Демотиваційна проза від «П’яного корабля»

Видавництво «П’яний корабель» передусім задумувалося як видавництво перекладної поезії. Але на певному етапі воно не встояло перед спокусою видання короткої прози, і не тільки перекладної. Але ця проза така ж життєствердна, як і поезія, що припливає до українського читача на «П’яному кораблі», себто нежиттєствердна зовсім. Натомість про неї можна сказати, що саме така література дозволяє заглянути глибоко в себе та у світ, роздивитися ті риси і речі, які ми воліємо не помічати ні в собі, ні у світі, і навіть певним чином осмислити їх, отримуючи в процесі заглядання, роздивляння та осмислення ні з чим незрівнянну щемку естетичну насолоду і певний терапевтичний ефект.

Ґеорґ Гайм, «Злодій»

«Злодій» — це збірка із 7 оповідань німецького письменника Ґеорґа Гайма, який творив на зламі XIX–XX століть. Від цих химерних і жаских оповідань по шкірі бігає стільки табунів переляканих мурашок, що куди там королю жахів! Уся справа в тому, що, на відміну від звичних трилерів, проза Гайма навіває якийсь дуже глибинний, первісний жах, який межує з інстинктами. Іноді під час читання хотілось просто пуститися навтьоки або заховатися по самий ніс під ковдрою. Оповідання спочатку видаються дуже реалістичними, а потім ти себе просто ловиш на думці, що ось вже на сцену виходять якісь марева і почвари.

Голод, страх, огида, божевілля, каліцтва, страждання, смерті — це те, про що Гайм дуже відверто розповідає в своїх текстах. Його герої надзвичайно різні, але однаково страшні. Книжка, яка безумовно стала для мене зовсім новим читацьким досвідом, але яку я категорично не радила б вам читати пізно ввечері — тільки при світлі дня! Думаю, зрозуміло чому.

Ірина Стахурська, книжкова оглядачка

Чарльз Буковскі, «Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси»

Гемінґвей казав, що «писати насправді дуже просто — ти просто сідаєш перед друкарською машинкою і починаєш стікати кров’ю». Чарльз Буковскі над друкарською машинкою стікає не тільки кров’ю, а й алкоголем, втомою та меланхолійним цинізмом. Якщо ви постаріли і збираєтесь вмирати — спробуйте Буковскі. Якщо ви радієте своїй молодості — спробуйте Буковскі.

«Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси» — щоденник останніх років життя письменника, який він закінчив за рік до своєї смерті. «Я ношу смерть в лівій кишені. Іноді я витягаю її і кажу: «Привіт, мала, як справи? Коли ти прийдеш по мене? Я буду готовий». Цю книжку особливо добре прочитати тим, хто носить у своїх кишенях не смерть, а життя. Щоб нагадати собі, що ти ще не розбитий страхом, не залитий жовчю, а твої мрії тобі ще під силу.

Аліса Бондаренко, культурна менеджерка

Ростислав Шпук, «Модельний ряд. Хроніки»

«Модельний ряд. Хроніки» — це вибухова суміш іронії, пародії, колажування, алюзій, інтермедій, ліричних відступів і гри заради гри. Спершу ця книжка може здатися старосвітською. В тому сенсі, що не зовсім відповідає духові нашого часу, часу швидких реакцій, млявих ерекцій і скупих ін’єкцій. Її персонажі дотримуються старих поглядів, звичок, правил. Вони ретроґради. Але згодом виявляється, що це футуристична книжка: що далі ти читаєш про них, заглиблюєшся в лабіринти їхніх роздумів, то більше починаєш усвідомлювати, що всі ці фріки не просто сучасніші за своїх сучасників, вони випередили свій час. Вони, як Купер з «Інстерстеллара», намагаються достукатися до нас з майбутнього і повідомити нам щось дуже важливе. Ясно, що тільки обрані з нас розтлумачать їхні шифри. Будьмо уважні.

Як і кожну книжку, я розглядаю її з чотирьох точок: з точки мови, з точки сюжету, з точки сенсів і з точки, яка в кожного своя, приватна. Густа олійна мова Бруно Шульца (мова-живопис), карколомні сюжети Богуміла Грабала, повні рафінованого гумору, ностальгії і смутку, відшліфовані й стиснуті до афоризмів сенси Віктора Пелевіна (який міг би зробити з цього кілька романів) і притаманні тільки Ростиславові Шпуку погляд та спосіб нарації, які заміксовують все це у щось воістину унікальне, за чим ми одразу впізнаємо ориґінальний авторський голос. Ця книжка як ті кришталеві пірамідки з повісті Володимира Сорокіна «Заметіль»: може викликати страшні видіння. Не треба боятися — не станеться нічого, чого вже не міститься в нас. А ввійде тільки те, чого нам бракує.

Мірек Боднар, видавець

Данило Кіш, «Мансарда»

Як філолог, я мала б написати, що «Мансарда» — книжка, яка мене привабила тому, що написав її Данило Кіш, знаковий сербський письменник XX століття, відомий далеко за межами своєї батьківщини та перекладений багатьма мовами світу. А «Мансарда» — перший твір Данила Кіша, в якому, за твердженням критиків, зустрічаємо низку стилістичних прийомів і тем, що будуть повторюватися у пізнішій творчості письменника. Насправді все геть не так. Спрацювала магія твору на якомусь цілком інтимному рівні, де переплелися відлунювання татових оповідей про київську літературну юність і мрії, пошуки ідеалу, розчарування героя, які виявилися такими суголосними моїм власним...

Мов загін химерних і мовчазних сфінксів, виникає перед головним героєм «Мансарди» багато житейських і філософських проблем, серед яких зокрема — доброта чи жорстокість, Надлюдина чи Вселюдина, ідеалізм чи матеріалізм, Дон Кіхот чи Санчо Панса, Гамлет чи Дон Жуан, песимізм чи оптимізм, смерть чи самогубство. Вирішуючи їх у той чи інший спосіб, він доходить до останнього питання: кохання... Що робити, коли юнацький ідеалізм веде до зірок, а життя скидає тебе в буденний бруд, коли ти прагнеш сонця, а на ньому — плями, коли ти витворюєш ідеал, а він виявляється недосконалим, коли Орфей співає своїй Евридиці, а опиняється в обіймах Брудної Киці в припортовій кафані, коли тобі потрібно знайти себе, розпрощатися з ілюзіями, десакралізувати свою мансарду?..

Олена Дзюба-Погребняк, перекладачка