Вахтанг Кебуладзе: “Розповідати Україні про світ, світові про Україну, Україні про Україну та світу про світ…”
Десять відомих українських есеїстів написали по одному есею на тему «Майбутнє, якого ми прагнемо» (авторками й авторами є Катерина Ботанова, Володимир Єрмоленко, Сергій Жадан, Вахтанґ Кебуладзе, Андрій Курков, Тарас Лютий, Таня Малярчук, Тарас Прохасько, Юрій Прохасько, Наталка Сняданко).
Усі есеї створені в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Проект онлайн-резиденції відбувся за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).
Дев’ять перекладачок і перекладачів з Німеччини, відібраних за конкурсом, перекладають тексти есеїв німецькою. Під час онлайн-резиденції перекладачі мали змогу працювати над перекладом з авторами есеїв, а також відвідувати онлайн-воркшопи та онлайн-семінари, присвячені обговоренню сучасної української літератури, українського книжкового ринку й технікам перекладу. Результатом проекту як раз і стане збірка есеїв, яка після того як побачить світ в Україні, вийде в німецькому перекладі в одному з німецьких видавництв.
Вахтанг Кебуладзе з Андрієм Бондарем
До слова я запросив філософа, автора, упорядника та відповідального редактора збірки есеїв «Майбутнє, якого ми прагнемо», спеціаліста із феноменології, викладача Києво-Моглилянської академії та Національного університету імені Тараса Шевченка, професора, публіциста Вахтанґа Кебуладзе, аби поспілкуватися про нове видання.
Пане Вахтанґу, розкажіть, будь ласка, про цей проєкт і як вам вдалося зібрати стількох авторів?
Це міжнародний проєкт, який підтримали дві інституції: Український культурний фонд і німецький фонд «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє», і тому це україно-німецький проєкт. Книга «Майбутнє, якого ми прагнемо» – це лише частина цього проєкту. Як куратор проєкту я збирав всіх авторів, і, як на мене, запросив у нього найкращих українських есеїстів. Оскільки це україно-німецький проєкт, то додатковим критерієм відбору було знання німецької мови, аби авторки й автори могли взяти участь в «Онлайн-резиденції для німецьких перекладачів» й авторизувати німецький переклад власних есеїв, адже наразі готується до друку німецька версія цієї книжки. Вона має вийти друком у Німеччині у видавництві «Ibidem» у серії «UkrainianVoices».
«Українські голоси»?
Так. У цій серії вийшла й англійська версія нашої попередньої книжки «Ukraine in histories and stories» («Україна в історіях і оповідях») за редакцією Володимира Єрмоленка. В Україні вона вийшла відразу двома мовами – українською та й англійською.
Пане Вахтанґу, уже відбулася офлайн-презентація цього видання. Ми розуміємо, що у нас зараз дуже складна ситуація: ковід, пандемія. Хочеться спитати про те, як пандемія вплинула на творчість?
Вахтанг Кебуладзе з Вадимом Менжуліним
Наша презентація цієї книжки була теж змішана. Ми знімали цю презентацію в «Книгарні Є» без глядачів. Можна подивитися запис цієї презентації в youtube. Пандемія вплинула на всіх нас, змінила триб нашого життя, хоча здебільшого я працюю вдома, у своєму кабінеті. Лише лекції почав читати інакше.
Дистанційно?
Так. У цьому є плюси та мінуси, але я не сказав би, що це зруйнувало професію викладача. Інша річ, що ускладнюється реалізація наших проектів. Скажімо, ми планували звичайну резиденцію, а довелося проводити її онлайн. Я дуже боявся, що ми не наберемо достатню кількість перекладачів. Але ми набрали навіть більше, ніж планували. Мали набрати п’ять, довелося взяти дев’ять, бо були дуже класні заявки. У нас було двадцять заявок на цей проєкт, відбирали дуже ретельно.
Також ускладнюється реалізація дослідницьких проєктів. Навесні цього року я мав їхати в Мюнхен в архів відомого німецького філософа Макса Шелера. Це стажування постійно відкладається. Нарешті маю поїхати.
З одного боку, життя ускладнюється, але з іншого – це цікаві виклики. Ми навчаємося інакше комунікувати, більшою мірою використовуючи соціальні мережі. Чи прилаштована до цього наша система освіти? Адже на підготовку лекції, яку читаєш дистанційно, потрібно набагато більше часу, ніж на те, щоб прийти в аудиторію прочитати лекцію.
Я сподіваюся, що наша система прилаштується. Водночас бракує живого контакту з авдиторією.
Тобто ви відчуваєте, що нема емоційної віддачі від аудиторії? До речі, як вам як викладачу оця от система роботи дистанційна: вам важче взагалі знаходити контакт з аудиторією чи навпаки?
Мені важче. Окрім того я певний, що для того, аби прочитати дуже якісну лекцію, провести воркшоп, потрібна технічна допомога. Тут питання не лише в емоційній складовій, а питання просто в тому, щоби були асистент/асистентка, які розуміються на сюжеті, які стежать за аудиторією, підказують, коли треба відреагувати на якісь питання, модерують. Це дуже важливо. Це в рази підвищує якість такої лекції, презентації, воркшопу тощо. Емоційна складова теж дуже важлива, адже ясно, що, коли ти спілкуєшся наживо з людьми, то інше. Перший раз, коли я навесні прочитав лекцію онлайн, то був настільки знекровлений енергетично, що я просто дві години мав відпочивати. Натомість в аудиторії можу прочитати кілька лекцій поспіль і нормально почуватися. Але до цього звикаєш, такі вимоги часу.
Які у Вас плани на це видання? Де ви його плануєте презентувати і як ви плануєте розкручувати цей проєкт?
Цей проєкт, як бачите, складний. У ньому декілька етапів. Спочатку ми написали есеї українською. Коли всі тексти були готові, я написав передмову до нього. Потому вийшли презентаційні примірники книги «Майбутнє, якого ми прагнемо», які ми даруємо і розповсюджуємо через бібліотеки тощо, але друга частина накладу вже має продаватися.
Я взагалі вважаю, що те, що книжка з’являється на полицях книгарень – це не лише комерція, а також неусувна умова можливості життя книги. Книга, яка не з’явилася в книгарнях, має неповноцінне життя.
Навіть, якщо вона з’явилась в бібліотеках, а не з’явилася в книгарнях – це означає, що життя книжки неповноцінне. Необов’язково, щоб її там масово купували, просто те, що вона стоїть, читачі заходять до книгарні, гортають видання, бачать на полиці, це дуже важлива складова життя книги.
Працюючи над цією книгою, ми зокрема відповідали собі на питання, в чому полягає місія інтелектуалів у нашій країні.
Я завжди сприймав свою місію як просвітницьку. Коли я, скажімо, на початку нульових почав заходити в студентську авдиторію, то завжди жартома казав: «Сприймайте мене не як філософа чи викладача, а як «агента впливу Заходу», як за совєтські часи писала брехлива газета «Правда»».
Моє покоління мало принести в цей пост-совєтський простір якісь елементи світової культури. Я – сучасну німецьку філософію, хтось – психоаналітичну концепцією, інші – сучасну музику, живопис тощо, адже за совєтські часи ми були відрізані від цивілізованого світу. Тобто в нас була дуже важлива місія: розповідати Україні про світ. Але зараз дедалі більше стає важливішим розповідати світу про Україну. Адже хоча Україна після Майданів, після початку російсько-української війни, російської агресії стала постійною темою в світі, але цю тему озвучують здебільшого інші голоси.
Добре, коли дружні голоси, а не Russia Today чи іноземні посіпаки Путіна.
Тому дуже важливо доносити наше бачення ситуації. Це не означає, що з нами відразу погодяться, але головне, аби вони нас почули і зрозуміли, що Україна має культурну суб’єктність, що ми є не лише важливим політичним суб’єктом, суб’єктом дипломатичних перемовин, що в нас є не лише армія, а також філософи, письменники, історики, соціологи, що в нас є візія історії та майбутнього.
Але нещодавно я збагнув, що в нас є ще одна місія: ми маємо розповідати Україні про Україну, маємо культурно зшивати країну, адже часто-густо в Одесі невідомо про культурні процеси, що відбуваються у Львові, а в Києві про те, що відбувається у Харкові.
А, окрім того, ми маємо розповідати світу про світ, про те, як ми бачимо не лише власне майбутнє, а й майбутнє всього людства. До речі, якщо подивитися на географію авторів книги «Майбутнє, якого ми прагнемо», то вибудується лінія від Харкова через Київ, Івано-Франківськ, Львів і аж до Відня та Базеля. Це лінія, яка єднає авторок і авторів не лише з України, а й тих із нас, хто живе за межами нашої країни, зберігаючи органічний культурний зв’язок із нею.
Вахтанг Кебуладзе з Тарасом Лютим
Кілька років тому я виступав на Безпековому форумі в Києві. В дискусії брали участь науковці й інтелектуалі з різних країн Європи. І коли я говорив про власний досвід майданів, моє сприйняття російської агресії, Європи, української євроінтеграції, то реакція майже всіх іноземних колег була приблизно такою: «Ви, українці дивитеся на Європу кінця ХХ сторіччя, ви бачите Європу такою, якою вона була в кінці ХХ сторіччя. А відтоді вона змінилась, і не завжди на краще». Я це розумію.
Мені самому не подобаються в Європі праві та ліві радикали, що сповідують антилюдяні ідеології та симпатизують Росії. Але, може, наш спосіб дивитися на Європу був би помічний для самих європейців, може, завдяки нам вони побачили би те, що ми бачимо в Європі окрім усіх наявних негараздів, і тоді більше сподобалися самим собі.
Розмову підготував Ярослав Карпець
Фото на банері і фото в інтерв’ю взято з особистої сторінки Вахтанґа Кебуладзе у Facebook.