Любов бузкового ведмедя: про книгу Мар’яни Горянської «Бузковий ведмідь, або Живий іграшковий Я»
Мабуть, у кожної дитини є найулюбленіша іграшка. Вона розділяє усі переживання, їй можна розповідати на вушко свої секрети, і вона нікому не розкаже. Без улюбленої іграшки складно уявити похід у лікарню, а заснути без неї – зовсім неможливо.
Діти вірять, що насправді їхні іграшки живі, вони все чують і відчувають. А що, як це насправді так?
Письменниця і психологиня Мар’яна Горянська цілком поділяє цю думку, і тому вона створила книгу «Бузковий ведмідь, або Живий іграшковий Я».
Звісно, існує багато різноманітних творів про живі іграшки, але книга «Бузковий ведмідь, або Живий іграшковий Я» дозволяє дещо по-новому подивитися на це явище. Маленький спойлер: ця книжка головним чином не про іграшку, а про таку дружбу, про яку можна тільки мріяти.
Усю історію читач спостерігає очима бузкового ведмежати. Починається вона в іграшковій крамниці, де на полицях сидить багато різноманітних іграшок, і кожна прагне, щоб купили саме її, адже всі вони хочуть стати комусь друзями.
Сидячи у крамниці на полиці, бузкове ведмежа скрізь вітрину зустрічається поглядом із блакитнооким хлопчиком. Ці небесні очі розтоплюють щось у грудях іграшки, і вона починає оживати! Із цих пір ведмежа гадає, що цей хлопчик – справжній чарівник, адже він зробив іграшку живою. Згодом до крамниці приходить Мама (саме так, із великої літери) і купляє ведмедика для свого сина. Виявляється, що її син – той самий блакитноокий хлопчик на ім’я Ромчик. Рома називає ведмедика Бунею і пригортає до себе, адже хлопчик захворів – у нього висока температура, і він інтуїтивно шукає допомоги у найближчої істоти. Поряд із новим другом ведмежа починає почуватися іще більш живим і усім серцем бажає допомогти своєму хлопчикові, але ще не знає як. Тоді воно вмикає уяву, робіть усе, що в його силах, і хлопчик поступово одужує. Саме з цього моменту між Бунею і Ромчиком встановлюється особливий зв’язок.
Звісно, хлопчик вірить, що його іграшка жива, і не потребує ніяких доказів. А Буня, як і раніше, не має сумнівів, що Ромчик чарівник. І диво справді відбувається, адже ведмедик щодня, після кожної взаємодії із Ромчиком, усе більше оживає.
Незважаючи на іграшкові рамки своєї сутності, Буня мудрішає, розвивається, вчиться дружити і любити. Він вчиться розуміти, як допомогти другові в будь-якій ситуації, як зрозуміти і втішити його.
Особистісне зростання Буні відображається навіть у його мовленні. Якщо на початку твору усі фрази ведмежати були доволі примітивними і «іграшковими», то згодом Буніни думки стають дедалі глибшими і сповненими мудрості, адже процес оживання через безкрайню емпатію і любов до Ромчика впливає на ведмежаче світобачення і почуття. Тим самим авторка порушує важливе питання: а що таке насправді «бути живим»?
Процес оживання і мудрішання Буні також яскраво відображений у віршах, які супроводжують майже кожну главу книги.
Взагалі вірші для кожної критичної ситуації у творі виступають як рефлексія головного героя або квінтесенція його почуттів та прагнень.
Кульмінацією історії стає момент, коли Буня остаточно оживає і ледве стримується показати й розказати про це Ромчикові, тільки тому, що боїться злякати хлопчика.
Але у певний момент ведмедик гадає, що хлопчик готовий до його зізнання. Тоді Буня починає потроху ворушитись, робить крок, говорить до Ромчика, хоче розказати йому все-все: і про те, як він чекав на нього у іграшковій крамниці, і про те, що все навколо насправді живе, і головне – про те, як він усім серцем любить свого хлопчика! Обійняти Романка, притиснутись до нього. Але трапляється дещо несподіване: Ромчик лякається живої іграшки, його блакитні очі холоднішають і сповнюються сльозами. Він не був готовий, Буні не слід було показувати, що він живий. Він дуже налякав хлопчика. Щоб виправити ситуацію, Буня готовий припинити бути живим. Померти, аби тільки не лякати свого хлопчика. І він справді майже помирає. В останню мить Буня чує своє ім’я, відчуває Ромчикові обійми і гарячі сльози на своєму бузковому хутрі. Він вирішує залишитись із Ромчиком, але більше ніколи його так не лякати. Просто бути люблячою і улюбленою іграшкою.
Звичайно, завершується усе добре, та й взагалі твір не віддає трагізмом, навпаки – він сповнений любові, радості та безкрайньої життєлюбності.
У ньому порушено багато філософських і психологічних питань, і це надає книзі особливої цінності, адже «дорослі» теми у ній описані мовою, зрозумілою дітям. Це зроблено настільки талановито і просто, що юні читачі можуть насолоджуватися історією без додаткових пояснень. А от деяких мам книга може по-справжньому розчулити, доведено.
Для вітчизняної дитячої літератури це пробна тема, адже не всі автори ризикують висвітлювати у дитячих творах подібні питання, але Мар’яні це майстерно вдалося.
Саме тому минулого літа книжки про бузкове ведмежа потрапили до онкологічних лікарень сімох міст України. Це відбулося у рамках проєкту «Ранкова книготерапія». Тоді письменниця у компанії лікарняних клоунів «Файні носи» відвідала онкохворих дітей, розказала їм про свою книгу, про дружбу і любов, підтримала їх і подарувала книжки. А «Файні носи» розіграли інтерактивну виставу за мотивами історії про Буню і Ромчика.
Тож книжку «Бузковий ведмідь, або Живий іграшковий Я» можна читати дитині і просто для гарного настрою, і у якості підтримки у важкій ситуації, і затишними вечорами у родинному колі. Ми радимо батькам іноді перечитувати разом із дитиною окремі глави і обговорювати їх, якщо виникає потреба.
У якому б стані читач не поринув у світ дружби хлопчика і ведмедика, від читання він стане трохи щасливішим. Адже щира дружба, світло і тепло почуттів, якими пронизана вся історію, створюють справжні добрі чари.