“Маленький принц” тепер вміє читати

“Які ж все таки дивні ці дорослі!”, - дивувалася я малою, немов той “Маленький принц” Екскзюпері, коли мені доводилося читати. Дитячі книжки у перших класах (що, знову читати?), Шевченківський “Заповіт” у середніх класах (ще й вчити його?! Навіщо? Я ж мала, мені ще стільки жити!) чи кілька томів “Війни і Миру” Толстого у старших класах (є ті, хто дійсно знайшов час прочитати всі томи у школі?). 

Ви пам’ятаєте взагалі свою першу книжку? Коли задумалась над цим питанням, мені на думку прийшла лише обкладинка “Букварика”. Хоча мама говорить, що першою книгою, яку я малою захотіла прочитати сама, був “Кобзар”. А першими творами, які я “ковтнула”, були “Катерина” і “Причинна”. І що я їх часто перечитувала, бо вони мені подобались. Ще б пак! Там же така історія кохання! 

Я сиділа на рипучому ліжку і похилившись на стіл намагалася читати історію про Снігову королеву. І не стільки мене дивувала льодяна історія в спекотний день, скільки сам факт, що я МАЮ її читати. Усе б нічого, але регулярне читання було шкільним завданням першачка на літо. Кожна книжка чи сторінка фіксувались у читацькому щоденнику, якого точно не вдалося б приховати у вересні. Тож я мала просто зробити те, до чого мене зобов’язали?! Я не пам’ятаю, як до того додумалась, але, коли тато вирішив перевірити скільки ж я прочитала і про що, замість сказати, що не читала, я розказала якусь вигадливо-захопливу історію, яка, як мені здалось, ідеально пасувала до назви книги. Очевидно, що ідея не спрацювала - мені довелось перечитувати книжку знову. “І як татові вдалося зрозуміти, що я вигадала, коли він не читав тієї книжки?!”, - дивувалась тоді я (розумно тепер посміхаюся). 

Університетську програму з літератури (а куди ж журналісти без літератури!) я зустріла далеко не з більшою любов’ю, бо здебільшого вона складалась з тих же політичних, революційних, соціальних, і, на щастя, час-від-часу ліричних і соціально-побутових творів, що вивчались у шкільні роки. Як же можна отримати вищу освіту, якщо не повторити те, що вчив за часів обов’язкової середньої шкільної освіти?! (теж зараз подумали про свій 1 курс?)

У результаті, усі бестселери класичної літератури пройшли повз мене. Я скоріше долала в собі нелюбов до відчуття обов’язку читати, аніж свідомо і захоплено занурювалась у зміст, що часто-густо був мені не надто близьким і не надто зрозумілим. 

Так автоматично сталось і з “Маленьким принцем” Антуана де Сент-Екзюпері. 

Я сумлінно прочитала цей твір у 6 класі (слухайте, а його досі вивчають у середній школі? Це ж злочин!). Після сотні повторів вчителем засвоїла урок “Ми відповідальні за тих, кого приручили” і… все життя не розуміла, чому так захоплюються твором про якогось хлопчика. 

Направду,  у свої 26 “Маленького принца” я ковтнула з таким же захопленням, як колись це робила із Шевченковою “Катериною”. Я зробила це за якимось внутрішнім покликом, ніби Екзюпері десь чаклував над тим, аби заповнити мою освітню прогалину. Ця казка мені видалась абсолютно не дитячою, місцями навіть такою, що потребує часу на “подумати” в дорослому віці. Я відчула у хлопчикові ту малу себе, яка намагається зрозуміти диваків-дорослих, які не помічають такого красивого і водночас важливого навколо! Навіть того, що обідній час - це прекрасна пора не для читання, а для посидіти на порозі відкритих дверей, аби поспостерігати, як величезний жук намагається перевернутися зі спини на ніжки. “Які все ж таки дивні дорослі”, - іноді думаю я, коли бачу, як навколо люди працюють без відпочинку, немов той Ліхтарник, або ж шукають приводів для проявлення власного его, немов той Король на першій планеті. 

“Дорослі спочатку були дітьми, лише мало хто з них про це пам'ятає”, - нагадую собі присвяту з книги, яку лишив Екзюпері, й долаю в собі тих героїв із казки, які проявляються в мені. Радію лише тому, що “Маленький принц” в мені нарешті навчився читати, бо ж тепер він не має читати книг, а просто хоче!