Анотація "Цинкові хлопчики", Світлана Алексієвич
Правда про афганську війну очима солдатів та їхніх матерів.
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади. На його сторінках розкрито правдиві життєві сюжети про війну у спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після. Книга просякнута горем матерів “цинкових хлопчиків”, які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини. Але, дізнавшись цю правду, багато з них вжахнулися і відмовилися від неї.
Виданий 1989 року, роман став третім твором з циклу “Голоси Утопії”. Він спричинив ефект розірваної бомби, адже розказана солдатами та їхніми матерями правда цілковито відрізнялася від загальноприйнятої радянської версії. Книгу Світлани Алексієвич 1992 року судили в Білорусі “за наклеп” — чинним судом, із прокурором, громадськими обвинувачами та “групами підтримки” у владі та пресі. Матеріали цього ганебного процесу також вміщено в нову редакцію “Цинкових хлопчиків”. Роман здобув світову популярність.
Книга, яка примушує переосмислити те, що ти вважав давно відомим і зрозумілим...
Книги Алексієвич читаються дуже легко і дуже важко. Легко – бо викладені простою соковитою мовою, важко – бо описують те, від чого місцями стає не тільки не по собі, але й фізично погано. І ця книга не виключення. Вона настільки переповнена болем, що, здається, він просто хлюпає на тебе чорнотою зі сторінок.
Це розповіді тих, хто пройшов афганську війну. При цьому її пройшли й ті, хто там безпосередньо не був – матері та дружини. І, здається, їх розповіді іще болючіші, якщо це взагалі можливо, бо ті, хто там був, бачив і пережив, - вони бачили ситуацію і робили з неї висновки, а хто чекав звідти своїх рідних – вони шукали відповіді на питання – чому? за що? – і, здається, так ніколи їх і не знайшли.
А незнання – це іще страшніше, ніж усвідомлення помилки. За що загинув син? Чому він? Чому за це ніхто не відповів? Ця афганська війна – це злочин влади проти свого і проти афганського народу, який ніколи не був покараний і, мабуть, уже ніколи й не буде. Бажання контролю над черговою країною, бажання «світового гегемону», ставлення до людських життів як до розмінної монети – одним більше, одним менше, суцільна брехня і пропаганда замість правди. Для мене особисто найстрашніше у книзі було навіть не спогади, а суд над Алексієвич – я не знала, що до неї подавали позов ті, хто їй виливав душу, - матері та солдати.
Для мене це був шок. Матері, які іще не так давно виривали з себе спогади за безглуздо вбитих синів подають на ту, хто ці спогади записав і видав в суд, як за порушення їх честі і гідності і вимагають захисту . Може тоді, на початку розвалу Радянського Союзу, це й сприймалося кимось як паплюження пам’яті, але для мене зараз – це настільки дико, що не укладається в голові – замість визнання злочину партійної верхівки країни постраждалі стали судитися за правду з тим, хто цей злочин описав.
Матеріали судового процесу для мене були не менш вражаючими, ніж оповіді «афганців». А кожна маленька оповідь – це велика трагедія. Інколи однією фразою передано те, яке настільки яскраво висвітлює картину, що ця фраза лунає як постріл в тиші – коли солдат чи мати загиблого розповідає і в розповіді якийсь яскравий спогад, одна фраза – і за цим спогадом чи фразою такий величезний пласт фактів, болю і страждань, про які ніхто ніколи не говорить і якого ніби й не існує. Книгу варто читати всім – після неї виникає стільки думок, стільки переосмислень, стільки змін у картині світу, що, здається, ти змінюєшся й сам…