Василь Махно
Народився 8 жовтня 1964 року в м. Чортків на Тернопільщині. Освіту здобував у Тернопільському педагогічному інституті, згодом викладав літературу в Тернопільському та Ягеллонському університетах.
Детально про автораКод товару : ІЛ-00025486
У передмові автор, звертаючись до читача, зазначає: «Протягом багатьох років письменник не тільки пише, але й читає. Навіть, не так – спочатку він читає, а згодом починає писати. Читання і писання співіснують як тотожні процеси, між якими існує взаємозв’язок і суперечності. З часом, коли ти здатен відрізнити небесне письмо від приземленого, вловити музику поетичного синтаксису, збагнути простоту і складність вічних питань, саме тоді твоє читання, за умови, якщо ти письменник, уже виходить на постійне протистояння "твого" і "чужого"».
Закладений Борхесом принцип діалогу культур, в книзі Василя Махна розгортається з арифметичною прогресією, бо тут ви зустрінетеся з Маланюком і Свідзінським, Аґноном і Борхесом, Модіяльні та Никифором, Стравінським та Пяртом, слоном Абуль Аббасом і білими чаплями, Віднем та Пітсбурґом. У будь-яких енциклопедіях час спресовано - тут також.
Народився 8 жовтня 1964 року в м. Чортків на Тернопільщині. Освіту здобував у Тернопільському педагогічному інституті, згодом викладав літературу в Тернопільському та Ягеллонському університетах.
Детально про автора
З голосних і приголосних. З чого складається світ Василя Махна
Читати всеНова книга Василя Махна, поета, прозаїка, есеїста, називається просто – «З голосних і приголосних», що ніби не дає варіантів для іншого тлумачення, крім того, що це «Енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усілякої всячини». Оце – усілякої всячини, заінтригувало мене найбільше.
Насправді – це збірка есеїв, яка укладена на кшталт енциклопедії, за абеткою, та автор умістив тут лише ті явища, поняття, імена, які йому здалися важливими для тлумачення.
Отож, що мене як пересічну читачку зачепило у цій книзі. По-перше, власне те, що це словник. Я насправді з дитинства люблю словники та енциклопедії, і така форма налаштовує читача на своєрідне сприйняття – дізнатися щось нове, уточнити, розширити свої світоглядні горизонти. Та й дізнатися про автора щось таке, чого не вичитаєш про нього у поезіях та фікшн-текстах.
З особливих вражень є те, що інтереси Василя Махна багато в чому збігаються з моїми особистими. Я зустріла у книзі імена, якими сама захоплююсь – Хорхе Луїс Борхес, Маріо Варґас Льйоса, Милорад Павич, Жозе Сарамаґо, Амадео Модільяні, Бруно Шульц, Арво Пярт. До того, що я знала про цих митців, додалися нові деталі, і що найбільш цінне, то погляд автора, його рефлексії та медитації щодо життя і творчості видатних письменників, художників, композиторів. А ще більше додалося нових імен, це ніби гіперпосилання на ті явища світової культури, які неймовірно цікаві, вартують того, щоб читати, дивитись, думати. Шмуель Йозеф Аґнон, Єгуда Аміхай, Ботеро, Ду Фу, Богдан Задура, Константінас Кавафіс, Володимир Свідзінський та інші. У мене склався список лектури, що звільняє від хаотичного читання. І тут хочеться і доречно навести слова Борхеса, що стали епіграфом до книги: «Наша спадщина – увесь світ».
Як зазначено у підназві книги, крім імен, тут зібрані дописи і про різні життєві, фізичні та метафізичні явища. Наприклад, есей «Глаголиця» - письменницька розвідка щодо древньої абетки, що не прижилася, та «містить у собі якусь таємницю». Авто пише: «…народження нової, іншої, незнаної, щойно придуманої абетки – це процес гармонізації, узгодження звука із графікою». Або глава «Кардинал і Карденаль», про неймовірні збіги та роз’єднання прізвищ, доль, обставин. Про синхронію та діахронію, що супроводжують буття і вносять впевненість у тому, що не на все людина владна впливати. Або ж есей «Мова чи країна?», що розкриває концептуальний погляд автора на мову письменника: «Якщо мову візьмемо за визначальний критерій, то письменник…набуває статусу людини без громадянства, і його країною ставатиме власна мова, що …ближче до Гайдеґерового про дім буття».
Крім цього, заворожують своєю описовою майстерністю дописи «Кропива», «Сад», «Пелікан» та ін., де метафори міняться усіма барвами, щоб розповісти читачеві про прості речі, що є стрижнем пам’яті, живлять творчу уяву, розкривають світ у всій неявній красі. Прекрасний есей «Пелікан» заворожує і перегукується з джазовими імпровізаціями. Я випадково, коли читала, слухала Есбьорна Свенсона, ритми напрочуд влучно вторили тексту: «Це метафоричне відчуття крил і польоту, здається, і є головним стимулом задирати голову, аби вишукати на синій емалі неба темні цятки».
Мушу зізнатися, що есей «Війна» я не здолала читати, бо боляче, будучи в середині подій. Залишу на потім, коли буде змога зазирнути у війну як у минуле. Та ж я розумію, що ця тема не могла оминути письменника, і у жанрі нон-фікшн украй важливо зафіксувати актуальні, тут і тепер, враження.
Ще маю обов’язково відмітити те, що мене зачаровує - вживання Василем Махном рідкісних слів-жаринок, які міняться, підсвічують щось важливе, приховане в закапелках пам’яті. Наприклад, «до ґусту », «за окремими виїмками», «цьєпєта», «двірець» та ще багато, якими пересипаний текст. Ці словесні жаринки роблять неповторним стиль, грають відтінками смислу, дають знати про мову малої батьківщини, мову дитинства. Це безцінний нюанс.
Ще одне я зауважила у формі, в якій поданий текст – надруковано без абзаців, суцільним, щільним текстом. Такий спосіб дає відчуття, ніби записані спонтанні думки, які вільно рухаються, перебігають у різноманітні асоціації, що текст максимально відвертий, природний. Та ж зрозуміло, що есеї відшліфовані, продумані, фактаж перевірений, відповідний. Але ж відчуття невимушеності і легкості якось тепло впливає на враження від прочитаного.
Є ще одна перевага енциклопедичної форми – можна перечитувати, повертатись до деталей, епізодів у бідь-якому порядку на вибір. Бо ж запам’ятати все неможливо, книга наповнена до країв прецікавими фактами, розмислами, аналітичними викладками, припущеннями, а ще нерозгаданими таїнами та загадками.
Окремо треба відзначити авторський стиль – трохи меланхолійний, іноді мрійливий, задуманий, неспішний. При цьому ж і детальний, предметний в описах, прискіпливий і фаховий у тому, що стосується літературознавчих, культурологічних, історичних та ін. спеціальних аспектів. На то воно й енциклопедія! Та при цій публіцистичній специфіці між рядків природним чином вичитується поет. Василь Махно – один із моїх найулюбленіших сучасних українських поетів. І от тут, в есеях, поетика принадилася якнайліпше, бо ж те, про що йдеться в епізодах «З голосних і приголосних» має пробуджувати у читачеві крім просто енциклопедичної зацікавленості, ще художнє, ба більше, поетичне сприйняття. Тільки так можна проникнути вглиб авторського задуму, відчути переживання, емоції, що породили ці тексти.
Власне, завершуючи, можна підсумувати, що ця книга про те, з чого складається письменник/поет, з чого виростає жага до письма і талант, чим живиться його уява, як формується стиль, як народжуються теми, як вони проростають поетичним чи прозовими рядками. Як на мене, то це і є та сама «усіляка всячина», що складає світ та всесвіт літератора, те, про що він не може мовчати, з того й народжується письмо.
«З голосних і приголосних» прекрасне читання, повільне, вдумливе, мрійливе. Як пише Василь Махно в есеї «Беллоу»: «…усе, що читаєш, - мусиш зрозуміти і зрозуміти правильно. Тому читання – це споглядання течії річки». Бажаю читачам приємного плавання к цій течії.