Завжди сучасна

Не випадково 150-річчя з дня народження нашої славної Лесі спонукає мене сказати: «Наша Леся», і розповісти історію під назвою «Моя Леся». Цей текст буде про Лесю Українку, яка сучасна на дуже багато років наперед.

Десь так надвечір мені подзвонили в двері. Це був якийсь 70-й рік, от не згадаю тільки – перший чи другий, та врешті то не має значення. Перед цим я «нагрішив» – прочитав біля пам’ятника Шевченка вірші. Там зібралися люди, щоб вшанувати свого закатованого пророка, якого далекого 1861 року перевезли з Петербурга й перепоховали на рідній землі.

Я навіть не сумнівався, що це вони. І справді, вони повезли мене на Володимирську у своє КДБ. Ну а в мене вдома влаштували обшук. Це в них було перше діло – обшук.

Подумати тільки – в Канаді! Тоді вони за мене й узялися. І чомусь весь час перевозили мене з місця на місце: з Володимирської на Короленка, з Короленка кудись на Печерськ, ще невідомо куди… Кадебістські конторки були чи не на всіх вулицях. Мінялися камери, мінялися слідчі (чи хто вони?), але все одно питання залишалися ті самі.

– Де взяв?

– Хто тобі її дав?

Відразу скажу, що ті допитливі хлопчики були класними філологами й літературознавцями. Певне, в органи їх набрали прямо з університету. Українську літературу знали, як свої п’ять пальців. Отож ті хлоп’ята-жовтенята з університетськими дипломами і настороженими очима кожного разу влаштовували мені щось на зразок іспитів. «А хіба то гріх, якщо та бояриня подалася за своїм коханим в Москву, ми ж усе одно народи-брати?». «А що я думаю про Лесиного дядька, Михайла Драгоманова, про його виступ над труною Шевченка в Києві?» («Не читали? Ну, ну, не обманюйте, ми все знаємо, читали й навіть давали читати такому-то»). «А Леся Українка в тому і в тому вірші збивалася на буржуазно-націоналістичні манівці!», – я ж кажу, літературу вони вивчили просто суперово, бо навіть цитували).

Не знаю, які вони виставили мені оцінки за моє потрактування «Боярині» (мабуть, середні, бо зі Спілки письменників мене тоді виперли, але й не посадили), та це й зовсім не головне.

А мова йде про семидесяті роки, коли вставала Україна. Коли студенти передавали з рук в руки передрукований на цигарковому папері «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, коли на літературних студіях і просто в зашторених квартирах ми читали вірші Миколи Холодного й Василя Симоненка, коли все одно збиралися потайки в таких одержимих людей, як той же скульптор і художник Івана Макарович Гончар (нищили його, як тільки могли: підпалювали двері, спалили майстерню, заборонили все, що тільки було пов’язане з його іменем).  

І знов-таки, незабутнє.

Помаранчева революція, Майдан… Зі сцени ми тоді не злазили. Промови, виступи. Михайло Горинь, Олесь Шевченко, Лесь Танюк, Володимир Яворівський… Зірка помаранчевого Майдану Марія Бурмака з її натхненним «Не бійся жити». «Гринджоли» з їхнім помаранчевим хітом «Разом нас багато, нас не подолати!». Викладалися до останнього. Та часом втома брала своє. І ось одного вечора, коли справді бракувало сил і важко було підтримувати отой високий енергетичний рівень, який панував на Майдані, на сцену вибігли діти. Учні якоїсь київської гімназії. І дзвінкими, чистими голосами зазвучали вірші Лесі Українки:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

І може тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати.

То справді був якийсь енергетичний сплеск, усмішки на вустах і впевненість, що переможемо.

Чому так? А тому що склепана в Москві лицемірна побрехенька «Какая разніца?» все дужче вкорінюється в духовне тло України. Тому що загравання з Москвою принизливе й безнадійне. Тому, що рідна культура й мова не в пріоритетах державної політики, а десь там на задвірках, тому що… Ось один лише приклад цієї тотальної тенденції. В Новоград-Волинську 112 років існувала бібліотека, названа іменем їхньої славетної землячки. Війни пережила, голодомори, а в ювілейний рік Лесі Українки опинилися перед загрозою закриття, з 4 січня вже не працює. І хіба подібне лише в Новоград-Волинську?

То ж як би це виглядало, якби Леся Українка жила сьогодні з нами? Мабуть, написала б ще раз:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся зеленої мли – 

Досвітній вогонь запали

Поки ще зоря не заграла.