Інтернет-магазин
Увійти в інтернет-магазин
Нагадати пароль
/blog/intervyu/oleksandr-denysenko-my-rozumiyemo-tarasa-shevchenka-plakatno/
Відновити пароль по телефону
або
Увійти
Зареєструватись
або
Увійти

Олександр Денисенко: «Ми розуміємо Тараса Шевченка плакатно»

08.03.2021
Відгук

Довідка «Є»:

Олександр Денисенко (1958 р.н., Київ) - український літератор (драматург, прозаїк, сценарист), актор, режисер, автор теле- і радіопередач. Член Спілки кінематографістів України, Асоціації українських письменників. Заслужений діяч мистецтв

У річницю з дня народження Кобзаря ми спілкуємося про кіношевченкіану: фільм Володимира Денисенка «Сон» та стрічку його сина Олександра «Тарас. Повернення», п’яту колону Москви, перше знайомство нашого гостя Олександра Денисенка з творчістю Тараса Шевченка, а також про письменників і письменство.

340589_246664902036624_776567603_o.jpg

- Кілька слів про Володимира Денисенка і фільм «Сон».

-Це романтичне кіно, що вже було майже неможливим в ті страшні часи, в які він знімав. Хоч це і була хрущовська «відлига», але до України завжди було дуже прискіпливе, репресивне ставлення з боку Москви. І тому кіностудія Довженка була просякнута і населена густо «варягами» - їх так називали. Це кінематографісти з різних куточків колишнього Совєцького Союзу.

Кіностудія не говорила українською мовою. Вона говорила завжди російською мовою. Звісно, було кілька людей, які говорили українською. Ну, на загал говорили основні провокатори українською, які втілювали комуністичні ідеали, так би мовити, в фільмах. Але були і такі, які складали певну опозицію і говорили українською. Вони не займали високих постів.

Якраз в цьому фільмі в 1963-му році з’явився Іван Миколайчук, якого батько колись набирав на курс до Віктора Івченка, він працював другим педагогом у майстерні Віктора Івченка, відомого режисера. Івченко попросив батька набрати його курс, бо знімав фільм в те літо під час вступних іспитів.

Тоді тато взяв на цей курс Івана Миколайчука. Знавці українського кіно розповідають про те, що дуже довго батько шукав актора на роль Шевченка в фільм «Сон». Безперечно, йому керівництво студії нав’язувало Миколу Губенка, який був відомим російським актором уже на той час, але той відмовлявся говорити українською мовою в фільмі.

І батько попри те, що він у 1947-49 роках був членом підпільної організації «Молодої України» київського міського проводу ОУН-УПА і сидів за український буржуазний націоналізм, він все ж таки сказав там в ЦК компартії, що він не візьме актора, який не говорить українською в кадрі, бо він знімає фільм про українського поета Тараса Шевченка.

Батько все життя намагався лавірувати між компартійними цензорами, тому що сидів і був не реабілітований. Його постійно викликали в КДБ писати пояснення своїм вчинкам і «різали» його сценарії і фільми. А посадили ще студентом в 1949 році “без суда і слєдствія”, і винесли вирок на розстріл, а потім замінили на десять років. Він в Києві тут в 48-му році розклеював листівки від «Молодої України» проти Сталіна і Союзу. Це була група молоді української, там був Григорій Підоплічко, Ігор Пронькін, Еміль Хоменко, багато цікавих молодих людей. Вони вчилися в університеті, хтось ще зі школи з десятих класів приєднувався до націоналістичного руху. Ну, і всіх їх наприкінці 50-х пересадили і батька так само.

Так що, коли батько знімав фільм «Сон», то знав, що в будь-який момент його можуть закрити разом з цим фільмом.

Батько написав сценарій до фільму і тоді співробітничав з Дмитром Павличком, який написав пісню «З далекого краю лелеки летіли». В мене є автограф всього сценарію написаний батьковою рукою. В більшості це звичайно батькова робота і я розумів, наскільки складно було все це знімати, бо фільм не приймали до прокату наприкінці 63-го року.

Мій батько привів Івана Миколайчука в кіно. І той у свої 26 років зіграв старшого за себе Шевченка 34-х років.

Картину нещадно цензурували. Але багато сцен не вирізали, бо вони були хрестоматійними. І назагал тоді це була в якійсь мірі декларативна картина, тому що хоч батько і показував Тараса Григоровича таким, яким він був, але картина була складена із відомих фрагментів біографії. На той час це допомогло вийти в прокат. А не пускали картину спочатку в прокат тому, що вона була побудована на метафорах, зрозумілим усім українцям. І на початку 1964 ювілейного шевченківського року було засідання політбюро ЦК, де вирішували, що з картиною робити і її вихід призупинили. А потім батькові вдалося правдами-неправдами вийти на Шелеста. Той подивився фільм, нічого не сказав, але підійшов до батька і поклав йому руку на плече. І всі партійні клерки відразу зреагували позитивно. Після цього картина вийшла в прокат. Але йшла вона лише в одному-двох кінотеатрах у великих містах і лише російською мовою.

Фільм батька про те, як Шевченка, власне кажучи, просто перекреслили і знищили. І це дуже важливо, бо ніхто не бачить цього семантичного ряду, а він якраз в цій картині є.

Шевченка заарештовують і в фіналі він теж сидить в тюрмі і батько таким чином збудував картину, що Шевченка звідти ще не випустили, у «Сні». І вся ця совєтська власть вона це все не помітила, бо вони - дрібні розумом.

- Розкажіть про ситуацію навколо фільму «Тарас. Повернення».

 - Я йшов робити фільм не заради слави, а заради чину. Не тому, що я режисер такий великий, такий хороший, а тому, що Шевченко великий. В Україні картина оцінюється п’ятою колоною, як щось абсолютно неприйнятне. Чужинці нав’язують українцям, що вони - люди другого сорту і не спроможні знімати національне, високохудожнє, позитивістське кіно.

В цій картині я не став знов декларувати, що Шевченко пророк, бо це всі знають. Я розкрив його життя. Як він мучився, як він страждав, як він не спадлючився в армії, як нікого не вбив у ній, коли в складні моменти якраз мав би це робити, оскільки числився рядовиком.

Його могли в будь-який момент послати в каральну експедицію вбивати казахів. Бо на той час Росія з 1831 року придушувала повстання на Мангистау. Росія приєднала Мангистау самовільно, бо на початку ХІХ ст. був підписаний договір про військовий союз росіян з Молодшим жузом (так в казахських степах називається союз племен «Молодший жуз»). А в 1831 році москалі порушили цей договір і ввели свої війська, і по суті колонізували Мангистау. І далі йшли колонізувати на південь всіх туркменів, Хівінське царство і так далі. Тому що в російського царя була ідея захопити Афган і вийти до Індійського океану. Така була тоді геополітика. Російська імперія змагалася з Великою Британією.

- Розкажіть про зйомки фільму “Тарас. Повернення”.

- Довго відбувалися. Спочатку фільм забороняв режим Януковича, хоча сценарій виграв міжнародний конкурс в 2012-ому році до 200-ліття Т. Шевченка. І фільм планувався до 2014-го року, але його не запускали у виробництво і Держкіно не давало грошей.

Продюсер фільму Володимир Філіппов покликав мене на зустріч і в машині сказав: «Есть мнение в Госкино убрать сцены жестокости русских по отношению к остальним инородцам в этом сценарии».

Ну, звичайно, я це “мнєніє” не послухав, бо мені не цікавий ні продюсер, ні високе мнєніє. Я не викинув сцени російської агресії зі сценарію і мені не дали тоді знімати. Врешті, я чекав такого повороту при Януковичі. А тут відбулася Революція Гідності і кошти, які були в бюджетному рядку закладені ще за результатами пітчингу 2012 року, перекочували в бюджет державного фінансування року 2015-го, тому й запустили фільм у роботу. Гроші на кіно дали, але вже менше, ніж планувалося. Власне кажучи, за Філіпа Іллєнка (голова Держкіно з 6 серпня 2014-ого по серпень 2019-ого років – Авт.), а це більше 22-х мільйонів, як там написано у Вікіпедії, ніхто нічого на цю картину не давав. На рекламу дали якісь невеликі кошти. Продюсер в рекламу фільму своїх грошей не вклав. Так що картина пройшла без реклами, афіш, з якимось дуже таким умовним трейлером. Навіть кольорокорекція зроблена була через три роки після закінчення роботи над фільмом, за тиждень до прокату наприкінці вересня 2020 року. В 2017-му році в грудні ми закінчили всі художні роботи по фільму, але три роки нікуди, ні на які фестивалі, фільм я подавати не міг, тому що продюсер не робив кольорокорекції і комп’ютерної графіки. А такий технічно недороблений фільм жоден фестиваль світу не приймає.

- Яка ж доля фільму Олександра Денисенка і доля Тараса Шевченка?

- Я ж кажу Шевченко не потрібен з його ідеями чужинцям, неукраїнцям, ви ж розумієте.

Ну, ми всі знаємо його крилаті фрази, ми розуміємо плакатно Тараса Григоровича, знаємо такі його клішовані образи, вірніше не його образи клішовані, а ті образи, які клішує мас-медіа і, можливо, школа в якійсь мірі ще за радянських часів клішувала революційно-демократичні гасла такі, які насправді не відповідають його ідеям взагалі. Бо в його творчості у відсотковому  співвідношенні лірики більше, ніж таких, як манкурти називають «революційно-демократичних» творів чи просто творів громадянського спрямування.

І через те Шевченко їм страшний, страшний їхній владі в Україні, бо я в фільмі показав не гасла Тараса Григоровича, а те як вони діють.

І оскільки кіно - це те мистецтво, яке оперує моделями поведінки, глядачі сприймають саме ці моделі поведінки набагато краще і сильніше, бо вони впливають на підсвідомість. Добре збудований епізод впливає на свідомість багатьох людей сильніше, ніж написаний рядок, який ще треба зрозуміти, осягти, проаналізувати і ще раз осягти, і подумати дуже добре і так далі, щоб думка автора закарбувалася в свідомості читача.

- Розкажіть про своє перше знайомство з творчістю Кобзаря.

- Я потрапив в першу кіноекспедицію зі своїм батьком в 1963-му році. Мені було п’ять років і я читав, і слухав мамині розповіді, бо вона там грала (мама Олександра Денисенка, - Наталія Наум, – українська актриса театру і кіно), батько не дуже мав часу. Про долю Тараса Шевченка і ті вірші, які він писав, я тоді вже утямив, хоча читав погано, але читав найпростіші - «Садок вишневий…» й таке інше. Це була моя перша явна зустріч з Тарасом Григоровичем, тим більше, коли Івана Миколайчука гримували на цю роль, то я вже бачив його наче живим і мені його живий образ відклався так, як образ хазяїна відкладається в тямі собаки, тобто, до кінця життя.

Я дуже добре уявляв собі Тараса Григоровича і знав його творчість, оскільки мені дав Бог прожити з батьком до моїх 26-ти років і до його 54-х, і він багато мені розповідав, і в нас були подорожі Україною по шевченківських місцях з ним і нескінченні розмови про нього.

Він мені розкрив багато речей про Тараса Григоровича і коли він зняв фільм «Сон», то сподівався на загравання з українцями комуністів. І це знаєте, це така от згага, печія в цієї соціалістичної системи й нібито української влади. Вони в ці ритуальні дні завжди створюють якісь паради, тризни, поминки, влаштовують покази про цих людей, великих українських, ну і про Шевченка тим більше. І тим заграють і вибачаються з корінним чи титульним народом України.

- Про Тараса Денисенка й архіви…

- В мене був брат, Тарас Денисенко - хороший актор. Грав, до речі, Тараса Шевченка у фільмі «Шевченко. Заповіт» в режисера Станіслава Клименка. Тема Шевченка для нас дуже близька, для родини і я дуже добре її вивчив. Більш того, працював в архівах для того, щоб дивитися на цю всю історію не тільки з погляду звичайного споживача. Я працював в рукописному відділі Інституту літератури, працював в музеї Шевченка, їздив до Санкт-Петербурга, працював в Центральному історичному архіві. Я багато вивчив матеріалів і ще й тому Тарас Григорович для мене став такою живою фігурою, і я розумів його в багатьох моментах і в багатьох таких суперечних діях, у яких йому було непросто і складно.

- Про п’яту колону Москви.

- Вся ця «п’ята колона» вона не має жодного етнічного стосунки до України. Через те вона не міркує глибинними нашими образами, принципами буття, які є в нас родовими. І їм не зрозуміло, чому ми це робимо, і в цьому наша сила. Бо вони ніколи не зможуть нас подолати тому, що ми корінь і крона, а вони всього-на-всього паперові чи пластмасові квіти без крові і любові до рідного.

- Про письменство і письменників…

- …Я не пишу для того, щоб видавати книги. У мене немає такого, що от я страждаю, що я не виданий. Пишу для себе, бо вважаю, що творити літературу - це спосіб саморозвитку. В мене немає ніяких таких бажань бути впізнаваним і публічним. І торгувати, вибачайте, фейсом, якщо говорити модним сленгом.

В кожного письменника є свій внутрішній монолог чи, якщо хочете, діалог, якщо він вміє грати дві чи більше ролей в своїй свідомості.

Але я думаю, що публічність вона руйнує і не коригує задачі, які ставить перед собою письменник, бо він сам того не бажаючи, в такій ситуації заграє з публікою.

Письменництво - це саморозвиток і це безперечно удосконалення світогляду, пізнання світу. Для цього я пишу, а не для того, щоб когось вразити.

Якщо хтось вражається, то cлава Богу. Не вражається ну, значить так і треба. Мені здається, що творчість має бути природньою. Вона апріорі не касова. Вона робиться для Бога чи для янгола.

- Кілька слів про натхнення й образи для творчості?

- Від Усевишнього ми отримуємо якісь образи, бачимо ці образи у своїй уяві в міру нашого розвитку, і ми їх переносимо на папір, на скелі, в музику, на сцену і на екран. От, як Еолова лютня в давніх греків, розумієте. І тому подібність до істинності, до природності завжди вражає більше, ніж якась конструкція, яка сьогодні читається модною, цікавою, а завтра вона буде зруйнована часом, забута, як форма тої чи іншої моделі машини, зубної щітки, не знаю, одягу, моди і так далі.

- Що ви побажали б українцям?

- Я бажаю, щоби ми всі навчилися українському, вчилися чути одне одного, розуміти одне одного, вболівати одне за одного, жити в мирі одне з одним, здійснювати задуми тих, кого кому ти довіряєш і знаєш, що йому треба допомогти, і в такий спосіб відбудеться наша Україна.

Спілкувався Ярослав Карпець.

Довідка про автора:

Ярослав Карпець - Український письменник, журналіст, буктюбер, літературний критик. Народився у Києві в 1988 році. Дипломант фестивалю “Ірпінський парнас" (2019), лавреат літературних конкурсів: "Наше серце" від журналу "Склянка часу" (2020), "Тріада часу" (2020). Автор книг: "Гірка амброзія" (2011) та "Самотній клен" (2013). Куратор проєктів: "Невідомі дисиденти", "Інфіковані горором", "Андруховичу-60", "Винниченку-140", "Шмітту - 60", "Наш Лишега" та ін. Організував десятки літературних, мистецьких заходів, психологічних тренінгів та презентацій. Працює редактором в літературно-художньому журналі "Дніпро".

Читайте також:
Коментарі
Артем
12.03.2021

Дякую за прекрасну статтю