“Раптом Гек спитав: – А що пірати мають робити? Том відповів: – О, їм живеться чудово! Вони захоплюють у полон кораблі, потім спалюють їх, а награбоване золото закопують у глухих місцях на своєму острові, де його стережуть духи та всяка інша нечисть…”
Коли заходить мова про піратів, у свідомості більшості людей виникає стійкий набір стереотипів: одноногий або одноокий розбійник зі строкатою банданою на голові та папугою на плечі, який без угаву кричить «Піастри! Піастри! Піастри!»; мапа таємничого Острова Скарбів, на якій хрестиками позначені місця заритих скарбів; пісня «Йо-хо-хо!», зловісний чорний прапор із зображенням черепа або скелета та ін. Але можливий також інший міфоутворюючий підхід: змалювання в уяві пересічних громадян образів «благородних розбійників» на кшталт байронівського Корсара або капітана Блада – героя романів Рафаеля Сабатіні.
Міфічні образи піратів мають дуже мало спільних рис з реальними джентльменами удачі.
Ставши піратами, ці розумні й симпатичні хлопці все ж зберегли в собі привабливі лицарські риси. Хай там як, нам пропонують мати справу не з реальними піратами, «якими вони були насправді», а з міфами, які зображують або закоренілих негідників, або романтичних красенів, котрі через певні несприятливі обставини опинилися в поганій компанії.
Звичайно, міфічні образи піратів мають дуже мало спільних рис з реальними джентльменами удачі. Слід пам’ятати, що в різні історичні епохи, у різних регіонах планети та у різних суспільствах існували численні різновиди морських розбійників.
Окрім класичних піратів, котрі з часів Давнього Риму вважалися «ворогами усього людства» і грабували всі зустрічні кораблі, простори морів борознили кораблі вікінгів, каперів, лікеделерів, вітальєрів, морських гезів, ускоків, корсарів, приватирів, ваку, флібустьєрів, буканірів, форбанів, рейдерів і багато інших мисливців за чужим майном.
Усі вони, в широкому сенсі, були піратами, утім між ними було й чимало відмінностей. Наприклад, капери, корсари і приватири не вважалися злочинцями. Це були приватні особи, які отримували від держави ліцензію (каперське свідоцтво, або корсарський патент) на право захоплення іноземних суден під час війни.
Яким же чином у масовій свідомості вкоренилися стійкі та погано пов’язані з реальністю уявлення про піратів-лиходіїв і піратів-лицарів? Виною тому – легенди про знаменитих джентельменів удачі, які виникли у так звану «золоту епоху» морського розбою, тобто у XVI – першій чверті XVIII століття. Їх у країнах Західної Європи та в північноамериканських колоніях Англії породили народні чутки, які живилися розповідями очевидців – моряків, торговців, місіонерів і мандрівників. Свою лепту у формування міфів про піратів внесли також професійні міфотворці – газетярі, письменники і поети (останнім особливо добре вдавалися балади про знаменитих піратських капітанів). Найбільше книг, мемуарів і трактатів про ризиковані заморські експедиції та пригоди друкувалося в Англії, тому саме там тема піратства була особливо популярною. У XVII столітті книжки про знаменитих піратських ватажків почали видаватися також у Голландії, Франції, Іспанії та німецьких державах. Бестселером стала книжка піратського лікаря А. О. Ексквемеліна, видана 1678 року в Амстердамі під назвою «Американські морські розбійники». Невдовзі її переклали англійською, іспанською, французькою і німецькою мовами.
Ще одним «хрещеним батьком» піратського жанру в літературі по праву вважається Даніель Дефо, автор кількох пригодницьких романів про англійських морських розбійників кінця XVII – першої чверті XVIII століття. 1719 року був опублікований його роман «Король піратів» – вигадана автобіографія капітана Джона Ейвері, того ж року – роман «Робінзон Крузо», а 1720 року – роман «Життя і піратські пригоди славетного капітана Сінглтона».
У XIX-XX століттях свій внесок у формування міфологізованих образів морських розбійників внесли лорд Байрон (поема «Корсар», 1814), Вальтер Скотт (роман «Пірат», 1822), Вашингтон Ірвінг (збірник «Розповіді мандрівника», 1824), Джеймс Фенімор Купер (роман «Червоний Корсар», 1827), Едгар Аллан По (оповідання «Золотий жук», 1843), Чарлз Кінґслі (роман «Вперед, на Захід!», 1855), Гюстав Емар (романи «Флібустьєри», 1860; «Морські цигани» і «Золота Кастилія», 1865), Роберт Луїс Стівенсон (роман «Острів Скарбів», 1883), Еміліо Сальгарі (роман «Чорний корсар», 1898), Джеймс Баррі (п’єса «Пітер Пен», 1904), Рафаель Сабатіні (романи «Одіссея капітана Блада», 1922; «Хроніка капітана Блада», 1931; «Чорний лебідь», 1932; збірник повістей «Удачі капітана Блада», 1936) і десятки інших, менш відомих авторів.
Окреме «спасибі» можна сказати американському художнику-ілюстратору та письменнику Говарду Пайлу, який малював і писав на рубежі XIX-XX століть. Вигадані ним образи піратів – у банданах і з сережками у вухах – стали класичними. Вони перекочували в комікси, книжки для дітей, атракціони, кінофільми, а останнім часом – і в комп’ютерні ігри.
Під впливом дивних асоціацій і романтичних уявлень тема піратства та піратів у модерні часи набула нових сенсів і забарвлень. З’явилися поняття «повітряне піратство» (злочини, пов’язані із захопленням повітряних суден), «радіопіратство» (діяльність незаконних радіостанцій), «літературне піратство» (плагіат, або привласнення чужого твору і публікація його під своїм іменем), «інтелектуальне піратство», «інтернет-піратство», «IT-піратство» (це – крадіжка та розповсюдження чужих творів, у тому числі – в інтернеті). Під прапором «вільного розповсюдження інформації» у різних країнах створюються «піратські партії», які намагаються відстоювати «право» користувачів на безоплатне використання чужого інтелектуального продукту – звісно, ігноруючи авторські та суміжні права фізичних і юридичних осіб, які хотіли б заробляти на законному володінні таким продуктом.