Сергій Пантюк: про «Віршень», книги, і творчі плани

55 років – це неканонічний ювілей за українськими мірками. Святкують 25, 50, 75, 100 і так далі. Але зірка письменника Сергія Пантюка, талант митця й організатора, сяє на українському Парнасі і не потребує офіційних святкувань чи несвяткувань свого ювілею. Тож, ми поспілкувалися з митцем щодо його грандіозного фестивалю «Віршень» та найсвіжіших книжкових проєктів: підліткової книги «Швидше не буває» та емоційно-поетичного проєкту для дітей «Емоджинаріум»

– У свої 55 років ти досягнув усіх мет і цілей, які собі поставив?

– Філософське питання, тому що життя людини складається все-таки з якихось етапів. І, наприклад, для мене шістнадцятирічного найвищими метами, цілями було видати книжку, щоб мене хтось знав, щоб мене хтось запрошував кудись, тощо. І до 30 років все це збулося. Книжки повиходили.

Про мене почали писати, з’явилися літературно-критичні статті. Окремі вірші потрапили в навчальні посібники.

Але потім якось, в якийсь момент, ми з друзями про це говорили, і я запитую: «Що далі?», а вони кажуть: «Як що? Ну постав собі мету, там 20 книжок видати». Якраз до 30-тиліття вийшло три збірки. Типу, там 20, 30 книжок, я собі думаю, Господи, ай справді. Це ж може бути метою!

– А в тебе є якась планка? Наприклад, хочу написати сто книжок?

– Ні. Абсолютно. Це не мета, тому що в мене нема мети писати просто для писання. От є письменники, які можуть встати вранці, поснідати, сісти за стіл і писати до обіду, пообідати й писати до вечері.

– На думку спадає детективіст Андрій Кокотюха.

– Так. Ось Андрій. Він прекрасний письменник, він так може. Я так не можу.

Крім віршів. Оскільки я все таки поет, а Андрій, якого ми згадали, Кокотюха, все таки, чистий прозаїк. Він вірші не пише.

– А.Кокотюха - професійний письменник.

– Я маю на увазі, що він може написати римований текст, але він усе ж таки прозаїк.

І все це весь час в тобі живе, пишеться, пишеться, і тут дивишся, ого вже зібралась яка купа, щось треба робити. Кажу (видавцям – Авт.): «Хлопці, кому?» «А ми візьмемо, ми візьмемо» І пішло отак. Отак як от «Про100 вірші» (збірка поезії Сергія Пантюка – Авт.).

– Сергію, окрім твоєї поетичної, прозової діяльності ти ще відомий громадський діяч. Я знаю ти береш участь, і ти є в оргкомітетах дуже багатьох літературних конкурсів, у багатьох акціях береш участь, чим запам’ятався 2020-й рік?

– Минулий рік – був карантинний, на жаль.

– Все в онлайні...

– І я, чесно, не дуже великий прихильник цього онлайну. Але все-таки «Віршень» відбувся. У 2020-му році встигли перед самим карантином провести потужний, дуже класний «Віршень»

– Розкажи читачам і тим, хто не знає про «Віршень».

– «Віршень» – мій фестиваль, який я заснував 25-ть років тому, коли мені було 30 років.

Його показали провідні телеканали. Правда, тоді він називався «Під знаком Водолія». Пізніше назва трансформувалася, оскільки зрозумів, що фестиваль не має бути таким собі псевдо- чи жартівливим вшануванням власної персони. Це має бути мистецький захід для розвитку, зустрічей, знайомств.

Згодом розробив під нього концепцію, що це фестиваль, де лунатимуть поезія й авторська пісня. Там можуть бути представлені синтетичні мистецтва, наприклад, пластилінові мультфільми, нестандартні короткометражки. Ми презентували просто авторську музику, виконану на нетрадиційних інструментах.

Згадався дует «Ексампей» - дві дівчинки Тома й Іра Бутко. За розкопками відновили скіфські інструменти, потім представляли й грали на них у рамках фестивалю. Це давно вже було.

– А скільки людей через «Віршень» пройшло?

-Це були яскраві люди, і тому не залишаю цієї ідеї, гадаю, хоч електронно втілити проєкт. Щоб учасники зібрали бодай по п’ять віршів і пісенних текстів, та й надіслали мені. Адже таких фестивалів дуже мало, Якщо музичні фестивалі трансформовуються, як от «Червона Рута», «Оберіг», «Тарас Бульба», то цей фестиваль в стабільному форматі відбувається з року в рік. Він обріс різними підпроєктами.

Наприклад, це «Мандрівний Віршень». Ми возимо «Віршні» ці Україною. Також – «Видавничий Віршень», коли допомагаємо учасникам видати книжки і багато інших. Останні ці роки він пов’язаний з війною. Тому що ми заснували підпроєкт «Рядки з передової». Вже вийшло одинадцять книг поетів-фронтовиків в цій серії. А 2021-ого року «Віршень» відбувся онлайн.

– Як потрапити на «Віршень»? Які критерії відбору авторів?

– У нас є оргкомітет, куди входять письменники: Іван Андрусяк, Дмитро Мамчур, Анатолій Дністровий, Борис Гуменюк, Сергій Жадан, Роман Жахів. Вони й обирають авторів для «Віршня».

– Сергію, поговоримо про твої нещодавні книжкові проєкти. Це видання «Швидше не буває» (Видавництво «Наш Формат»).

– Мені дуже сподобалось, як книгу надрукували, в кольорі все.

І коли я працював над цією повістю, в мене були моменти, які я спочатку хотів увести побічно в текст, а потім від цього відмовився. Оце якраз був момент щодо втілення всіх мрій. Що от кожна дитина багато-багато про що мріє. Але я зрозумів, що малим дітям це буде не дуже зрозуміло. І тоді воно мені зависнуло і один момент я спробував переосмислити. Зрозумів, що про це треба говорити зі старшими дітками, тобто десь десять плюс і далі. І через сюжет спробував уявити: що було би, якщо би ти, наприклад, справді отримав можливість все мати. От ти там щось собі вимріяв і бах, і все це виникає. Так виникала ідея повісті. І далі вона вже обростала, обростала ну, різними, різними думками й образами. Я шукав. Спочатку то мав бути хлопчик, потім зрозумів, що для хлопчика це важко. В мене всюди хлопчики. І нема дівчинки. Отже, це має бути дівчинка. Бо в мене три сини й два онуки. Тому десь оця така може відсутність доньки в особистому житті, і породила думку, щоб була донька літературна. Довго над цієї ідеєю працював. По суті, десь із 2011-го року. У мене була єдина проблема: відсутність імені для головної героїні.

– Як ти знайшов ім’я?

– Ніби мені хтось підказав в такому напівсні, що це має бути якесь екзотичне ім’я, нестандартне. І я почав там вигадувати, якісь там Міранди, Каріни.

Але все не те, не те. Якось згадав, що в мене в під’їзді жила дівчинка Ельвіра. Вочевидь, в них було німецьке походження. Згодом пригадалися і мої знайомі, з якими вчились на філфаці, вони теж доньку назвали Ельвіра. Вона потім стала поеткою, це Ельвіра Молдован. І так бах, воно й потекло. Я просто втік на три місяці з Києва до себе в Кам’янець-Подільський. І от за ці три місяці мені вже книжка лягла. Я кинув деяким людям прочитати і вони такі «Вау! Вау! Вау! Все давай видавати!». Іван Андрусяк трошки підредагував. Тобто вона реально крута, я дуже нею задоволений, тому що прозу написати на натхненні - це дуже складно. Треба дуже багато натхнення, так. І оце мій роман «Війна і ми», і «Швидше не буває» саме так написані. Вони в душі набухнули до того, що далі вже або вмирай, або напиши. Отак воно і вийшло.

– Про інший твій твір поговоримо - «Емоджинаріум».

– Вийшла перед тим «Абетка грибничка» - це такий абсолютно унікальний літературний експеримент, абетка для дітей, де майже на кожну літеру є гриб. То історії про гриби, оскільки я запеклий грибник. Також історії про природу, якщо немає гриба на якусь літеру. Про різні дитячі пригоди. Ілюструвала видання художниця, яка мешкає у Вінниці, звати її Марія Іванова. А Марія за освітою і за діяльністю – дитячий, шкільний психолог. Вона каже: «В мене є багато ідей на продовження», але з навчально-пізнавальною користю. І вона каже: «От немає книг по емоційному розвитку дітей. Спробуємо щось зробити?». Я кажу: «Та без питань. Пропиши мені план-схему». І вона мені написала такий умовний, невеличкий план і каже: «Ось подивися». Я почав читати цей план, почав уловлювати ці емоції, згадувати, і воно потекло. Тобто я, ну, вже не примушував себе, але це реально було ніби під замовлення, але водночас не під замовлення. Тому що всі ці тексти не є якимись там дидактичними. Це просто вірші, просто історії.

В «Емонаджинаріумі» ніби все просто емоції, але довкола кожної емоції вірш, якийсь веселий чи пізнавальний.

Тому цей проєкт так і пішов, але я знаю, що зараз закінчується, наклад, там залишилося небагато «Емоджинаріуму». Там з тисячі примірників, може ще залишилось, якихось, декілька десятків.

Хотілося б, щоби скінчився карантин і можна буде прийти до дітей, і в школи нормально показати (книгу – Авт.), бо онлайн це не те.

Я помітив, як розходилася ця книга. Хтось один ризикнув і купив, потім дивишся з тої школи тобі пишуть двадцять штук, тридцять штук давай.

Чому? Бо це все індивідуально, індивідуальна робота для дітей. Це не так, що ти поклав в бібліотеку книжку, одна дитина взяла, друга ні. Кожна дитина сідає, там купу завдань розробила Марія. Там вона шукає монстрів, там вона летить в космос, там вона стає Суперменом, там дуже це все по сучасному зроблено. Плюс тексти, там є історія, навіть, доісторичний екскурс. Чого там тільки немає? Ну і тому вона така універсальна вийшла. І я думаю, що перевидання будуть, і не одне.

Спілкувався Ярослав Карпець

Фото з Фейсбук-сторінки автора