Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/osoblyva-dumka/top-5-najkrashchykh-knyh-pro-rosijsko-ukrayinsku-vijnu/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

ТОП-5 найкращих книг про російсько-українську війну

24.02.2022
Відгук

Авторка про себе:

Письменниця, громадська активістка, художниця, головна редакторка та співзасновниця україно-німецького журналу «Gel[:b]lau», голова та співзасновниця ГО «Українське Ательє Культури та Спорту» в м. Штутгарт. Закінчила Донецький Національний Університет за фахом «Англійська мова та література» та Штутгартський Університет Медіа за фахом «Реклама та маркетингові комунікації». З вересня 2019-го року - авторка «Українського Тижня». Народилась в Донецьку, наразі живу та працюю в Штутгарті.

У час інформаційної війни, коли увагу всього світу скеровано на Україну, я б хотіла поділитися своїми особистими книгами-фаворитами, які присвячені болючій темі нашого сьогодення, і які, на мою думку, дуже влучно описують сучасні хроніки нашої історії.

Артем Чех, «Точка Нуль»

Сьогодні на полицях українських книгарень існують цілі розділи ветеранської прози з численними доповідями учасників бойових дій. Це безперечно важливо, найбільше для самих ветеранів та їх близьких. Виписувати травми, розповідати про свій досвід, руйнувати стереотипи, залишати живі свідчення та докази військових злочинів тощо. Але водночас із цим таким творам дуже часто бракує «літературності», професіоналізму, все ж таки не всім на роду написано стати письменниками, навіть якщо дуже хочеться. 

Саме тому важко віднести книгу «Точку Нуль» до ветеранської прози, тому що Артем Чех — це, перш за все, талановитий письменник, який пішов на фронт, а не ветеран, який описує військові хроніки.

Це чесна есеїстика про різні буденності війни, в якій понад усе важливо не втратити людяність. Завдяки іронії чи точніше самоіронії тексти читаються та сприймаються легко, і в цьому їхня велика цінність.

Олександр Михед «Я змішаю твою кров із вугіллям»

Я довго вагалася, перш ніж прочитати цю книгу. Оскільки я народилась та виросла у Донецьку, мені завжди нелегко разом з авторами переміщатися травмованими краєвидами. Я також завжди скептично ставлюся до висловлювань на кшталт «Зрозуміти Донбас» від тих, хто там не народився та не жив, хто не відчував з самого дитинства усі буденні виклики регіону. Адже про це вже багато написано, і дуже часто деякі твори мені здаються більше комерційним кітчем та кон'юнктурою, ніж справжньою та об’єктивною оповіддю про мою малу батьківщину. Проте я дуже зраділа, що Олександр Михед був більш ніж щирим у своїх спостереженнях, правдиво передавши сьогоднішні настрої та непросту історію, яка, очевидно, заклала масивний фундамент для всіх майбутніх подій.

Ця книга дійсно працює як експедиція українським Сходом у часі та просторі.

Щоденники автора під час його подорожей шістьома прифронтовими містами переплітаються з історичними нарисами та інтерв’ю з культурними діячами східного походження. Шість міст, які з початку війни стали відомі широкому загалу лише з новин, постають перед читачами у розмовах з місцевими жителями, з індустріальними запахами та кольорами, з болем повсякденності та відбитком війни. Усі ці міста схожі, але кожне має свою унікальну історію. Болить на всіх сторінках. Цей біль проступає крізь травми радянської тоталітарної системи, воєнні злочини та особливо крізь численні трагедії на шахтах. Михед розкриває точну ціну донбаського вугілля – три смерті на тонну, а назва книги влучно відображає історію шахтаря Нікітіна – мужньої людини, яка кинула виклик системі.

Інтерв’ю та роздуми таких українських інтелектуалів як Алевтина Кахідзе, Сергій Жадан, Роман Мінін, Володимир Рафєєнко, Олена Стяжкіна чи історик Ігор Козловський, який провів 700 днів у російському полоні, розкривають їхнє особисте бачення українського Сходу та їхній болісно гострий досвід. Донбас буквально сповнений міфів, і багато з них, як і стереотипи у нашій свідомості, просто потрібно знищити. Можливо, ця книга допоможе вам у цьому.

Сергій Лойко, «Аеропорт»

Я прочитала останню сторінку «Аеропорту» в далекому 2015-му році в той самий день, коли отримала довгоочікувану перепустку до зони АТО. Ця книга мене буквально «вбила», вона розрізала усі незагоєні шви, тому що саме Аеропорт став своєрідним символом російсько-української війни та моїм особистим символом.

Річ у тому, що я й сама була в рядах останніх пасажирів новенького терміналу донецького аеропорту, коли вилітала з рідного міста наприкінці квітня 2014-го року. Сучасний, красивий, з яскраво помаранчевими залами, в яких важким тягарем нависла загроза чогось неусувного та катастрофічного. Тоді там ще висіли українські прапори. Я йшла по відполірованій до блиску підлозі та відчувала цю загрозу буквально кожним нервом. Аеропорт був майже пустим. За два тижні він зупинив роботу. Ще за декілька тижнів від нього залишились тільки руїни, власно як від решти мікрорайонів неподалік. На кладовищі біля аеропорту — могила моєї бабусі, а неподалік — будинок моїх рідних. Усього цього більше в мене немає. Натомість є агресія, біль, ненависть, злість та безмежна повага та вдячність усім воїнам, які побували у тому пеклі.

Лойко майстерно зобразив усі ці емоції у своєму творі без зайвої патетики. Ця книга про людей та людяність, про братерство, про любов до найдорожчого та найдорожчих. Попри певний жанровий дисонанс та стилістичні недоліки я вважаю цю книгу дуже необхідною. Автентично та реалістично автор зображує одні з найжахливіших подій „війни, якої не повинно було бути“ і залишає важкий металічний посмак після прочитання.

Євген Положій «Іловайськ»

Разом із цим романом в нашу мову прийшла до того не знана військова лексика, терміни, поняття, жаргонізми, з якими ми до того ніколи не стикалися. Ця книга вийшла вчасно — ми всі потребували належно викладеного опису Іловайської трагедії, без надмірного апокаліпсиса, без пафосу, але з чіткими фактами та правдивими розповідями.

Навіть не можу уявити, наскільки важка в психологічному сенсі була проведена робота автором книги, адже шістнадцять новел „Іловайська“ засновані цілком на реальних подіях та болючих травмованих спогадах.

Євген Положій не дає відповіді, хто винен в «іловайському котлі», проте досить сміло та прямо великими буквами ставить чіткі запитання. Книга з правильною громадською позицією про трагедію, яка стосується кожного.

Сергій Жадан, «Інтернат»

Як і решта українського (та й не лише) літературного всесвіту, я дуже чекала на роман про війну саме від Сергія, і дуже довго його ковтала, хоча особисто для мене він виявився не таким пекельно болючим як «Аеропорт». Але їх і порівнювати не можна. Зовсім різні полюси та фокус. В «Інтернаті» немає героїзму. Натомість є буденність людей на окупованих територіях та процес переоцінки цінностей людини, яка ніколи не думала про те, хто вона є.

Але в «Інтернаті» понад усе мене вразила стилістика та наратив описів місцевості, тут в автора таланту не позичати, Жадан — могутній геній стилю.

Кольори, «арматурне небо», птахи, яких немає… Всі, хто Там був, розуміють влучність цих описів, які травматичними флешбеками в моєму випадку проносилися крізь сторінки. Потужна, досить прозора символічність. Образ тиші, страшніше якої нічого немає, коли ти знаходишся «там».

І ті кляті пси, яких автор помістив як розпізнавальні знаки… (Я відразу згадала, як під час мого перебування в зоні АТО спочатку намагалась їх всіх нагодувати, а потім зрозуміла, що усіх не нагодуєш, так само як усіх не врятуєш).

Я вважаю, що «Інтернат» треба прочитати кожному, тому що це вже не художній репортаж, а пронизаний алегоріями та влучними метафорами роман про війну, в якій ми всі опинились, хтось більш, хтось менш.

Читайте також:

Отримуйте знижки та книжкові анонси на пошту