Анотація "Ти наче камінь їла", Войцех Тохман
Книжку-репортаж «Ти наче камінь їла» присвячено війні в Боснії та Герцеговині 1992–1995 років. Войцех Тохман оповідає про повоєнний час, коли група науковців на чолі з доктором Евою шукає масові поховання мусульман, убитих під час «етнічних чисток». Рідні загиблих їздять за експедицією, маючи надію в якомусь із численних могильників знайти останки сина, чоловіка, брата, батька… – і пригадують, переповідають, наче щодня заново переживаючи свої трагедії.
Репортаж як жанр не передбачає метафоричного письма й гучних слів, він визнає лише факти. Тому в Тохмана лунають тільки голоси очевидців. Лячно й моторошно переходити від розділу до розділу, кожен наступний рядок містить несамовите передчуття жаху, острах ступити на заміноване поле, перечепитися за тіло чи кістки, які ще не розпізнала доктор Ева.
Войцех Тохман – польський журналіст, репортажист.
Від 1990 року до 2004-го працював репортером Gazeta Wyborcza.
У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам.
Читати все
Про книжку "Ти наче камінь їла"
«Ти наче камінь їла» — сильна та глибоко зворушлива книга Войцеха Тохмана. Автор заглиблюється в наслідки боснійської війни, досліджуючи стійкість окремих людей і громад, які намагаються відновити своє життя серед руїн конфлікту. Тохман, польський журналіст і письменник, висвітлює жахливий досвід боснійців, які пережили жорстокість війни та геноциду в 1990-х роках. Завдяки спілкуванню з людьми і ретельним дослідженням він проливає світло на травму, стійкість і незламність людського духу, який можна знайти перед обличчям неймовірних страждань.
Назва «Ти наче камінь їла» влучно відображає суть книги. У ній йдеться про, здавалося б, непереборні випробування, з якими стикаються ті, хто вижив, намагаючись примиритися зі своїм минулим. З’їдання каменю є метафорою болю, страждань і гірких спогадів, з якими люди, які вижили, змушені стикатися щодня, але якимось чином знаходять сили витримати усе пережите. Тохман відправляє читачів у подорож зруйнованими війною ландшафтами Боснії, відвідуючи міста та села, які колись були жвавими громадами, а тепер несуть шрами руйнування. Він знайомить нас із різноманітними людьми, життя яких назавжди змінила війна: тими, хто вижив, біженцями, солдатами та звичайними людьми, які намагаються відновити своє зруйноване життя.
Через їхні історії автор розкриває глибину людського страждання та складність примирення. Він досліджує психологічні та емоційні наслідки війни, записуючи історії людей, яких переслідують спогади та часткове почуття провини. Книга також заглиблюється в проблеми відновлення громад і тривалий вплив війни на соціальну структуру Боснії. Письмо Тохмана є водночас зворушливим і спонукальним, малюючи яскраві картини пейзажів і людей, з якими він зустрічається. Він об’єднує історичний контекст, особисті наративи та власні спостереження, щоб забезпечити всебічне та тонке розуміння боснійського досвіду. Його чуйний підхід дозволяє читачам спілкуватися з тими, хто вижив, і отримати уявлення про людську ціну конфлікту.
«Ти наче камінь їла» – нелегка книга для читання, однак оповідає про дуже важливий досвід. Вона є потужним нагадуванням про важливість визнання та пізнання минулого, а також про необхідність емпатії та співчуття для сприяння зціленню та примиренню. Це є свідченням стійкості людського духу та незламної волі до виживання навіть у найскладніші часи.
Також рекомендуємо переглянути інші видання у розділі «Журналістика та репортажі», зокрема книгу ««Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід» Олександра Михеда.
Маленька книжка яку страшно читати. «Ти наче камінь їла». Всього 100 сторінок... В ній просто сухі розповіді, про які можна було б сказати, що вони беземоційні, але ця беземоційність – це результат пережитого і перегорілого, коли просто треба далі жити… Молодий польський журналіст Войцех Тохман протягом двох років супроводжує науковців, що займаються екскугаміцією та розпізнаванням загиблих в результаті війни у Боснії і Герцоговині 1992-1995 років, під час якої серби влаштували етнічні чистки мусульман.
Читати всеВійна закінчилася. Але ті хто її почав, так і не прийняли свою вину в ній. У них винні не вони. «Хто в цьому винен? – питає директор Маркович (керівник центру соіальної допомоги в сербській Іліджі) . – Війна. Хто її тут влаштував? Новий світовий порядок…. Ми виробляли зброю, були конкурентами для усього світового ВПК. І нам улаштували війну». Хтось прийшов і улаштував війну – змусив напасти на іншу країну й чинити геноцид…
Війна закінчилася, але розмовляти про свої біди і нещастя з сербів готові тільки жінки, - це вони контактуюсь з державними і міжнародними службами, журналістами та різними гуманітарними місіями. Виключно жінки та діти, а чоловіки панічно тікають, тільки побачивши людину з фотоапаратом - ануж-бо його по фото впізнає жертва, яка дивом вижила…
Війна закінчилася, і ті, хто вижив, намагаються віднайти своїх загиблих і пропавших безвісти родичів. Комісія з ексгумації знаходить (бо найчастіше масові вбивства робилися таємно) і розкопує могили та детально вишукує все до найменшої речі – можливо саме за намистом, черевиком, шматком светра, пряжкою можна буде ідентифікувати своїх рідних…Так, війна закінчилася, але вона продовжується. Люди вимушені жити поруч – і колишні кати, які так і не були покарані, і колишні жертви. Це життя поруч – воно неможливе, воно страшне, воно розриває зсередини. Хтось беземоційно розказує, як її дочку колись забрав, знущався з неї і розстріляв її колишній хлропець-серб, хтось інший – як його батьків-мусульман здавали сусіди-серби, бо потрібен був вільний бунинок, як… Про це неможливо читати. Написано відстронено, без емоцій, власних висновків і оцінок – просто сухий переказ баченого і чутого, і від цього іще болючіше. І нас очікує те ж саме – бачити непокараних катів, жити поруч з тими, хто був ніби добрим сусідом, але потім твій будинок чи інше майно виявилося для нього більш цінним, ніж твоє життя … Жити поруч з тими, хто нізащо не сприймає власної вини у вчиненому – винні інші, світовий порядок чи щось іще, але не він, не вони…
Назва книги по-своєму страшна: жінка-мусульманка розповідає Тохману, що до неї кожної ночі приходить її закатований сербами чоловік, вона вже й не хоче з ним бачитися, просить не приходити до неї, а він все рівно кожної ночі у її сні. А вранці син їй каже, що вона всю ніч знову скриготіла зубами: «Ти наче камінь їла!». – каже син.
Ця книга – класика світового репортажу. Вищий пілотаж. Так і мають писати журналісти – без емоцій, без оцінок, без особистих нашарувань. Тільки те, що бачиш і чуєш. Це та якісна журналістика, якої так не вистачає Україні.
Не можеш читати, бо від болю і несправедливості стикається все зсередини. І не читати не можеш…
Важка книга. Морально було складно її читати. Дуже коротко й лаконічно описано наслідки війни у Боснії та Герцеговині, але і з таких мінімальних фактів зрозуміло, наскільки жорсткою вона була.