Анотація "Житомирщина в боротьбі", Роман Коваль
Ця книга про українсько-російську війну в 1917–1920-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї.
Книжка ґрунтується на документах із ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та їхніх нащадків.
Дане видання складається із дванадцяти головних частин, кожна з яких має свій предметно-логічний зміст. Скажімо в розділі «Біографії» представлені відомості про знакових отаманів Житомирського краю. В «Історичних новелах про боротьбу на Житомирщині» розповідається про ключові епізоди війни з ворогом. Зокрема, читач знайде тут розлогі описи боїв за Овруч («Звільнення Овруча»), оборону Бердичева («Бої за Бердичів»), відступ з Житомира («Кривава драма в Житомирі»), визволення Брусилова («Звільнення Брусилова») тощо. В розділі «Учасники Визвольної боротьби із Житомирщини, які навчалися в Українській господарській академії в Подєбрадах» досить ґрунтовно представлені біографії наших земляків, які волею долі опинилися в цьому вищому навчальному закладі. Тут зустрічаємо вихідців ледь не з усіх куточків області: Олексу Бакала із Звягельщини, Йосипа Барцала із Малинщини, Миколу Білошицького із Житомира, Григорія Гришка із Хорошівщини, Петра Іванченка та Юлія Мордалевича з Радомишльщини, Лавра Панасенка з Базара, Дмитра Солов’я із Коростишева, Марка Тарасуна з Брусилова та багатьох інших.
Читати всеЗвичайно, я не буде переповідати кожний розділ, як і не акцентуватиму увагу на його текстовому наповнені. Проте, хотів би сказати кілька слів про матеріал, який викликав у мене найбільшу хвилю щемкого трепету і почуття гордості за своїх земляків. Мова йде про рейд розвідчого відділу сотника Василя Падалки під час Другого зимового походу, нарис про який автор помістив у розділі «Спогади, щоденники, свідчення». Чи не вперше в сучасній вітчизняній історичній літературі представляється такий деталізований опис маршруту чоти Волинської повстанської групи у більшовицькому запіллі, який, окрім іншого, переконливо демонструє настрій населення нашого краю: вороже і ненависне ставлення до більшовиків та гостинність і повагу до вояків Армії УНР.
Видавець Марко Мельник зазначає, що за літературною формою книжка «Житомирщина в боротьбі» є науково-популярним виданням. Але на моє глибоке переконання, вона відноситься до творива науково-художнього. Розуміючи важливість живого слова у формуванні питомо національного світогляду, автор залучає до своєї об’ємистої наукової розвідки з численними архівними справами, історико-біографічними нарисами і документальними свідченнями, ще й оповідки, образки, новели, спогади, щоденники, вірші, пісні, використовуючи при цьому повний арсенал літературних засобів. Наведу кілька прикладів. «Мерзли в очікуванні боїв гармати», «засніжене поле знову захвилювалося» (алегорії); «ніч розгорнула чорні крила», «червона анархія» (епітети); «ми живемо, як птиці небесні», «дівчата були гарненькі, як квіточки», розплакався, як мала дитина» (порівняння); «вся сіль була в нетвердій владі», «ще будуть ламати історики наші в дискусіях гострі списи», «накрили нападників рясним свинцевим дощем» (метафори); «Бач, госпидові душі, а ще прикриваються гаслом усіх свобод» (іронія); «О Жанна Д’Арк!» (метонімія).
Таке поєднання красного письменства з документалістикою надає читачеві творчий імпульс до пізнання, спонукає до роздумів, впливає на формування власної життєвої позиції і нарешті дозволяє легко засвоювати непросту фактологічну історичну інформацію. Отже, книжка «Житомирщина в боротьбі» має не лише публіцистичну цінність, а й художню вартість.
Провідна сюжетна лінія цього громіздкого твору випливає із його назви — це боротьба за національне визволення України на території Житомирщини, що закладено в історичному контексті подій з великим колом дійових осіб. Автор хоч і представляє своїх героїв в певному ідеологічному образі, але кожного вимальовує по-різному, з притаманним лише йому характером, життєвим досвідом, рівнем грамотності тощо. Ось кілька цитат із книжки.
«Козак Сичук, старий вояка, зморений, нездібний до дальшого походу, кулею з власної рушниці розчерепив собі голову на очах селян. Не хотів попадати до полону, а рушати за своїми не стало сили”, — засвідчив трагедію полковник Роман Сушко». («І хліб, і біль»).
«Найбільше вражали в ньому якась особлива внутрішня замкненість і маломовність. Про себе не любив нічого оповідати навіть найближчим людям. Його зосередженість і задуманість часом не подобалися приятелям — хоч Щербак і не цурався товариства, а іноді й сам любив забавитись у веселій компанії і навіть добре посміятися з добрих дотепів, але сам ніколи не пробував своїх сил у гуморі». («Вічний повстанець Степан Щербак»).
«Дуже цікаву групу людей уявляв собою штаб отамана, тай сам він був дуже цікавий! Високого зросту, в якомусь темно-синьому жупані, в чорній киреї, наопаш надітій, у величезній шапці з сернячого хутра, він здавався справжнім забутком якогось 17 століття, коли стояв перед нами на ґанку господи. Тепер же, сидячи у кімнаті на стільці, спершись руками на стіл і лагідно дивлячись на нас своїми сірими очима, з кучерявим довгим волоссям, що спускалося йому на чоло, він робив вражіння хорошого парубка-студента чи навіть гімназиста старшого класу, що на світ ще дивиться як на щось ясне, хороше, який до всього іде з щирою душею, без жадної захованої думки». (очевидно, мова йде про отаманшу Марусю (Олександру Соколовську); дія відбувається в колишньому панському маєтку Синельникова в Брусилові. Л. Чикаленко «Осінь 1919 року. Уривок із споминів»).
Ці уривки наочно свідчать, що автор не хоче, аби його герої вмерли (в прямому і переносному значенні цього слова), тому для кращого збереження образів описує їхню зовнішність, поведінку, манери спілкування. Але з другого боку він розуміє, що тільки героїчна образність, яка випливає із драматичної жертовності лицарів визвольних змагань, зможе відобразити їхнє справжнє призначення — боротися за щасливе майбутнє України до останнього подиху. Такі почуття власної гідності героїв книжки мотивують на вчинки, що виходять за межі звичайного, загальноприйнятого, і викликають у читачів щире захоплення, подив і бажання наслідувати.
Напевно, було б неправильно, якби я обмежився розповіддю про книгу «Житомирщина в іменах» і окремо не згадав її творця. І хоч він є добре знаним письменником, істориком, громадським діячем, який не потребує представлення широкому читацькому загалу, мені все ж хотілося б відмітити деякі професійні якості автора.
Письменник Роман Коваль має свій унікальний і неповторний стиль мовлення, що за висловом Гете вважається найвищим ступенем художньої довершеності, якого можуть досягати лише найталановитіші митці. Він пише легкоперо і водночас емоційно-виразно й оклично-ритмічно, а мелодика його письма відлунює передзвоном козацьких шабель, віддає порохом отаманських наганів, променіє світлими, навіть інтимними, почуттями до своїх героїв і палає лютою ненавистю до ворогів. Слова його текстів ніби самі собою сплітаються в гарну сув’язь рядків, що промовляють голосами славних українських патріотів минулого; в них вчуваються сповнена трагічними подіями журба і проникнута вірою в краще життя сила і велич. Автор «Житомирщини в боротьбі» як вправний садівник ретельно виполюю шкідливі бур’яни ідеологічних спотворень, брехні та містифікацій радянської історичної науки, дбайливо обрізає сухі гілочки видумок і нав’язливих штампів сучасних дослідників, щоб український вишневий садок пишно заквітував історичною справедливістю. Тільки в такому садку вродить багатий урожай національних, духовних та художньо-естетичних цінностей, витворених нашим народом упродовж складного періоду його історії. Тож побажаємо славному Прометея Духу Української визвольної боротьби початку XX століття нових цікавих історичних відкриттів і книжок.