«Прозорі і невидимі». Чому вони мовчать?

Мовчи. Терпи. Бо як не терпиш – яка з тебе жінка? Не висовуйся. Не скаржся. Поступися. Будь розумніша. Не будь лінива! А то хто тебе таку заміж візьме? Будь вище цього. Будь чемна. Будь лагідна. Не галасуй. Дівчата так не роблять, а ти-же-дівчинка!

Хлопчик замахнувся на тебе лопаткою в пісочниці? Битися не можна, ти-же-дівчинка! Розбила коліна, гасаючи вулицями? Терпи, не скигли, ти-же-дівчинка! Якась незнайома бабуська чи дідок в автобусі лізуть тебе обціловувати і саджати на колінка? Не вередуй, будь чемна, ти-же, прости-господи, дівчинка!

«Про що вона мовчить» - це півсотні жіночих історій про мовчання й бунтарство, про щирість та біль, про втрату і відродження (а часом і зшивання себе по клаптикам наживо), що зібрані під однією обкладинкою. Книга для жінок, написана жінками, яку абсолютно точно варто читати й чоловікам. Це перша книга видавництва Creative Woman Space - і вона одразу поцілила в яблучко!

Дев’яності роки в цьому плані була визначальними. Це все ще були часи, коли жінці, яку за зачиненими дверима квартири гамселив її чоловік, може, і співчували, але одностайний наратив був такий: то їхні сімейні справи, самі розберуться, а вона нехай терпить, така вже жіноча доля. Думка про виклик міліції видавалась сміховинною. А наступного дня сусідка, ховаючи очі під темними окулярами, мовчки посміхалась тобі на сходовому майданчику, а ти чемно віталась із нею – і всі розходились по своїх справах. Мовчання спотворило не одне жіноче обличчя і не одне жіноче життя. Мами мовчали і не розповідали дівчатам підліткам про місячні, бо говорити «про це» соромно. Доньки мовчали, що їх лапав і обмацував в тролейбусі мерзенний бугай з перегаром, бо соромно – сама ж мабуть винна, та й хто повірить? Жінки безпорадно мовчали, коли на огляді в гінеколога лікар мало не по лікоть пхав у неї руку і сичав у відповідь на зойк: «а в ліжку катулятися тобі було не боляче?»

Мовчать про свої невдачі, бо завжди буде поруч той, хто охоче діткне «а ми тобі казали, нашо воно тобі треба!». Мовчать про свої страхи, про свої пристрасті, про тіло і тілесність, про місячні і про клімакс, мовчать про свій дискомфорт і надмірний тиск чужих сподівань, мовчать, коли потребують допомоги, мовчать, коли хочуть кричати так, щоб їх почули аж на сусідньому континенті. Жінки надто довго вірили і сподівались – мовчання їх захистить, тоді як насправді мовчання лише заганяє в глухий кут безпорадності і повністю знерухомлює. Бо коли ти мовчиш – ти зручна, «прозора і невидима», комфортна, придатна для існування в соціумі. Але щойно починаєш говорити і стаєш незручною, неприємною, вередливою, наполегливою, сміливою, затятою, пристрасною, чесною - темрява довкола розвиднюється.

Колись одна моя подруга за кавою зауважила, мовляв, ми зараз живемо у найкращі по відношенню до жінок часи. Я вже відкрила рота, щоб протестувати, бо ж які вони кращі, коли патріархальний світ охоче витоптує і нищить зелені паростки і врожаї здобутків жіноцтва, що їх виплекали перші покоління феміністок. Та мусила визнати: моя подруга права. Хай світ недосконалий, і поле для покращення неозоре й неоране, та все ж сьогодні жінки окрім «права мовчати»- можуть скористатися й іншим правом: говорити і бути почутими.