Надійка Гербіш про книгу "Ми живемо на краю вулкана"

29.09.2022

Відгук

Біографія:

Надійка Гербіш — українська письменниця, перекладачка, книжкова продюсерка видання «Подолати минуле: глобальна історія України». Кураторка з міжнародних прав американської компанії «Mosaic Rights Management» для Східної Європи та Нордичних країн. Надійчині книжки стали українськими бестселерами й були відзначені національними та міжнародними нагородами. Кілька дитячих книжок вийшли також шрифтом Брайля та видані в аудіоформаті для використання в програмах інклюзивної освіти. Переклала два десятки книжок високого профілю з англійської – зокрема «Ключові рішення» Дж. В. Буша, «Шлюб, про який ви завжди мріяли» Ґ. Чепмена, «Розвиваючи лідера в собі» Дж. Максвелла, «Снайпер Арафата» Тасса Саади, «Психологія та християнство: 5 поглядів» під редакцією Еріка Л. Джонсона.

Прочитавши у 2020 році вперше повість Надійки Гербіш «Ми живемо на краю вулкана», я не могла позбутися відчуття, що ми, українці, у XXI столітті в центрі Європи живемо як «на краю вулкана». Те, що сталося 24 лютого 2022 року, підтвердило мої відчуття, адже цей день розділив наше життя на «до» та «тепер»... Маю велику надію, що вже дуже скоро настане «після» - після нашої Перемоги! А сьогодні поговоримо про книгу, яка написана про минуле, але має так багато спільного з теперішнім.

Книга про дуже трагічні події нашої історії написана для дітей молодшого шкільного віку. Написана дуже глибоко і разом з тим життєствердно. Як взагалі виникла ідея створити книгу про Голокост для дітей?

У моєму дитинстві мама говорила зі мною про Голокост. Розповідала, переказувала прочитані книжки (вона читала їх англійською), показувала фільми. Зокрема, «Прихисток» про життя Коррі тен Боом, чию родину відправили в концтабори за допомогу євреям, «Список Шиндлера». Коли я підросла, то почала читати книжки про Голокост сама. Але всі вони були про «десь там далеко». Я знала, що мої прадідусь із прабабусею допомагали євреям. Але про те, що в Тернополі й Збаражі, де я росла і проводила літо, були гетто і масові вбивства євреїв, довідалася лише, коли подорослішала. На той момент я вже працювала зі складними темами через дитячі книжки й розуміла, що це – важливий і дієвий спосіб розмовляти з суспільством про історичні травми і їхнє подолання. Коли ми влітку 2019 року зустрілися із пані Оленкою Хіргій, яка саме засновувала видавництво «Портал», я зрозуміла, що хочу написати для неї книжку про Голокост. І дуже вдячна пані Оленці й Анні Процук, яка тоді формувала видавничу програму, що вони не відкинули цю ідею, а одразу її прийняли та допомогли втілити.

Як Ви обирали персонажів? Чи мають ваші герої прототипів у реальному житті? Чи це збірні образи?

Це збірні образи, які мають прототипів у реальному житті. Назва книжки – це цитата з листа, який збаразький єврей у часи Другої світової писав своїм американським родичам з проханням врятувати його доньку. Прикметна риса дівчинки – різні вуха – стала також прикметною рисою головної героїні книжки. Доля тернопільської єврейки Естер Фаірблум має багато спільного із долею Естер із моєї книжки, хоч коли я давала головній героїні таке ім'я, то ще не читала спогадів пані Фаірблум. Історія мами Іди Фінк, авторки книжок «Подорож» і «Сад відпливає», відгукується в історії мами Естер. Українці, які допомагають головним героям – це, власне, мої прадідусь і прабабуся. Імена інших героїв теж невипадкові. За кожним іменем, за кожним поворотом цієї повісті ховається реальна історія. Крем'яний наконечник списа, який тато даруєдівчинці, подарував мені малій колись друг мого дідуся. І так, то я мріяла стати археологинею, як Естер - але так нею і не стала.

Читаючи книгу, розглядаючи ілюстрації, розумієш, що за всім цим стоїть велика праця і дослідницька робота. Привертають увагу деталі, які допомагають в повні відчути атмосферу того часу. Що допомогло Вам так глибоко дослідити цю тему, а потім передати це читачам?

Передовсім – наукова консультантка Тетяна Федорів, дослідниця єврейської історії Збаража.

Наші розмови, її підказки, стоси праць і документів, якими вона поділилася зі мною. Довгі бесіди з українською єврейською поеткою Міріам Драґіною. Уже згадані щоденники, спогади, листи. Мої студентські роки в Лодзі: там я мешкала у квартирі на території колишнього лодзинського ґетто і досліджувала його в найпрактичніший спосіб - ногами, а ще багато про нього читала. Єврейські музеї. Єврейська музика. Фільми й книжки з мого дитинства. Довгі і вдумливі прогулянки місцями, про які писала. Інтерв’ю з літніми мешканцями Збаража. І якесь дуже трепетне бажання розповісти історії померлих на спогад про них.

У творі двічі з’являється веселка. Чому веселка і саме в цих місцях? Що для Вас особисто це означає?

Ця історія писана для дітей, тому там веселка – це про надію. Але для мене вона також означає щось більше. У старозаповітній історії веселка є символом того, що Бог більше не вигубить людство потопом. Це складний символ. З одного боку – це символ надії. З іншого – символ того, що Бог дає людині не просто добру волю, але і право самоврядування. Ми є тими, хто має чинити активний опір злу. Диявол присутній в історії. Дівчинка бачить веселку в гетто – і не може зрозуміти, як така краса може існувати поруч з таким болем. Потім бачить веселку, коли її нарешті рятують і, може, тоді ще не розуміє, але з часом досвідчить, що існування див і надії у цьому світі не нівелює зла. Часом вулкан дрімає. Потім прокидається. Ми маємо бути готовими до протистояння. Веселка нам нагадує саме про це.

Чи виникало бажання написати продовження повісті? Багато дітей, які читали книгу, запитують про те, чи буде продовження, адже дуже хвилюються про долю Естер і її брата.

Якось одна чудова дівчинка Полінка, донька письменниці Слави Світової, написала мені листа, хвилюючись про долю Естер і її брата. Тому щасливе продовження книжки я написала їй у відповідь, теж у перовому листі. Ось короткий зміст: мине час – і Естер зустріне свого брата.

Вони будуть щасливими.

Над чим зараз працюєте (якщо не секрет) і де черпаєте натхнення?

Зараз дуже складно знайти час на письмо. Але я – десь, колись – таки пишу. Сподіваюся, скоро про це можна буде говорити більше. Поки то – проєкти в роботі. А от натхнення – повсюдне. Життя ж взагалі таке крихке, вразливе, часом дуже сумне, але таке гарне. Зараз, у час війни і постійних загроз, особливо хочеться берегти ніжність і красу. Фіксувати, ділитися, примножувати. Тому й пишеться.

Що допомагає Вам переживати складні виклики сьогодення?

Якась несхитна віра в те, що це – ще не кінець історії. Якісний час із тими, кого люблю.

Допомога (максимально практична) тим, хто її потребує. Молитви. Обійми. Діти, пташки, собаки, кошенята, піші прогулянки. Зірки – до речі, Ви помітили, що з комендантською годиною небо стало дуже виразним навіть із вікон квартири в центрі міста? Гори - і навіть сама думка про те, що десь воно є. Очікування весни – у різних сенсах. Ще одне до речі: щоб прикрасити те очікування, я саме збираюся посадити в саду півонії мого улюбленого кольору – це подарунок від дуже дорогої мені жінки. Чорничні пироги, спечені на нашій маленькій кухні.

Осінні квіти у вазах. Музика і книжки. Спроби робити щось нове - днями, наприклад, виліпила на гончарному крузі два глиняних горнятка. Двома словами – найпростіші радості.

Розмову вела Марія Ліоненко.

Довідка про авторку:

Марія Ліоненко — психологиня, учителька, освітня менеджерка, директорка ГО «ВОП «Портал», кураторка пілотного проєкту «Інтеграція книг «Порталу» в освітній процес».