Тарас Лютий: про «Культуру принад і спротиву», Фрідріха Ніцше й сучасну українську філософію

Наша сьогоднішня розмова з лауреатом премії імені Юрія Шевельова 2020-ого року, філософом і есеїстом Тарасом Лютим присвячена його книзі «Культура принад і спротиву», Фрідріху Ніцше та українській філософії.

- Пане Тарасе, наших читачів цікавить, чому ви обрали фах філософа і письменника?

- Завжди непросто говорити на цю тему. Можна віджартуватися, звичайно, мовляв, це фах тебе обирає, або, як свого часу сказав Сковорода: головне — розпізнати сродну працю.

Колись сфера гуманітарного знання мене надзвичайно привабила, ба більше, мені й досі цікаво перебувати в ній.

- Я читав вашу біографію, взагалі ви за фахом технар, себто маєте технічну освіту.

- За першою своєю спеціальністю я - інженер-конструктор, закінчив Політехнічний інститут.

- Тобто така універсальна людина?

- Спочатку я вчився в математичному класі 173-ї київської школи. Це зумовило здобування технічної освіти. Але, закінчивши четвертий курс, я паралельно вступив до Києво-Могилянської академії. А врешті закінчив і КПІ, і Могилянку.

- Наша сьогоднішня розмова присвячена вашій книжці «Культура принад і спротиву». Вона такого жовтого кольору, мене дуже здивувало, що тут виделка зламана, але ж це задум дизайнера. Тут зібрана ваша есеїстика, колумністика, яка була надрукована у журналі «Український тиждень», в ній зібрано дуже багато, і мене здивувало взагалі, як ви опрацьовували літературу, дуже багато різних філософів, опрацьованих джерел, такий в принципі академічний підхід. Що наштовхнуло вас на цю книжку і на її видання? Можливо, якісь виклики часу зараз, якісь такі моменти, які б ви хотіли обговорити зі своїми сучасниками, щось вам болить?

- Основу цієї книжки складають колонки, написані переважно для «Українського тижня», проте і для інших видань. Вони різні за розміром, за темпом, за тематикою. Я тому і поділив книжку на декілька частин і розділів, які, власне, об’єднують певні теми: починаю з теоретичних питань ідеології, потім розглядаю проблеми колоніалізму, постколоніалізму, війни, фанатизму, постправди, війни тощо. Далі переходжу до масовізації культурних явищ, популярної культури, розбираю окремі наближені до цього комплексу аспекти.

Ці тексти виникали по-різному: деякі з них були реакціями на певні події чи на прочитання книжок, були присвячені якимось персоналіям або з’являлися після лекцій і виступів. Тобто були різні приводи.

Є тема, яка мене цікавить, і я намагаюсь в доволі короткому форматі її викласти в есеїстичний спосіб. Тобто це своєрідний гібрид колонки і есею, бо останній зазвичай є розлогим викладом. І коли в мене назбиралася критична маса текстів, а я почав писати колонки з 2016-го року і за чотири роки трохи назбиралося,то я зрозумів, що буде книжка. А щоб вона виглядала більш академічно, я давав покликання на літературу, робив примітки. Чого в колонці робити недоречно. Поволі текст видозмінювався, поєднував різні жанри.

- Дуже цікаво, що ви балансуєте між масовим читачем, який по суті споживає повсякденну літературу, й академічним читачем, який опановує серйозніші видання. Тобто - це синкретичний такий жанр по суті.

- Вочевидь так, бо якщо це, скажімо, студентська аудиторія, то ти вдаєшся до однієї стилістики, але в якийсь момент розумієш, що осередок слухачів збільшується. Тобто з’являються люди, які запитують, де можна послухати лекції на подібні теми. Відтак виникають різноманітні публічні майданчики, де вже є нагода виступити і з лекціями, і з якимись обговореннями, презентаціями, семінарами. Оцей момент і підштовхує до того, щоб поєднувати всі ці форми, намагатися говорити не лише академічною мовою, а й урізноманітнювати усні та текстуальні параметри

- Ви викладаєте в Києво-Могилянській академії, і у вас багато студентів, а чи багатьом студентам ви даєте читати книжку, є якісь відгуки? Ясно, що академічна спільнота відгукується про цю книжку, а от саме юне покоління, студентство… Є якісь люди, з якими ви спілкуєтесь тісно, які можуть дати не фахову, а свою якусь оцінку цьому виданню?

- Книжка в принципі нещодавно з’явилася і вона величенька за обсягом, треба трохи часу, щоби звернутися до неї. З іншого боку, тут зібрані короткі тексти, і, я думаю, що їх можна читати вибірково, в залежності від вподобаної теми, чи блукати між розділами.

Втім, для когось заскладно, комусь залегко. Але, напевно, ніколи не обереш варіанту, коли вдалося б вгодити всім. Та й немає такої мети.

- Я думаю, що буде етично, якщо я скажу, що цю книжку можна придбати в книгарні «Є», в центрі міста, в Києві, я думаю, що і в областях. Коштує вона 186,20. Цю книжку ми обов’язково розіграємо в нашій групі «Сучасна українська література». Дякую, що підписали тій людині, яка виграє книгу. Ми ще не знаємо, хто це буде - жінка чи чоловік, але книга матиме такий автограф: «Шановний читачу, на добру згадку тобі. Тарас Лютий». Дуже приємно.

- Ну, можливо, гендерно не виважено, треба було написати «читачко». Але, як уже спало на думку.

- Що мене вразило в цій книжці, чесно скажу, я не все прочитав, бо книжка потребує насправді підготовки, фахової підготовки, не зовсім підготовленому читачу її буде, як на мене, заскладно читати, ну, це моя суб’єктивна точка зору. І вона дуже про різні теми, тобто як вам вдається охопити теми: і фільми, і масова культура, і ідеології. Як вам взагалі вдається бути фахівцем у багатьох галузях і сферах? Це ж насправді дуже складно.

- Треба сказати, що це досвід багаторічного викладання. Вже майже п’ятнадцять років я цікавлюся подібними темами. В мене з моїм колегою і добрим приятелем Олегом Ярошем є спільні публікації про це…

- Книжка у вас, здається, є спільна.

- Так, у нас є навіть дві книжки, одна присвячена проблемам масової та популярної культури, інша - проблемам ідеології, але, як це часто буває, до тем, якими цікавишся, продовжуєш постійно повертатися й писати з цього приводу. Постійно з’являється цілий огром літератури, ти хочеш зреагувати на неї.

- Хотілось би поговорити далі про Ніцше. Ви - відомий ніцшезнавець, є така дуже товста книжка чорного кольору, така вона мабуть сторінок 900-1000.

- Так, під тисячу.

- Під тисячу сторінок. Скажіть, будь ласка, як ви прийшли до Фрідріха Ніцше, цього німецького філософа видатного (тут можна багато епітетів говорити, хто такий Фрідріх Ніцше), і який твір ви би порадили нашим читачам Книгарні «Є»?

- Ви згадали про книжку, яка тривалий час писалася…

- А скільки, до речі?

- Приблизно років вісім. Навіть у турбулентні часи, що були пов’язані з Майданом, я знаходив час, хоч усі ми були в такому досить дивному стані… піднесеному. Книжка поділена на три великі блоки: найбільший з них – це біографія.

Потім я розглядаю його твори, які на позір здаються епатажними, хоча направду за цією парадоксальністю криються речі, які написані не з розрахунку на сенсацію, а тому незбагненні одразу. Нарешті - йдеться про рецепцію його філософії.

Ніцше, до речі, писав не тільки філософську прозу. В нього є і поетичний доробок. Власне, на цій підставі я іноді перекладаю його ранні, фактично юнацькі поетичні твори. Зрештою, я читаю спеціальний курс про Ніцше і методологічний семінар, де ми розбираємо складні місця його спадщини.

- Я пам’ятаю, коли була теж одна лекція в одному просторі. У ній розповідалося теж про Ніцше, що Ніцше ходив у Альпи. У горах перебував довгий час, а потім приходив з цієї мандрівки і писав. Лекторка говорила, що він був у певній такій «крижаній ванні» і з цієї ванни народжувалися його рядки, його філософія. Ну, мені цей образ дуже запам’ятався, коли я розшифровував цю лекцію і писав по ній матеріал для одного видання. Можливо, от такі моменти цікаві. Те, що не знає взагалі загал, якісь речі, які ви можете сказати про Ніцше, які ніхто не знає.

- Мені важко погодитися, що про це ніхто не знає. Багато чого вже описано. Цього року, у світовий день філософії, в себе на Фейсбук-сторінці я опублікував світлину з тих місць, куди потрапив понад десять років тому. Це провінція в Швейцарії. Альпійське селище. Улоговина між двох озер. Там є невелика скеля, може трохи вища за людський зріст. Зараз вона підписана як «Nietzsche Stein». Саме біля неї Ніцше відкрилася ідея вічного повернення і образ Заратустри. Коли до Ніцше приходили якісь знайомі, він зазвичай водив їх туди. Щойно вони підходили до неї, філософ переходив на шепіт, говорив дуже-дуже тихим зачарованим голосом, вважаючи, ніби щось ставалося з ним. Це було для нього сакральне місце. Він просто міг оторопіти, якась каталепсія наставала. Це відзначали у своїх спогадах багато його приятелів.

- Дуже цікаво, дякую за цікаву відповідь і хороший епізод. І останнє питання. Які перспективи сучасної української філософії, чому українських філософів мало хто знає в Україні?

- Я можу помилятися, але від філософії здебільшого очікують якогось популярного чтива.

Нині взагалі йдеться про тотальну кризу читання. Це стосується не тільки філософських текстів, і не тільки в Україні.

Це пов’язано також із скороченням освітніх гуманітарних програм у всьому світі. Чого там приховувати, життя дедалі більше прагматизується. Людина думає переважно про хліб насущний. Дехто жаліється, що в університеті був дуже нудний курс з філософії. То навіщо знову повертатися до неї? Одначе, справа поволі змінюється, за останні п’ять років так точно. З’являються люди, виступи, тексти, які цьому сприяють. Чути багато нарікань, мовляв, де наші Канти, Ніцше, Гегелі, своя потужна філософська традиція. Але вона не з’явиться знічев’я, якщо не буде середовища, яке буде готове це сприймати, обговорювати. Думаю, ще рано говорити про появу подібних речей. Зараз наше завдання – створювати подібні спільноти та зацікавленість. На жаль, можливо, така робота виглядає дещо невдячною…

- Марудною.

- Так, але поволі можна щось змінити.

- Я вважаю, що українська філософія буде розвиватися, я з оптимізмом на це дивлюся, і наше сьогоднішнє інтерв’ю для сайту Книгарні «Є» - воно покликане для того, щоби філософи українські стали ще більш відомі, їхні праці цитувалися, читалися, обговорювалися в соціальних мережах. Дякую вам, пане Тарасе, за інтерв'ю. Вітаємо із здобуттям премії імені Шевельова, зичимо здоров'я та творчих успіхів.

- Дякую. На все добре.

Розмову підготував Ярослав Карпець

Фотографії на банері та в статті взято з особистої сторінки Тараса Лютого у Facebook