Дороговкази, радіо та дощ

Книжка про життєву дорогу

Ця невеличка книжечка християнського видавництва «Свічадо» складається з чотирнадцяти есеїв. Їх назви так чи інакше пов’язані з дорогою: «Карти, маркери і джипіеси», «Придорожні готелі», «Серпантини» тощо. Авторка проводить паралелі між дорогою (мандрівкою) і нашим життям.

Це книга-сповідь, книга-роздум про те, що таке любов до ближнього, довіра до Бога в будь-яких обставинах. Написана вона метафоричною мовою.

Надійка ділиться сокровенним про свій декрет, про дні, коли так не вистачало часу в добі, коли так важливо було розставляти пріоритети.

Розповідає, що для неї стало прихистком у дні, коли в країні війна і не знаєш, що буде завтра.

Книга, що змушує заглядати у своє серце: а у мене із цим як? Книга, затишок слів якої огортає, наче м’який теплий плед. 

Було таке враження, наче я за горнятком кави або какао спілкуюся з найкращою подругою, яка відкриває своє серце і ділиться усім – і хорошим, і поганим. В чомусь я їй співчуваю, в якихось ситуаціях, про які вона говорить, вчуся в неї.

«Чомусь так уже повелося, що моя побутова довіра до людей визначається музичними смаками.

От, наприклад, кілька років поспіль мені доводилося добиратися «автостопом» з нашого крихітного районного центру, де добре, затишно і багато простору, до центру обласного, де робота, друзі й багато закладів зі смаколиками. І якщо в машині звучало, скажімо, «роксефем», я якось одразу розпружувалася й насолоджувалася поїздкою, подумки підспівуючи вокалістам давно знайомі й люблені пісні. Натомість, якщо звучав російський «шансон», я ну ніяк не могла розслабитися. Не лише тому, що вуха норовили скрутитися в трубочку, а й тому, що відчуття спокою ніяк не могло вмоститися в грудях: кожен наступний «блатний» акорд його полохав і проганяв геть. Зате в таких машинах я посилено молилася. 

В автівках, де грала «попса», мені просто хотілося якомога швидше доїхати. На джазоманів якось не щастило, але, гадаю, з такими водіями ми б прощалися уже друзями». («Музика в гучномовцях»)