«Бігуни» – це різнорідні шматки тексту, відірвані один від одного, що разом мають складати консервоване тіло тексту, у якого є усі шанси воскреснути в уяві.
Книжка потрапляє до рук і щосили намагається вирватися і загубитися серед стосу інших до кращих часів – тих, що ніколи не настануть.
Чеслав Мілош - польський нобеліант 1980 року - у книжці «Земля Ульро» свої позалітературні пошуки порівняв з читанням тих книжок, які чинять більший опір і містять якусь обітницю. «Бігуни» побачили світ у 2007 році завдяки польській письменниці Ользі Токарчук, що як і Мілош, у 2019 році отримала Нобелівську премію.
Про опір «Бігунів» можемо говорити з більшою чи меншою впевненістю – короткі та дуже короткі сюжети змінюють один одного, деякі з них періодично виринають знову.
Рефлексії героїні від першої особи змінюються детальними психологічними історіями інших людей від другої особи, різноманітні міркування про все на світі перетікають у детальні описи законсервованих людських органів та тіл. Якою є обітниця «Бігунів» – тут складніше.
Сюжети «Бігунів» внутрішніми станами персонажів невпинно рухаються навколо земної кулі у відносному теперішньому, а також минулому історичному часі.
Продовжуючи думку про позалітературні пошуки, Мілош пише, що «…загалом, це твори, у яких зламано чіткі поділи на жанри, а зміст пробиває собі нові русла».
Мабуть, «Бігуни» – не єдиний і не останній твір, якому складно підібрати жанр. Принаймні мені не доводилося читати щось подібне. «Бігуни» – це збірка різних рефлексій, спостережень та історій, які поєднані, мабуть, темою руху, оскільки ця тема є закладеною у назві, у подорожах персонажів, а також у структурі роману.
Якщо, скажімо, різні текстові формати поєднані в одному (як у «Бігунах»), то долання коротких текстових відрізків одного за одним схоже на постійну зміну локацій і станів у цьому русі, а, отже цей рух є більш інтенсивний, ніж, скажімо, у «Пані Боварі» Флобера, де подорож сторінками книжки є усе ж більш плавною.
Як зміст, так і форма «Бігунів» прориваються у якісь нові визначення щодо руху.
Ми не зможемо наблизитися до розуміння того, що нам болить по-справжньому, якщо не спробуємо сформулювати біль, навіть фантомний, що робить персонаж «Бігунів» – анатом Філіп Фергюєн – у листах до своєї ампутованої ноги.
Постійний рух є вагомою складовою сучасного світу (навіть з урахуванням пандемії коронавірусу цей рух є, напевно, інтенсивнішим, ніж у будь-яку іншу історичну епоху), і саме рух у різних формулюваннях та іпостасях є головним героєм «Бігунів». Отже, найбільше болить рух.
Видається, що «Бігуни» - це спроба за допомогою постійного руху вирватися за межі невизначеності руху у такий собі кайрос, «час нинішнього, що існує зараз».
«Бігуни» у різні способи вибивають читача зі звичної колії сприйняття часу, тілесності і руху. А ми ще раз можемо згадати слова Чеслава Мілоша, цього разу про Вільяма Блейка як того, «хто прославляє енергію і постійний рух і їхньою передумовою вважає зіткнення протилежностей». Це дуже резонує з «Бігунами», польським літературним дискурсом, що включає в себе рецепцію Блейка, а також книжкою, що вийшла після «Бігунів» - «Веди свій плуг понад кістками мертвих», де вплив Блейка є більш відчутним.
