Про важливість погляду: «Вічна людина» Ґ.К. Честертона
Вас може зацікавити
Обкладинка книги Ґ.К. Честертона «Вічна людина» зачепила мене: великий терновий вінець одразу став людським вінцем. Терня у тому вінці – не тільки матеріальні клопоти, проблеми зі здоров’ям, непорозуміння з близькими. Це питання чи крик: «Боже, де ти?». Не обов’язково крик належить атеїсту, буддисту, конфуціанцю. Він виривається часом із глибини християнина. Того, що втратив здивування; того, хто звів любов до звички, і, живучи в тіні релігійності, втратив Світло віри, відчуття Божої присутності.
Для мене «вічний» – не так належний вічності, як той, що зазирає нам у вічі.
Погодьтеся, коли нам дивляться в очі, відчуваємо близьку, живу присутність. Мабуть, цю ідею і передавали іконописці у всі часи, адже, де б ми не були, Зображений на іконі дивиться на нас – ніби каже: «Спиняю погляд на тобі, ти особливий/ особлива». Ніби запрошує: «Поглянь мені у вічі».
Книга Ґ.К. Честертона «Вічна людина» допомагає пригадати, що християнство не старіє – воно завжди нове, завжди новина, добра новина. У її центрі – Дитина, що тримає зорі. Дитина, яка народилася у печері (під землею), аби освітити землю Світлом блискавки. Людина, одна з люду. Творча людина (винахідлива, мудра, з глибиною і глибинною силою), що виявляється у відповідний спосіб і момент.
Ця книга не має на меті переконувати чи запевняти. Її завдання – змусити замислитися і зіставляти: теорію про «печерну людину» з історією про «Людину в печері», міфологію з релігією, християнство з ісламом і т.д., окреслюючи щоразу спільне та відмінне.
Її мета – відучити нас від гадки, що більше – завжди важливіше чи ґрунтовніше. Її прагнення – підштовхнути нас до думки, що «громадянська свобода вище, ніж рабство, духовна свобода – вище, ніж громадянська». Розбудити в кожній людині прагнення духовної свободи, яка є справжнім чудом: людина, що засмакувала її, не зникає в час темряви і влади зла, але освітлює темряву. Аби не допустити нового рабства, що завжди гірше за старе.
Іноді людина готова йти напролом і руйнувати стіни. Мабуть, оте бажання виникає від відчуття безсилля, від почування себе «нулем».
Людина забула: коли має ключ віри – руйнувати стіни не конче. «Якщо має відвагу сурмити – стіни впадуть», – додам я. От тільки стіни часом є для нас ілюзією затишку, що вміщає все, але не веде нікуди (точнісінько, як «0»). А так не далеко і до відчаю, коли веселощі не веселять і виникає відчуття, що світ (загальний чи твій особистий) – нічого не означає.
Людина потребує мети – нової і тому небувалої землі. Цією землею є не Едем чи небесний рай. Цією землею є Царство Боже всередині нас, щоразу нове – сповнене новим світлом Істини і відкрите на зовнішній світ, як на захопливу пригоду.
Якщо хочете найкращу метафору віри від Честертона – ось вона: «Мертве пливе за течією, живе пливе супроти течії».
Тому той, хто вірить, має войовничу відвагу надії, що допомагає йому не йти за модою і очікуванням світу та ніколи не відмовлятися від власних слів.
