Олександр Вільчинський: “Мама для всіх означає дуже багато. І перш за все — це материнська любов, яка не минає ніколи”

До столиці нещодавно завітав Олександр Вільчинський - відомий український письменник, автор романів “Дерева на дахах” та “У степу під Авдіївкою”. У Книгарні “Є” прозаїк презентував своє нове дітище – роман “Інші двері”. Книга побачила світ у Видавничому центрі “Академія”. І навіть встигла опинитись у полі зорі декількох рецензентів. Про що ж нова книга? У розмові пан Олександр розповідає всі секрети “Інших дверей”.  

- Розкрийте таємниці свого коріння.

- Та тут і таємниці ніякої нема. Як і в кожного, те коріння із двох частин: татової і маминої. По татовій лінії воно веде на Поділля, південь Хмельниччини (с. Боднарівка колишнього Чемеровецького р-ну), мамине — на Тернопілля, точніше, його північну, волинську частину (с. Борщівка, колишнього Лановецького р-ну), тобто північ Тернопільщини, а південь Волині. І по татовій, і по маминій лінії дідусі й бабусі були селянського роду. По татовій проглядається якесь польське коріння, хоча ні від бабці Зосі (в дівоцтві Чесньовської), ні від діда Сянька, і навіть від прабабці Марії (Мані), яку також трохи пам’ятаю, ніколи не чув польської мови, а лише українську в подільському її варіанті. Вочевидь, мої пра-пра по татовій лінії українізувалися ще задовго до мого народження. А тато з мамою познайомилися в Галичині, куди приїхали за направленням на роботу, тато після Бучацького зооветеринарного технікуму, а мама — Кременецького педінституту. Виходить, що своїм одруженням вони об’єднали Україну через Збруч. У мами (її дівоче прізвище Гомелюк) було три сестри, у тата один брат, загалом у мене семеро двоюрідних братів і сестер, один із них Ярослав Горошко — Герой Радянського Союзу, якого отримав за участь у війні в Афганістані. Він одним із перших у 1991 році разом зі своїм десантно-штурмовим батальйоном, яким на той час командував, присягнув на вірність Україні, загинув 8 червня 1994-го у Києві за так до кінця і не з’ясованих обставин. Цей біль і досі відлунює... Загалом без чоловіків із нашої родини не обходилася жодна війна, починаючи від Першої світової, до того ж деколи представники нашої великої родини воювали у ворожих одна одній арміях. Хоча родова пам’ять у нас і не дуже довга, що для селян характерно, дід із бабою максимум кого могли пригадати — це імена своїх прадідів, та й то не всіх. Втім і це вже немало.

- Тернопіль і Тернопільський край надихають писати прозу?

- У Тернополі мені і справді комфортно жити і писати. Тут задумані і написані більшість моїх текстів.

Писав я і в рідній Борщівці, а першу книжку новел та оповідань — у Львові, коли був студентом, а вже дописував на Одещині та в Одесі, куди поїхав на роботу після журфаку. Перша її назва була “Сигарети для тата”, але врешті-решт, через чотири роки лежання в одеському видавництві “Маяк”, вийшла під назвою “Що скаже батько”.

“Віагру для мера”, за винятком двох останніх розділів, написав у Варшаві, коли був на піврічній письменницькій стипендії “Gaude Polonia”. “Льодовик”, принаймні, його початок — у Ялті, ще коли Крим був українським, а вже закінчував також у Тернополі. Але найкраще в Тернополі мені пишуться детективи, навіть знаю, на якій вулиці, точніше бульварі. Власне, на тому бульварі, де я мешкаю й досі, а неподалік, через будинок, — колишня працівниця нашої редакції пані Валя, яка на початку нульових, коли у мене ще не було власного комп’ютера, набирала мені мої перші детективні повісті “Неврахована жертва” та “Суто літературне вбивство”.

- У вашому новому романі ви написали про найріднішу для вас людину - маму. Що для українців та особисто для вас означає мама?

- Мама для всіх означає дуже багато. І перш за все — це материнська любов, яка не минає ніколи, поки мама жива, а потім уже пам’ять про неї зігріває, дає сили і натхнення. Так і в мене.

Хоча поїхав туди з іншим проєктом, але десь тоді в мами почалися оті проблеми, вона почала різко втрачати пам’ять, і я тільки про це й думав... Щоправда, невдовзі я цей текст відклав, бо опинився в степу під Авдіївкою у першій штурмовій роті ДУК ПС, а повернувшись, на певний час цілком віддався воєнній тематиці... Та коли у лютому 2019-го мами не стало, я пообіцяв собі дописати той відкладений текст, героїня якого дуже схожа на неї, хоча там є й інші персонажі також, а двоє з них дещо нагадують нас із двоюрідним братом... Відтак, від задуму і до втілення — п’ять років.    

- Наскрізна тема роману “Інші двері” - це пам'ять про війну й рід.

- Ну, я ж уже казав, що виріс в родині, де майже всі чоловіки десь та воювали, переважно в ролі “гарматного м’яса” імперій. Кожен мав якесь поранення, а бабин брат загинув у Польщі. А, отже, я виріс серед розмов про війну, часто рваних, уривчастих, але все ж мені не потрібно було до них звикати, назви зброї чи амуніції мої вуха чули змалку. Хоча й не всі старші мали хист до розповідей, хіба що за винятком мого діда по маминій лінії Лавріна Гомелюка. І в “Інших дверях”, і в інших моїх текстах дідові розповіді знайшли свій відзвук... Тато моєї дружини, а мій тесть Пилип Стародуб також, як і обидва діди, був учасником Другої світової, під Ясами втратив ногу. Останні сім років свого життя він прожив із нами, пам’ятав і колективізацію, і Голодомор, і післявоєнне життя, і то був той випадок, коли пам’ять однієї родини наклалася на іншу і виходила дуже об’ємна, цілісна картина в історії цієї землі, України загалом, упродовж всього ХХ сторіччя.

- Нам бракує знань про сучасну війну в Україні? Як правильно формувати знання про війну в молодого покоління?

- Мені здається, що хто хоче знати, той знає. У наш час достатньо інформації у відкритому доступі. Хоча мене також часом дивує і дратує небажання людей дізнатися про те, про що треба знати.

Хоча, з іншого боку, ті герої, котрі зараз там, може, якраз за це і воюють, щоб тут, в тилу, люди жили собі мирним життям?..

- Чому українці так швидко забувають або не пам’ятають власної історії?

- Люди взагалі схильні швидко забувати погане і сумне. А українці, які впродовж століть залишалися бездержавною нацією, то, мабуть, тим більше. Але, як на мене, не все аж так безнадійно. Для цього, вочевидь, й існує інтелектуальна еліта, яка повинна нагадувати й будити, коли треба. За моїми спостереженнями, впродовж останніх років це відбувається більш-менш системно і регулярно в різних форматах. З’являються і цікаві історичні видання, і фільми, і лонгріди в стилі наративної журналістики, і, зрештою, художні твори на історичну тематику також.

- Як відновити історичну пам’ять українців?

- Історична пам’ять народу складається з історичної пам’яті, або просто пам’яті кожного з нас, як будівля з цеглинок, і це швидше процес, ніж якесь постійне раз і назавжди вироблене бачення чи нормативна формула. І у цьому процесі кожному є можливість проявити себе: і знаному професорові історичних наук, і відомому письменникові, чи журналістові і, здавалося б, далекій від історії людині.

- Я знаю, що ви воювали у промисловій зоні під Авдіївкою. Написали про цей період життя книгу “У степу під Авдіївкою”. Розкажіть про побратимів, якими вони були там? Якими вони стали зараз?

- До речі, у цій повісті багато списано з натури і не лише, коли йдеться про особливості рельєфу чи діалоги, багато з яких перекочували з мого воєнного блокнота, а й чимало позивних я також залишив без змін. Розповідати можна довго, але скажу так, може, це буде декому дивно почути, та звідти я повернувся більшим оптимістом, ніж коли їхав туди. Тому що на власні очі побачив справжніх героїв, подихав із ними одним повітрям. Із деким і досі дружимо, принаймні, на facebook, дехто з побратимів уже встиг прочитати повість, маю теплі відгуки... Хоча ця тема мене не відпускає й досі. Бо найсумніше, коли втрачаєш тих, з ким був, кого знав... У березні 2017-го від кулі снайпера загинув друг “Старий”, Олексій Руфімський, у травні 2018-го — друг “Хитрий”, Мар’ян Корчак, від осколкового. З другом “Хитрим” ми якийсь час навіть ділили один спальний мішок, бо я свого тоді не мав, і коли він був на чергуванні, я спав і навпаки... Потім із ним листувалися на fb і я йому написав, що в повісті він має позивний “Мудрий”, то він мені ще відповів, що тепер їх у нього два “Хитрий” і “Мудрий”... У той день, коли я дізнався про його загибель, то якраз був у Львові, а вертаючись до Тернополя, помітив над шосе коромисло веселки, і я знав, що це на честь Мар’яна...  

- Чому обрали саме ДУК ПС?

- А в мене, то й вибір був невеликий. І хлопці з “Правого сектора” не підвели. Вдячний другові “Вієві”, Назару Сарабуну, — керівнику “Правого сектора” Тернопільщини, і, звісно, нашому командирові — легендарному Да Вінчі, Дмитрові Коцюбайлу, які посприяли тому, що я тоді потрапив рядовим у нашу Першу штурмову роту.

- Як тривала або триває ваша адаптація до мирного життя?

- Майже одразу сів писати нарис “Перша штурмова”, який невдовзі з’явився на “Обозрєватєлі” і, здається, лише за два дні отримав більше двадцяти тисяч переглядів. Хоча до повісті ще майже рік не міг приступити. Але допомогло запрошення з Балтійського Центру для письменників і перекладачів, де в письменницькій резиденції містечка Вісбю я зміг цілком присвятити себе написанню “У степу під Авдіївкою”. Почав її набирати на своєму “лептопі” ще в аеропорту Мальме, де мав пересадку, а за якийсь неповний місяць там, на шведському Готланді, і закінчив. 

- Хто послужив прототипами героїв? Історія про “чорних археологів” вигадка чи справжній факт.

- І Марія, і Валентій, й Алік — головні герої повісті — це наче мама і ми з двоюрідним братом, але в той же час у романі присутнє і те, що я називаю додумуванням, що було б якби... І, як мені здається, цілком могло б бути реально, а може, й було, але призабулося. Бо коли всю минулу осінь і зиму я жив цим текстом, то деколи із закамарків пам’яті виринало щось таке, про що й не підозрював, що воно там досі сидить... Та все ж головні герої роману лише схожі на маму чи нас із братом, але не більше. Вони живуть своїм життям, інакше й не буває... А про “чорних археологів”, то серед моїх знайомих є й такі. Колись навіть сам, грішний, збирався цим займатися, але не склалось. Може, й добре, що не склалось.  

Розмову вів Ярослав Карпець

Фото – з особистого архіву Олександра Вільчинського