СПІН-ДИКТАТОРИ: ЯК ЗМІНЮЮТЬСЯ ОБЛИЧЧЯ ТИРАНІЇ В ХХІ СТОЛІТТІ

СПІН-ДИКТАТОРИ: ЯК ЗМІНЮЮТЬСЯ ОБЛИЧЧЯ ТИРАНІЇ В ХХІ СТОЛІТТІ

Світовий порядок, дедалі більше орієнтований на владу, змушує нас намагатись краще зрозуміти сучасні автократії та їх населення. Автори книги «Спін-диктатори. Як змінюються обличчя тиранії в ХХІ столітті» Сергій Гурієв і Деніел Трейсман змальовують картину сучасних тиранів і напрочуд детально документують її у своїй книзі, спираючись на цікаві дослідження і особистий досвід. Сучасні диктатори та автократи дедалі частіше використовують пропаганду, дезінформацію та маніпуляції відносно населення, щоб залишитися при владі, замість жорстоких репресій та насильства — така центральна теза книги.

Ці так звані «спін-диктатори» часто навіть прикидаються демократами, допускаючи вибори, опозицію чи навіть дисидентські групи — але завжди доти, поки вони мають змогу контролювати їх і доки це не становитиме реальної загрози чинній владі. Наприклад, замість того, щоб повністю придушити незалежні ЗМІ, «спін-диктатори» використовують інструменти фейкових новин, довільних звинувачень або масивних податкових вимог, які є в їхньому розпорядженні,  проти противників режиму, щоб знизити свій вплив. Автори стверджують, що сьогоднішні авторитарні правителі перейшли від жорстких репресій до тоншої тактики. Ключові концепції цієї книги знайдуть застосування в майбутніх дослідженнях авторитаризму і надихнуть вчених на глибоке вивчення мінливого характеру сильних світу цього.

Також автори відзначають, що розподіл на «диктаторів страху» та «спін-диктаторів» не є абсолютним. По-перше, не всі сучасні авторитарні режими є політтехнологічними, враховуючи, що режими в Саудівській Аравії, Китаї та Ірані, як і раніше, керують за допомогою залякування і значною мірою покладаються на відверто насильницьку тактику для контролю над суспільством та збереженням влади. І автори намагаються донести до свідомості читача ідею про те, що сьогодні більшість авторитарних правителів покладаються на тонші форми контролю та маніпуляції, ніж на старі насильницькі та відверто репресивні тактики. Це підтверджується емпіричними даними, представленими у книзі:  частка «спин-диктаторів» серед в авторитарних країнах різко зросла з 13% до 53% із 1970-ті по 2000-ні роки.

 По-друге, диктатори можуть змінювати тактику протягом свого перебування при владі. Наприклад, коли Володимир Путін уперше прийшов до влади в Росії у 2000 році, він заявив, що підтримує принципи демократії. Якийсь час він зберігав демократичну видимість, поступово підриваючи систему стримувань і противаг і концентруючи владу у своїх руках. На той час, коли Путін повернувся на пост президента Росії у 2012 році, він явно дотримувався іншого сценарію, який був ближчим до «диктатури страху». Це могло бути пов’язане зі страхом втратити владу, викликаним масовими демонстраціями 2011 року, які розгорнулися в Росії через шахрайство на тогорічних парламентських виборах.

Попри те, що сьогодні існує багато нових авторитарних тактик, автори книги звертають нашу увагу на деякі спільні риси в цих тактиках: вони непрямі, ненасильницькі та обов’язково приховані. На відміну від «диктаторів страху», «спін-диктатори» не карають своїх опонентів прямо чи жорстоко. Натомість вони намагаються дисциплінувати їх, звинувачуючи у неполітичних, проте ганебних злочинах, які відрізняються залежно від креативності режиму. Наприклад, президент Казахстану Назарбаєв використовував звинувачення у відмиванні грошей, корупції та зберіганні зброї для переслідування політичних суперників і журналістів.

Теза №1. Диктатури 21-го століття ґрунтуються на іншій моделі

У 20-му столітті диктатори тероризували своїх підданих, змушуючи їх підкоритися. Вони відкрито використовували масові репресії та ідеологію. Але у 21-му столітті диктатори інші. Наприклад — уряди Угорщини, Росії, Сінгапуру, Туреччини та Венесуели. Мета цих диктатур залишається незмінною: панування та контроль над суспільством. Але метод нових автократів — зміцнення диктатури через використання маніпуляції та розповсюдження фейкової інформації. Вони прикидаються демократами й проводять вибори. Вони допускають існування якихось незалежних ЗМІ та якоїсь опозиції, а на папері заявляють, що нічим не відрізняються від своїх західних колег.  Вони одягають свої режими в символи та риторику демократії, використовуючи при цьому владу держави для поступового ослаблення та придушення опозиції. А ще, з новими диктатурами важче боротися, тому що вони зазвичай діють у рамках конституційних і парламентських систем.

Теза №2. Спін-диктатори використовують приховану цензуру і квазідемократію

Щоразу, коли лідерам ЗМІ потрібно придушити активістів опозиції, вони роблять це потайки. Вони заперечують вбивства лідерів опозиції та відкрито не вдаються до політичних репресій. Коли вони саджають лідерів опозиції до в’язниці, вони роблять це за неполітичними звинуваченнями, такими як податкове шахрайство або підроблені документи, але ніколи — за політичними звинуваченнями.

Вони також використовують цензуру прихованим чином. Люди, які живуть у цих країнах, не до кінця усвідомлюють, що їхні ЗМІ не є вільними, бо цензура більше не є офіційною. Це працює, наприклад, через затримання редакторів і цькування журналістів. І в цьому сенсі знову ж таки спін-диктатори претендують на те, щоб нічим не відрізнятися від демократів.

«Спін-диктатори» використовують пропаганду, але їхня пропаганда не ідеологічна. Вони говорять про себе як про обраних, компетентних лідерів, які мають на меті підтримку економічного розвитку та процвітання своїх громадян. Також вони допускають вибори, і в цих виборах часто беруть участь кандидати від опозиції, щоб створити враження, що «спін-диктатура» є демократією. Однак ці вибори не є демократичними виборами, а кандидатів від опозиції починають переслідувати, в них немає доступу до ЗМІ й рівних умов гри, і тому їхні шанси на перемогу набагато нижчі або нульові.

Теза №3. Модернізація не обов’язково має призводити до демократизації

«Спін-диктатура» — це нове покоління недемократії, яке з’явилося як відповідь на глобальну модернізацію. Модель спін-диктатури найкраще підходить для сьогоднішньої глобальної економіки — з транскордонною торгівлею та інвестиціями, технологічним прогресом, проривами у глобальних інформаційних та комунікаційних технологіях та встановленням ліберального міжнародного світового порядку після холодної війни. 

Замість того, щоб розвалитися, диктатури трансформуються в нові «спін-диктатури», які продовжують співіснувати із силами модернізації.

Тому важливою є не лише модернізація всередині країни, а й модернізація у світі загалом. Адже багато «спін-диктатур» не є джерелами капіталовкладень та торгівлі, але вони є бенефіціарами глобалізованої економіки. 

Теза №4. Відсутність розширення освіченого класу свідчить про стагнацію економіки

Причина в тому, що політтехнологам потрібно у будь-який спосіб змусити замовкнути освічені класи. Є люди, які розуміють, що відбувається, і хочуть донести до широкого загалу, що диктаторський режим треба змінити. Тож змусити цих людей замовкнути  — це завдання, без якого неможливе виживання «спін-диктаторів». 

З іншого боку, політтехнологам потрібен освічений клас, бо у сучасній економіці саме освічений, творчий клас має вирішальне значення для економічних показників. Більшість «спін-диктатур» — це країни із середнім рівнем доходу, яким необхідний постіндустріальний економічний розвиток. Тому в той час, як деякі «спін-диктатури» розпадаються і стають демократіями, деякі з них фактично розвертаються і повертаються до моделі XX століття з використанням масових репресій. 

Теза №5. Примусова демократія посилює спін-диктатури. Чи є вихід?

«Спін-диктатори» полюбляють просувати наратив про те, що Захід нічим не краще. У цьому сенсі Захід, що просуває демократію силою, дає спін-диктаторам можливість переконати своїх громадян у лицемірстві Заходу. Таким чином, ворожа взаємодія не повинна доходити до встановлення демократії силою. Демократія має належати самим громадянам, і підтримка продемократичних активістів — набагато більш перспективний спосіб протистояти диктатурам, аніж просувати демократію військовими засобами.