморських степів, у широкому — назва всього Великого Євразійського Степу, який ще мав назву Великої Скіфії та Великої Тартарії). У нас в країні воно взагалі не відрефлексовано.

Так само разом із тим важливо і поєднання часів. Ми продовжуємо сидіти як ті давні люди на пагорбах на Донбасі, спостерігати як у Жадана («Будда сидів на високій могилі») на «кургані з пам’яті», що побачив велику кількість людей, які проходили ці відкриті землі протягом тисячоліть. Для мене — це теж зрозумілий концепт, ворота та коридор, і хтось захоче жити прямо у дверях, в незахищеному просторі, а хтось хоче залишитися там. Це історія поза часу, і в Жадана в романі з’являються кочові народи не випадково.

Коли я взяв роман і розклав його мовою сценарію, то це було дванадцятигодинне кіно. Хто буде дивитися чи фінансувати таке? Треба було вибирати щось одне, і я обрав Одіссею Германа Диким Полем. Це пригодницьке кіно, в якому багато смішного.

— Що виніс власно ти з фільму та знімання для себе?

— По-перше, це дуже крута професія, крутіша за всіх, якими я займався. Вона вміщує все, що я люблю у світі робити. Вона різноманітна та на кожному етапі неповторна.

— Тобто ти знайшов себе?

— Абсолютно! Хоча це важка професія, перш за все, в психологічному сенсі.

А для цього мені потрібно для них створити оточення та простір, в якому вони зможуть відчути себе цими персонажами й повірити в те, що вони саме ці люди.

І дещо ще я виніс. У нас один із лейтмотивів історії є «Божий промисел». Я не релігійна людина, але дійсно відчув це на собі. Бо іноді мене питали на майданчику, як саме зробити те чи інше, і я пояснював. А потім намагався зрозуміти, як взагалі я так миттєво давав ті відповіді, не витрачаючи багато часу на формулювання думок. Хтось або щось ці думки формує. І я ще раз підтвердив собі, що не можна нічого зробити, якщо ти не працюєш з людьми, яких ти вважаєш спроможними це зробити, апріорі. І це правило працює в різних творчих колективах.

Якщо перед ними людина, яка так відноситься до них.

— Який режисер мав вплив на твою творчу діяльність?

— Як і у всіх, хто починав цікавитися режисерським кіно. Це Тарантіно, Лінч, брати Коени. Останні — це взагалі для мене найкрутіші: різні, смішні, захоплюючі, вони знімають кіно заради кіно. Я люблю фільми з Брюсом Лі, повільні атмосферні фільми навіть без сюжету, вестерни та істерни, пригодницькі фільми. Треба зізнатися, що мої найулюбленіші фільми — про Фантомаса та комедії з Джимом Керрі, саме їх я найбільше передивлявся у своєму житті. І я так і ставлюся до кіно. Я вважаю, кіно має бути таким, або навіть життя має бути таким, ніби ти знімаєшся в кіно з Луї де Фюнесом.

— Дякую, Ярославе, за інтерв’ю та з нетерпінням чекаю на твої подальші роботи!

Розмову вела Ксенія Фукс.

Фото - з офіційної сторінки Ярослава Лодигіна у Facebook.