Нещодавно вийшов новий роман Володимира Єшкілєва «Патерн». Я не міг обійти стороною таку новинку, тим паче не поспілкуватись з його автором, у творчому доробку якого не один роман.
-Пане Володимире, звідки у вас виникла ідея розповісти саме про закулісний бруд телебачення?
-На моє переконання, шоу-бізнес є одним з тих майданчиків, куди першими приходять зміни. А ще там генерують тренди. В шоу-бізнесі зустрічаються інтереси політиків, фінансистів, всіх тих, хто рулить нашим світом. А ще інтереси тих загадкових і темних осіб, яких називають «планувальниками» і які намагаються визначити регіональні та глобальні стратегії на майбутні десятиліття.
Тобто «Патерн» - це роман-попередження. Роман про світ майбутнього, який виникає вже сьогодні.
Хочемо ми цього чи не хочемо. Бачимо ми його, чи не бачимо. І я не концентрую увагу на бруді.
-Ви у своєму романі використовуєте прийом «книга в книзі», адже головний герой читає одну особливу книжку, сюжет якої ми самі дізнаємось, читаючи сам роман. Що вас спонукало до такого засобу розширення історії?
-В цій особливій книжці описана історія переходу молодої людини з однієї суспільної касти до іншої.
Українське суспільство, як ми знаємо, організоване за кастовим принципом.
Правлячі касти намагаються за будь-яку ціну зберегти отримані ресурси та привілеї за своїми сім’ями, за дітьми та онуками.
Проте, на відміну від Індії, в нас народження у нижчій касті не є незмінною обставиною. Можна, за бажання, перейти до вищої. Цей шлях вимагає впертості і жертв (на жаль, не символічних).
Головному герою, котрий, як син чиновника, належить до вищої касти, особлива книжка надає можливість зрозуміти дещо про такі переходи. Як, до речі, і читачеві. За сюжетом, головний герой не користається з цієї можливості, він лише шукає простої відповіді на питання: хто вбив його дівчину. Читач має шанс стати більш проникливим, аніж головний герой.
-Ваш роман просто просякнутий психологічним тиском. Деякі персонажі самі заплутались, де закінчується гра, а де починається життя. Тому стало цікаво, чи часто ви самі відчуваєте тиск суспільства на вас через творчість і як з цим боротись, адже всім не вгодиш?
-Звісно, я відчуваю тиск суспільства. Як і кожному, цього не уникнути.
Суспільство грає у свою гру, а я – у свою. Воно хоче, щоби я виконував щоденні, щохвилинні ритуали, щоби моя індивідуальність кінець кінцем підкорялася колективній волі. А я пишу тексти про ті незримі механізми, які стоять за колективною волею. Про тих ляльководів, які ховаються за декорацією великого колгоспу, що її збудували навколо нас.
Зрозуміло, що ляльководам це не подобається. Вони тиснуть через запрограмованих хейтерів, через плітки та підгодовані тусовки. Це протистояння особистості і системи може здатися виснажливим. Але, насправді, все не так трагічно. Адже система деградує.
Система розрахована на тих, хто вірить, що земля пласка. Система, як хворий звір, ще ричить і смикається, і може травмувати. Але на тотальний тиск вона вже не здатна. Або ще не здатна.
Я говорю, пишу, люди мене чують, читають. І з кожним днем їх кількість зростає.
-Я помітив, що у книзі переважно немає «здорових» сексуальних стосунків. Здебільшого у кожного з персонажа свої вподобання, які далекі від «культурних». Вже не кажучи не про традиційні стосунки. В деякому фрагменті книги одна з героїнь закидає, що чоловіки вже ні на що не гожі, вони лишень хочуть дивитись, а не брати участь. Чи дійсно це так? Чи дійсно чоловіки перейшли у режим підглядування замість активних дій?
-Я б не став розділяти сексуальні стосунки на «здорові» та «нездорові». Я б, радше, казав про свободу і примус у таких стосунках. Секс, серед іншого, є полем здійснення і ствердження влади.
Є люди, і чоловіки і жінки, які маніфестують свою владність через прямий примус інших до сексу. Фактично через ґвалтування. А є інші, які здійснюють свою владу через спостереження, підглядання за чужим сексом, а ще через дистанційне диригування чужим сексом.
В епоху Інтернету, повсюдних відеокамер, в епоху, так би мовити, «гігієнічних» страхів прямого тілесного контакту, «каста спостережників» стає чисельнішою і дуже впливовою. Десь поряд з нами ховається Великий Мастурбатор, якщо згадати назву одного знаменитого полотна Сальвадора Далі. Це така глобальна владна каста, яка кайфує не лише від необмежених можливостей підглядання, але й – у сто разів потужніше – від почуття власної анонімності, власної невразливості. Ця каста пише для світу сценарії такого майбутнього, де в неї буде глобальний, швидкий і гарантований дистанційний доступ до кожного тіла. В першу чергу, до кожного сексуально привабливого, до кожного вродливого тіла. Адже врода є одним з найпотужніших інструментів влади. І роман «Патерн» якраз про це. Про вічні танці вроди з владою.
-Ваш роман «Патерн» скоро можна буде не лише почитати, а й подивитись. Які були труднощі у адаптації роману для екранізації?
-І роман, і сценарій фільму «виросли» з більш раннього мого твору – театральної п’єси «Імпудикус». Саме ця п’єса, яку я написав для івано-франківського «Нового театру» у 2018 році, наснажила режисера Тараса Бенюка на створення фільму. Роман писався паралельно з сценарієм. Зрозуміло, що пряме перенесення усього романного «жєстяка» на екран перетворило б фільм на кіно для вузького кола глядачів. Тому, пишучи сценарій, ми з Тарасом сконцентрувалися на історії головного героя Антона, молодого кар’єриста з «золотої касти». Можливо, Тарасові цей персонаж, якого він, до речі, сам і зіграв у фільмі, є близьким, бо Антон – також режисер. Граючи Антона, Тарас додав цьому персонажу жорсткості та цікавої, як на мій смак, «нефронтальної істеричності». Мені дуже подобається його трактовка цього героя. І, у цілому, я задоволений рівнем екранізації. Молоді актори грають дуже переконливо. А ще – вони красиві і сексуальні.
-Продовжуючи тему екранізації, я знаю, що ви зіграли одну з ролей. Це перший ваш досвід? Чи легко було вжитись у роль?
-Тарас Бенюк запропонував мені зіграти одного з найбільш негативних та відштовхуючих персонажів у «Патерні» – Августина Бавловського. Людину, яка регулює грошові потоки між вродою і владою. Тарас сказав, що для цієї ролі потрібна сильна харизма. Я і купився. Так, це мій першій досвід у кіно. На знімальному майданчику я відкрив для себе багато нового.
Я б не сказав, що було важко, все ж таки я грав персонажа, якого сам і придумав. Було прикольно та пізнавально. Думаю, що такий досвід корисний письменникові, що пише п’єси та сценарії. Тепер я краще відчуваю те, що називають «сценою».
Працюючи над п’єсою «Полігон», яка зараз починає свій шлях на театральній сцені, я використовував цей акторський досвід.
-На останок, ви у романі розповідаєте читачам, що таке патерн. Стало цікаво, як добре ви знаєте психологію людини і як це використовуєте у своїй творчості та житті?
-Думаю, що знання психології людини входить в перелік обов’язкових компетенцій мого фаху. Письменник повинен розбиратися у тому, що діється в людських головах. В житті це помагає будувати стосунки – і з близькими і з далекими. А ще я переконаний: вся та реальність, яка нас оточує, спочатку виникає у людській свідомості. Вона визначається тими шаблонами (патернами) і травмами, які закладені в нас ще з того часу, коли ми були дітьми.
Розмову вів Сергій Степаненко.
Фотоілюстрації – з особистого архіву письменника.
