Про важливість для дітей історій, які описують нашу реальність

• Олю, нещодавно видавництво «Портал» оголосило про передпродаж видання «Кожна грудочка землі» для дітей від чотирьох років. Ця книга про війну, втрату дому та емоції, що пережила чи не кожна українська дитина. Скажіть, як і коли виникла ідея написати про це?

Восени 2020-го року мені написали з видавництва «Портал» з питанням, чи не цікаво б мені було написати прозу для дітей на тему історії - у будь-якому часовому періоді, від кам'яної доби й до сучасної війни на Донбасі. Не нон-фікшн, але історію «про історію». Це профіль видавництва, і він досить незвичайний – я б назвала це невидимим навчанням, бо читач його не відчуває.

Я подумала над темами і написала їм кілька ідей. З усякими птахами Додо для найменших і от власне з цією темою про війну, бо вона зріла в голові, але для більш дорослих дітей, бо для таких малих я не думала писати на таку тему. Хоча в той час я жила з племінницею, і вона була саме того віку, тож в тому як мислять ці діти, я орієнтувалася непогано. Але знову ж таки – тема. Ну от просто «як»?

З видавництва ж відповіли, що давно хотіли знайти автора, який би написав делікатно про війну на сході, саме для найменших - на 4+.

Я сказала, що подумаю, і ми домовились, що якщо ідеї будуть, то напишу кілька синопсисів, і якщо якийсь з них погодять, то писатиму.

Але через 20 днів я надіслала їм цілий рукопис зі словами: «Так вийшло, що поки я намагалася написати синопсис я накидала книжку…». Бо зрозуміла, що не зможу просто вигадати історію, якщо не піду за героями, і вони не підкажуть. Хоч і не знала, чи так можна було і чи такий підхід їм підійде, все вже, як то кажуть, сталося.

Бо я не та авторка, яка особливо покладається на попереднє вигадування історії, я складаю її в процесі написання. Тож, щоб зрозуміти, мені треба почати писати і йти за героєм, його характером, тим, що з ним відбувається і як він реагує, про що він хоче розповісти. І тоді багато інформації, думок і речей, які відбуваються навколо, чи зріли в голові раніше, починають складатися в пазл.

Отже, почавши з слів «Мене звати Сонечко» і прослідкувавши далі, як героїня це пояснює, я вже особливо не зупинялася. Бо матеріали для книжки в моїй голові вже були. Це були кілька історій переселенців і десятки історій ветеранів, які вже повернулися і намагалися заново будувати власне життя.

• Книга має дуже зворушливу присвяту: «Татам і Мамам, які повинні повернутися. Татам і Мамам, які повернулися». Чи усі герої мають прототипи? 

От власне, чому я взагалі хотіла писати на цю тему, бо я вже на той час мала історії почуті від ветеранів. Мам і Тат, які повернулися ☺. Я працювала одразу на кількох документальних проектах, пов’язаних з війною, і саме перед написанням книжки прослухала і записала десятки інтерв’ю з проекту про ветеранів мого друга Кості Кляцкіна «Крутий заміс».

Більшість часу, поки робила свою справу, я мала зупинятися щоп’ятнадцять хвилин, щоб поплакати. Бо це були історії не лише з фронту, а й історії життя після повернення. Вони, можливо, навіть більш болючі, ніж про фронт. Я розуміла, що майже ніхто про це не говорить, але про це треба говорити.

І, звісно ж, мозок письменника так влаштовано, що багато чого одразу ж наштовхує на якісь ідеї чи історії, бачаться картинки, сцени. Я розуміла, що рано чи пізно це складеться в книжку.

Тож образ Тата Соні я «зібрала» з одразу кількох історій. З розповідей лікарів, що пішли добровольцями в АТО – там ж я «зустріла» прекрасну машину (реанімобіль) «Таблетку» і те, що війна її не може вхопити, бо вона дуже швидко їздить. Тоді додала тему з розповідей ветеранів, які почали займатися спортом, щоб реабілітуватися після травм, і потім виходили на професійні змагання. Вони і розповіли про бігуна «без ніг», який обганяв тих, хто ноги мав. Це все мене дуже вразило і само собою, крок за кроком, не питаючи, почало складатися в історію. Тож це не одна якась людина, це одразу багато людей, з десяток, мабуть.

Я довго думала, чи маю я присвятити цю історію саме цим ветеранам, з історій яких я це зібрала? Але тоді почала думати й про те, як багато їх у нас (тоді я й не уявляла, як багато їх буде далі), і як багатьом ми не віддаємо належного, як багато імен ми не знаємо… Багато з них вже Тати і Мами, чи стануть ними. Тож мені захотілося присвятити історію усім, хто вже повернувся, і хто ще там, щоб надихнути їх і сказати їм, що ми їх бачимо, що ми про них думаємо. Бо там є тема в книжці, дуже болюча, про те, як Тато відчув себе непотрібним після повернення. Про це говорили буквально всі ветерани, яких чула і це було боляче.

Це книжка не лише для дітей і про дітей, а й про військових. Мої намагання поговорити про війну з цими обома світами одночасно. І, можливо, рятувати їх одне одним.

• Аудиторія уже встигла полюбити вас за підліткові історії. Чи відчуваєте різницю — писати для зовсім маленьких та більш старших дітей? 

Це було моє перше питання і до видавництва, і до себе. Як взагалі з такими дітьми можна говорити про війну? Як ти, Олю, хочеш про це говорити – там абсолютно все не теми для дітей. Але що тоді робити з дітьми, які в цьому живуть? Тоді ще я не знала, що скоро це будуть усі наші діти.

І от сьогодні ми бачимо, що ми вже не маємо вибору, бо занадто багато дітей переживають усе це, і в них дуже багато питань, емоцій, якими треба дати раду.

Я вже насправді маю досвід писати для такого віку, бо декілька років писала пізнавальну дитячу телепередачу. І там теж ми ставили перед собою завдання розказати про речі і терміни, про які найменші діти ще не знають. Там я навчилася говорити через порівняння. Якого розміру кит? І ти думаєш, тааак, що може відповідати киту з того, що вони могли бачити навколо?

Ну й знову ж таки, в мене така дитина була вдома. Разом же ми потім і пережили подібний від’їзд з дому, як і героїня, і ми весь час нічого від неї не ховали, говорили, пояснювали. Я впевнена, що дітям брехати не можна, замовчувати теж ні, вони ж все бачать і відчувають, просто можна говорити по-різному.

Звісно, різниця в тому, як писати для підлітків і для маленьких дітей, є. Треба сильніше міняти власний кут зору (і фізичний теж) і сприйняття, думати інакше. Бо чим менші діти, тим менше досвіду, подібного до твого, вони мають, і тим менше підтягується нейронних зв’язків на цю тему, які, власне, й диктують ставлення до неї. І часто це добре, бо в них менше суджень і ярликів, оцих всіх «погано» і «добре».

Тож ці діти в цілому мислять інакше: їм скоріше цікаві якісь речі, які для нас можуть мати зовсім інший емоційний відтінок, як то протези, чи кома, чи сам образ війни, чи сидіння у підвалі, від’їзд… вони також часто дуже буквальні і не мислять метафорами. У той же час їм зручно пояснювати через метафори та порівняння. Так я робила з темою кордонів і грудочок землі.

Мені пощастило з героїнею: вона вийшла дуже веселою, і через те книжка, як на мене, навіть смішна, і я їй за це дуже вдячна. Такий підхід має ніби зняти цей великий важкий вантаж непростих тем, трохи розрядити. Соня безпосередня, вона бачить все інакше, в неї багато питань і досліджень, як і в усіх дітей цього віку.

• Як би ви окреслили мету цієї книги? Що ви хотіли через неї донести?

Видавництво має на меті навчити дітей історії, провівши їх через те, що відбувається з героями, пояснити складні речі їхніми вустами простіше і доступніше. Щоб герої цих історій, через власні стани та події, ставлення - поділилися своїм досвідом з сучасними дітьми, і тоді б вони частково цей досвід теж мали.

Бо історію через дати вчити важко і, будьмо чесні, страшенно нудно, особливо якщо ти дитина і хочеш бігати з мʼячем, а не оце все слухати нудне і до того ж сумне . Саме тому ми її не знаємо, але через історії її дізнаватись скоріше захопливо. Мені дуже близький цей підхід, тому саме це й намагалася зробити. Оскільки саме ця історія - сучасна наша реальність, я ставила собі за мету створити інструменти (для учасників, і не учасників подій), які б допомогли дати у цьому собі раду. Через розуміння, почуття, тепло і радісні моменти поміж, справді, непростими моментами і темами.

Щоб дітям легше було зрозуміти і прийняти переселенців (через досвід героїв книжки), а переселенцям емоційно справитись з від’їздом, щоб проговорити чому і заради чого Тати і Мами йдуть на війну, чому Тати повертаються зовсім інакші, і фізично і морально, чому хтось хоче забрати нашу землю і що таке кордони… І головне, що з усім цим можна жити й мати багато веселих моментів в будь-якій ситуації.

Я думала про те, що в містах буде все більше і більше ветеранів з пораненнями, шрамами, протезами, і що наше суспільство, наші діти, не звикли до такого. Що треба поговорити з ними про це до. Інакше це буде проблема для всіх.

Також я пояснювала буквально всі слова в тексті, які дитина не знає і намагалася зробити це також через міні історії, метафори, жарти чи порівняння. Водночас завдяки сприйняттю героїні, вийшло багато тендітних таких моментів, чисто дитячих.

• Що особисто для вас означає «кожна грудочка нашої землі»?

Для мене це одразу дуже багато всього. Цілий пучок змістів, метафор і посилів.

Це буквально і земля на городі моєї бабусі і дідуся, яку вони поважають і люблять. В інакшому змісті, як мені здається, це є в інших країнах. Якщо ви розумієте, про що я.

Також для мене це про те, що ми маємо берегти і любити все, що маємо. Цінувати все. Бо, здається, ми «недоцінували» свою мову, землю, культуру, історію… Та насправді і більш прості речі.

Як назва книжки, це й посил про те, що ми не маємо віддати жодної з наших грудочок, бо всі вони важливі і ми всі їх любимо. І це причина, чому тати йдуть на війну. Бо люблять, бо захищають нас і свою землю. Про те, що тут немає окремо Криму, Сходу, Півдня, Заходу. Чи як ми раніше говорили Східної Україна… Немає Східної України. Є лише одна єдина Україна, і всі грудочки в ній однаково наші і однаково цінні. Як і всі люди, переселенці вони чи ні, можуть вони захищати країну зі зброєю в руках чи ні.

Земля для Українців завжди була чимось особливим, ніхто інший так не прив’язаний саме до землі, не до території, як би це пояснити – до,власне, самої землі. І не лише тому, що саме ми маємо найродючіші ґрунти на планеті, а через ставлення і повагу до землі, яка завжди була у наших бабусь і дідів в селах.

Також це натяк на об’єднання і повернення всіх наших територій і людей, впевнена віра в це.