Що відбувається, коли рожеві окуляри кохання розбиваються склом усередину? Здавалося б, розвіюється туман закоханості, тануть повітряні замки всього намріяного й надуманого, а «таємничий зв'язок двох сердець» вивітрюється, мов спогад про позавчорашній сон – що ж, життя бентежне. Отак зазвичай й відбувається дорослішання: додається трохи сердечних ранок, набувається дрібка мудрості й потроху наростає захисний шар життєвого дзену.
Це ідеальний фінал неідеальних стосунків: люди спробували бути щасливими разом, натомість ощасливили один одного набутим досвідом.
Але часом тягар цього досвіду виявляється настільки важким, що може розчавити не тільки серце, а й саму людину.
«Моя темна Ванесса», дебютна книга Кейт Елізабер Расселл, - це історія про те, як боляче, нестерпно, неможливо відпустити ілюзію «найбільшого кохання всього життя», бо інакше постане питання: а чим було те життя взагалі?
Якщо раптом відкинути страх і почати називати речі своїми іменами, то «кохання» виявиться нічим іншим, як задоволенням потреб схибленого педофіла, а «емпатія між двома закоханими» - токсичними та аб’юзерськими стосунками, в яких старший чоловік дбав лише про свій особистий комфорт і свою безпеку, абсолютно начхавши на комфорт та безпеку закоханої в нього дитини!
Це дуже страшна у своїй правдивості книга. І хоча у вступному слові авторка кілька разів наголошує: історія, яку вона розповідає, це суто художня література, на яку її надихнули рухи викриття сексуального насильства, зокрема #MeToo, і підкреслює, що драма Ванесси – це всього лише концентрат гучних справ проти об’єктивації та насильства проти жінок, але герої оповіді настільки справжні, що часом шкірою пробігають сироти.
Історія Ванесси – хрестоматійна у своїй достовірності: наївність закоханої дівчинки у майже вдвічі старшого від неї викладача пропорційна тій брутальній маніпулятивності, яку весь час демонструє її «коханий», що майстерно прикриває оптичною ілюзією кохання свій холодний і тверезий розрахунок педофіла.
Історія темної Ванесси – це нелюбовний трикутник, де третьою, але не зайвою стороною, залишається читач, і саме читачеві належить визначити, чим був цей покручений химерний зв'язок дорослого чоловіка і юної дівчинки. Вже доросла Ванесса по крихтах визбирує докази того, що «все було недарма», що він дійсно її кохав, а ті речі, що він коїв з іншими дівчатами – до та після неї - то все не мало значення. Ванесса аж благає відповіді: хіба ж не може педофіл по-справжньому полюбити? Ах, який спокусливий момент, щоб натягнути сліпучо-біле пальтечко: агов, дівчинко, ти ж бачила й розуміла, як мало його слова й обіцянки збігалися в часі й просторі із тим, що він насправді робив! І це дуже страшний і щирий момент в книзі, коли навіть читачеві, який бачить всю історію цієї «любові», з чого вона почалась і як скінчилась, починає ввижатися: а може, той вчитель і справді її кохав?! То що вже казати про юну, геть недосвідчену дитину, яка потрапила до рук майстерного маніпулятора: які шанси в неї були розпізнати і викрити брехню, насильство, аб’юз, тонку гру на почуттях і надзвичайно брутальний егоїзм?
Чи кохав він її насправді? Боюсь, відповідь би не дуже сподобалася Ванессі. Хай які почуття він до неї мав, та це він абсолютно зруйнував її як людину і як жінку – майже сорокарічна Ванесса , яку ми зустрічаємо на перших сторінках роману, відчайдушно намагається відшукати в собі сліди тієї п’ятнадцятирічної дівчини, яку розбестив («але ж кохав, кохав!») її вчитель літератури, бо саме та, юна Ванесса мала і силу, і мрії, і майбутнє, і саму себе, яку в неї іще не відібрав «коханий».
Авжеж, хоч як би того хотілося, але не кожен аб’юзер і ґвалтівник буде покараний, не кожного педофіла притягнуть до відповідальності і кинуть за грати, бо світ як був неідеальним, так і залишається. Але це геть не означає, що боротьба із сексуальною об’єктивацією та аб’юзом дітей і жінок провалена чи не має сенсу! По-перше, завдяки рухам на кшталт #MeToo в тумані слів, обіцянок, лестощів та маніпуляцій стає легше намацати абриси правди. По-друге, завдяки таким книгам інші «темні Ванесси» зможуть спробувати зазирнути своїм страхам у вічі, спізнати їх та усвідомити: в тому, що сталося із Ванессою, нема провини Ванесси, бо у насильстві завжди винен тільки той, хто його чинить, та аж ніяк не його жертва.