Анотація "Забагато щастя", Еліс Манро
Еліс Манро критики охрестили колись «домогосподаркою від літератури», проте це не завадило неперевершеній майстрині короткої прози здобути Нобелівську премію. Працюючи в жанрі, що його багато хто вважає недостойним "великої літератури", письменниця зуміла досягти достоту несподіваних результатів. Її проза змальовує непримітних з першого погляду людей, без якихось захмарних амбіцій і грандіозних життєвих планів, втім, від страхітливого фаталізму і парадоксальних вивертів їхніх доль аж мороз продирає шкіру. І водночас оповідання позбавлені щонайменшої сльозогінності, притаманної «дамській прозі», щонайменшого проповідництва чи повчальних висновків.
Читати все
«Забагато щастя» — перша перекладена на українську мову збірка канадської письменниці, лауреатки Нобелівської, Букерівської та численних інших літературних премій та нагород, Еліс Манро. Завести нарешті знайомство із її творчістю я хотіла дуже давно — письменниця, яка не написала жодного роману і отримала при цьому Нобелівську премію була для мене справжньою загадкою. І я зовсім не розчарувалася.
До збірки входять десять невеликих оповідань і попри назву «Забагато щастя», щастя тим історіям суттєво бракує. За настроєм усі вони, якщо не зовсім трагічні, то доволі песимістичні. Головні героїні, як правило, або домогосподарки, або працівниці освітньої сфери і усім їм в житті якось не зовсім щастить. Та й вийшли вони у авторки якимось нечіткими і розмитими — не завжди, читаючи, розумієш, як вони взагалі ставляться до того, що відбувається.
Структура самих оповідань доволі незвична — зав'язка налаштовує нас на один лад, але десь посередині історії мова уже іде про щось інше, зовсім неочікуване. Це часом навіть трохи шокувало, але питань не викликало — життя ж, воно таке — непередбачуване. А ще мені дуже сильно імпонувала манера оповіді письменниці — написана книга справді дуже талановито. Шкода, що авторка так і не змогла знайти часу на написання повнометражного роману. Упевнена, він би вийшов чудовим.