Про аб'юз, дім, засилля роботів

Новий роман Ярослави Литвин «Не мій дім» спантеличує своєю анотацією, адже складається враження, що ця книжка про робота, який буде робити капості головній героїні, а їй, як останній джедайці, потрібно буде захищати сімейний затишок. 

Сюзанні ледь за тридцять і вона зламалась. Зламалась через невпевненість у собі, через тиск суспільства, через те, що вона стала свідком вбивства, яке не дає їй спокою впродовж усього роману, вже не кажучи про аб’юз, який непомітно, крок за кроком руйнує життя тисячі жінок. 

Через непорозуміння в готелі Сюзанну поселяють в одному номері з Павлом – вишуканим, уважним, багатим і успішним, та головне брехливим і владним. Та ця темна сторона відкриється нам згодом, тоді коли вже всім нам буде здаватись, що вже запізно, що у Сюзанни немає жодного шансу, що вона так і буде шугатись навіть власного дихання. Як ви вже зрозуміли, вона закохується. Закохується до нестями і не хоче помічати на початку стосунків вплив Павла, який починається з дріб’язку, наче маленького натяку, подиху, який потім почне обпікати. Невдовзі у Сюзанни не лишиться нічого окрім кота, будинку, розхитаної психіки та болю.

На відміну від інших книжок, які я читав на цю тему, у Ярослави вийшло найліпше передати проблему. Це виглядало природно, без насильства над читачами, мовляв подивіться, що робить цей чоловік, подивіться, як він її знищує. Навіть коли починається справжній зашквар, то все одно це виглядало без агресії, а зі співпереживання. Я частенько ловив себе на думці, що ж буде далі, як Сюзанна викрутиться, до якого ще абсурду треба дійти, щоб цей Павло був задоволений?

Та Ярослава порушує не лише проблему аб’юзу і деспотичного впливу чоловіків на жінок, а й проблему владних жінок, які хочуть контролювати свою сім’ю настільки, що вони раз за разом травмують свою рідню.

На жаль, мені важко було помітити приклад адекватного чоловіка. Якось так трапилось, що всі чоловіки стали декораціями. Та й тих хто там є – важко назвати психологічно здоровими: один вбиває, інший диктатор, третій розлучається з дружиною через дитину, четвертий закоханий у робота.

Гадаю, що якщо вже і порушувати такі важливі теми, то треба хоч трошки показувати людям, що є й здорові стосунки. Що ось так повинно бути. Що це світло, до якого ми повинні рухатись. Та в цьому романі цього проблиску майже не було. В принципі, як і в у всіх книжках цієї проблематики, які мені доводилось читати.

До мене вже доходили враження від деяких людей, які казали, що вони не вірять, що так буде у 2031 році, що все це малоймовірно і якось вибивається з атмосфери. Особисто мені було легко уявити, що в недалекому майбутньому буде вода в капсулах, або супермультиварка, як я сам для себе вирішив називати приблуду, яка готує різноманітні страви. Мені було цікаво спостерігати, як технології і тренди впливають на життя людей. Жінки куховарять та прибирають за допомогою роботів, а чоловіки з тими ж роботами займаються любощами. І тут я знову наштовхнувся на дилему. Чому? Чому авторка висвітлили лише чоловіків похітливими збоченцями, але нічого не сказала про жіночі примхи, адже всі ми гріховні і що чоловіки, що і жінки грішать так само і розпуста –  не виняток.

Я не кажу, що я не повірив в те, що чоловіки будуть використовувати техніку за ради втіхи, а я кажу за те, що чоловіча стать показана лише з одного боку. З боку аб’юзу, ненависні, домінування та сексуальної нестриманості.

Попри все це книжка вийшла чудовою. Ярославі Литвин вдалося добре розкрити наше суспільство зі своїми безглуздими штампами, на кшталт одружуйся швидше, ти вже стара. Або щастя у шлюбі і байдуже, який він, якщо ти нещаслива, то сама винна. Вже не кажучи про одягання речей таких, яких хоче бачити чоловік на своїй дружині, або мати такі манери, які, на думку чоловіка, прийнятні. Врешті-решт, сприймати жінок, як іграшки, які повинні приносити чоловікам щастя.

І зараз я звертаюсь саме до чоловіків. Саме в цій книзі ви можете помітити себе і вам реально може стати огидно від самих себе. На жаль, я знаю багато дівчат, які страждають від надмірної уваги чоловіків, які не хочуть нічого слухати і розуміти. Їм потрібно лише одне. Та не всім потрібна жіноче тіло. І про це також важливо говорити. На жаль, я гадаю, що тема насильства буде актуальна не лише в сьогоденні та минулому, а й у далекому майбутньому. Та ми можемо стати більш свідомими, читаючи та висвітлюючи проблеми нашого суспільства.

Фото автора.